Для росіян не проблема стати “градами” позаду колони цивільних і відпрацювати по позиціях ВСУ: розповідь ветерана, який вирвався з окупованої Херсонщини

З численних свідчень цієї війни відомо, що найбільша небезпека під час окупації чекає на проукраїнських активістів, колишніх військових, ветеранів АТО та їхніх родичів. Росіяни заходять в населені пункти або з готовими списками для репресій, або намагаються їх дістати у першу чергу.

Коли почався повномасштабний наступ росіян, кримський татарин, ветеран АТО Руслан Заредінов з родиною жив в селищі міського типу Новоолексіївка Генічеського району Херсонської області — за 25 кілометрів від Чонгара.

Через майже блискавичну окупацію Херсонщини виїхати їм не вдалося. П’ять місяців 35-річний чоловік і його рідні прожили у страху, що за Русланом прийдуть росіяни. Так, як це трапилося з його друзями та знайомими добровольцями-ветеранами.

Довгий час він був вимушений переховуватися, міняти локації, майже нікому не довіряти. Про виїзд на підконтрольну Україні територію міг лише мріяти: всюди ворожі блокпости, російські військові, могли здати й місцеві колаборанти.

Проте, коли жити так, у постійній напрузі, вже не стало сил, Руслан і родина — дружина та двоє синів все ж таки змогли виїхати. Як це їм вдалося, а також про життя в окупації, чоловік розповів журналістці ZMINA.

Дуже швидко Новоолексіївка стала глибоким тилом окупованої території

Підтвердження того, що наступ РФ таки буде, чоловік отримав ще 20 лютого. Його брат живе у селі Стрілкове, що на адмінкордоні з Кримом. 

“Він мені подзвонив і сказав: “У нас щось гупає. Дуже сильно”. Я зателефонував знайомим хлопцям в СБУ, розповів про це. Вони поїхали подивилися, сказали: “Так, щось намічається”, — згадує чоловік. 

24 лютого першою о 4.40 прокинулася дружина Руслана, слідом він сам.

“Лежу і чую — бахає. Але лежу далі з заплющеними очима, думаю, що звуки знайомі, але, може, минеться? Може, то грім? І тут як пішло свистіти, літати все, то вже не до ілюзій було”, — розповів ветеран.

Одна з ракет пролетіла прямо над будинком, де жила родина. Він швидко евакуював дружину з двома синами п’яти і дев’яти років, до тещі, у село за 60 км від Новоолексіївки. Їм здавалося, що там буде спокійніше. А сам побіг до місцевої військової частини за пару кілометрів від будинку. І запізнився.

Побачив, як до будівлі під’їхав танк і КамАЗ з літерою Z, звідти почали виплигувати російські десантники та бігти до частини. Стріляли у повітря. Але українських військових там вже не було.

Окупанти на воротах військової частини одразу намалювали свої “мєткі” — Z. Проте там не затрималися, поїхали далі.

“Наші встигли виїхати, добре. Їх небагато було, наш батальйон стояв у Луганській області. Лишалося на місці всього чоловік 40. Були й такі, що відмовилися їхати, боялися. Зокрема й жінки-військовослужбовиці. Вони в полоні з кінця березня, що з ними зараз, не знаю”, — каже Руслан.

Попри відсутність опору місцеві мали надію, що їх дуже скоро звільнять від росіян. 

“Ми навіть “коктейлі Молотова” робили з другом, рвалися дати відсіч. Майже поруч з моїм домом траса “Мелітополь – Крим”. Підповзли до неї на узбіччя, а там техніка йде щільно, тисячами одиниць. Ми нічого б не зробили з тими коктейлями”, — розповів Руслан.

Дуже швидко Новоолексіївка стала глибоким тилом. А згодом тих, хто планував чинити опір, хтось здав окупантам. За словами Руслана Заредінова, один хлопець загинув, двох взяли в полон.  

“Ще один втік через вікно під час затримання. Зараз він на підконтрольній Україні території. Вийшов вдало, без документів, вісім днів йшов полями, десь поповзом. Потім у нього були певні проблеми на підконтрольній, але він зміг довести, що свій”, — уточнив чоловік.

Смт Новоолексіївка Генічеського району Херсонської області. Джерело: ua.trip-impressions.com

До останнього ходили на проукраїнські мітинги

На Херсонщині, зокрема й у Генічеську, місцеві жителі до останнього виходили на проукраїнські мітинги. Намагалися пояснити росіянам, що їм тут не треба лишатися, що вони тут загинуть… Ті відводили очі.

До речі, дезертирів серед росіян теж вистачало, розповів чоловік. Ті, хто не хотів воювати, виходили через Арабатську стрілку. Потім місцеві знаходили покинуту на Сиваші російську форму: “Через Сергіївку йшли, наприклад. У росіян були і є списки своїх дезертирів”.

“А з деенерівцями ми навіть не намагалися говорити, вони просто всіх ненавидять”, — каже Руслан.

Спочатку мітинги відбувалися щодня, але потроху їх ставало менше. Окупанти почали залякувати людей, щоб не виходили, інакше одразу — в підвал.

“Ми у Москві своїх не шкодуємо, уявіть, що з вами зробимо”, — казали мітингарям росгвардійці.   

Згодом на окупованій Херсонщині активувалися ті, хто чекав на Росію. Почали здавати проукраїнськи налаштованих місцевих. Постраждав через колаборантів колишній роботодавець Руслана — місцевий бізнесмен, власник будиночків для відпочинку на Арабатській стрілці.

“Сам він з Херсона, довго збирав гроші на будівництво. Потім приїхав до нас, 15 років поступово будував їх. І він сам, і вся його родина має проукраїнські настрої. І ось його сусідка поїхала до комендатури, сказала, що він “якийсь неправильний, у нього вдома досі маленький прапор України є”. Приїхали, побили і його, й дружині дісталося. Добре, що не забрали. Цієї ж ночі він виїхав на підконтрольну, зараз в Німеччині”, — розповів Руслан.

Один з власників місцевих магазинів влаштував бойкот окупантам: відмовлявся приймати російські рублі, продавав товар лише за гривні. “Освободітєлі” його побили, примусили приймати рублі. Але чоловік чинив спротив до останнього, скільки міг.

Випадків, коли здають свої, доволі багато, каже Руслан. Щось не сподобалося сусіду — телефонують в “комендатуру”, приїжджає наряд.

Самі росіяни їздять на “віджатих” у цивільних автівках. Не соромляться показово розбити вкрадену машину, кинути й піти забрати іншу в місцевих.

Непогано потоваришували окупанти з місцевими “баригами” — все розквітло махровим цвітом: можна купити хоч спайси, хоч що хочеш, сказав чоловік.

За шість днів з “комендатури” винесли п’ять пакетів з тілами

Перші дні окупації, за словами Руслана, колаборантів навіть чутно не було. Згодом прихильники “русского мира” осміліли. Але тих, хто перевзувається на ходу, виявилося ще більше. 

“Знаю одного, який був у “Європейській солідарності”, потім став “Слугою народу”, а зараз неслабо працює з “новою владою”. Боялися навіть розмовляти з кимось, бо не знали, хто “перевзувся”, — розповів Руслан.

Співпрацювати з окупантами почали навіть деякі ексвійськові Збройних сил України. Один з таких раніше служив в одному розрахунку з Русланом.

“Зібрався працювати в “РОВД” окупантів добровільно. Доводив мені, що ФСБ — нормальні хлопці, що все буде нормально”, — згадує він.

Хоча винити всіх без розбору за ті чи інші дії Руслан не береться. Каже, що не тримає зла ні на кого, бо “у ФСБ ламати вміють професійно”.

“Сам боявся, щоб мене не взяли, бо багато чого знаю. Могли й мене поламати, і я міг розповісти, що вони хотіли. Знаю, що ламали людей, коли тиснули на сім’ю”.

Один зі знайомих Руслана попався окупантам на вулиці в комендантську годину. Шість діб просидів у підвалі училища №17 в Генічеську — там база росгвардійців, комендатура. Розповів, що за цей час росіяни винесли п’ять пакетів з тілами. 

За словами чоловіка, тіла загиблих окупанти не віддавали рідним чи близьким.

“Навкруги канали, море, Сиваш, нескінченні поля й посадки… Сховати людину неважко”, — розповів він.

Один з проукраїнських мітингів на Херсонщині навесні 2022 року. Джерело: Khers_ON / Twitter

Окупанти полюють на добровольців удень і вночі

З приходом росіян Руслан сам опинився під великою загрозою — як доброволець і ветеран війни.

Вперше він пішов захищати Україну від російських загарбників 2015 року — добровольцем. Служив у складі підрозділу протидиверсійної розвідки, снайпером. Згодом воював у Сумській 27 реактивній артилерійській бригаді, яка має на оснащенні реактивні системи БМ-27 “Ураган”. Офіційно — номером обслуги, по факту — навідником, розповів Руслан. Прослужив рік і два місяці, з них рік безпосередньо в зоні бойових дій.

Другий раз служив за контрактом вже у 2019 році — в 57 бригаді, 24 батальйон. Був мінометником-навідником, воював, зокрема у Пісках на Донеччині. Дослужився до старшого солдата, має грамоти за гарну службу.

Каже, що й не демобілізовувався б, але дружина дуже переживала, тож повернувся до мирного життя. Працював будівельником на Арабатській стрілці. Життя — як у всіх: будинок, хатні справи, двоє дітей, робота.

Коли дізнався про російський наступ, виїжджати спочатку не планував, як і багато хто думав, що українські військові дадуть бій і не пустять окупантів. Проте до Херсонщини росіяни зайшли дуже швидко. З їхнім приходом почалося полювання на добровольців і ветеранів війни на Донбасі.

“На Чонгарі про мене кілька разів питали ефесбешники. Я тоді вже не жив вдома, переховувався по різних місцях. Знаю, що на мою стару адресу, де я раніше жив, приїжджали представники Росгвардії”, — розповідає він.

Час від часу навідував родину у тещиному селі. Потім залишився і жив близько місяця там. А згодом всі повернулися додому, бо переховуватися було дуже тяжко. На той момент Руслан вже майже змирився з думкою, що за ним прийдуть окупанти.

“Сусіда забрали, йому 13 років “світить” за законами РФ. Ще одного сусіда дуже побили, до кума приїжджали, того не було дома, так перевернули всю хату”. До речі, той, якому 13 років світить, чекав на “русский мир”. Взяли його за те, що “засвітився” на Чонгарі, коли була блокада Криму з нашого боку. Він не був ідейний, пішов “за компанію”. Хотів “русскую весну”, тепер сидітиме у “русскій” тюрмі”, — уточнює чоловік.

До речі, за учасниками блокади, зокрема, членами кримськотатарського батальйону “Аскер”, йде реальне полювання з боку росіян. Всім, хто мав причетність до неї, росіяни одразу інкримінують “тероризм”. Назначають “адвоката”, але той не приходить, тож процедура “захисту” суто формальна. 

Переховуватися від окупантів та колаборантів було дедалі важче. Коли Руслан жив у селі в тещі, приїхали росгвардійці, стали посеред вулиці.

“Мені пощастило: вони пройшлися дім у дім. Позабирали в людей м’ясо, качок, курей, молоко, яйця. А до мого будинку чомусь не зайшли — Господь уберіг”, — розповів чоловік.

За його словами, багато ветеранів та добровольців досі на окупованій території й вимушені переховуватися. Знайти “неблагонадійних” окупантам було нескладно: списки ветеранів були і в школах, і дитсадках, місцевих радах, фото висіли.

“Добре, що в мене реєстрація і фактичне місце проживання різні. Тож приїхали за першою адресою за мною, а мене немає. Шукали за позивним Руслан “Крим”. Прізвище дізнатися нескладно вже було. У нас хлопці та дівчата попалили форму військову, військові квитки, щоб не втрапити в халепу. Я це розумію, але в мене рука не піднялася палити, сховав удома“, — уточнив він.

Російська військова техніка на окупованому Півдні України. Джерело: REUTERS

П’ять місяців в окупації 

Попри все, перший місяць окупації Руслан Заредінов не переховувався зовсім, відкрито ходив на проукраїнські мітинги. Але з часом ставало все зрозумілішим, що вони перебувають у далекому тилу, й небезпека щодня лише посилюється.

“На блокпостах окупантів регулярно — стрільба у повітря. На дорозі до Генічеська таких було два. Там стояли здебільшого осетини. Таксисти намагалися з ними розмовляти, проте ті здебільшого у відповідь грубіянили. Були й такі, хто казав, що їм ця війна не треба, що їх примусили, що вони “ні до чого”. Але ж ти стоїш з автоматом, постійно пересмикуєш затвор у мене на очах, наводиш на мене… Тож хіба ти ні до чого?” — каже чоловік.

Його друг, який виїжджав до Чонгара, зателефонував і розповів, що про чоловіка питали окупанти на блокпості: чи знає він Руслана “Крима”, хто це, де живе…

“Я зрозумів, що час виїжджати. Хотів виїхати одразу на підконтрольну, це була середина березня. Поїхав за родиною, але вирішили ще зачекати. Було вже дуже багато блокпостів. Казали, що військові РФ мають списки “неблагонадійних”. У військкоматах, офіційних установах окупанти знайшли багато паперів. Проте ми з дружиною до останнього сподівалися, що прийдуть наші, я виберуся з села й допомагатиму їм”, — згадує ветеран. 

Після понад місячного проживання у селі стало зрозуміло, що ховатися немає сенсу. Руслан змирився з тим, що рано чи пізно його заберуть. Хвилювався за будинок, що лишився без нагляду. Повернулися додому, пробули там близько двох місяців.

“Але жити так було неможливо, під постійним тиском. Накипіло, як то кажуть. Вирішили виїжджати”. 

Крайні три дні перед від’їздом родини — з 25 липня — росіяни почали розвантажуватися дуже сильно: танки, хоч і старенькі, важку техніку, БТРи, КамАЗи. Ешелони окупантів заходили до Херсонщини з боку Криму. Росіяни співали, кричали якісь лозунги, дуже гучно, згадує чоловік. Дивитися на це було дуже важко. 

Товариш попередив чоловіка, що під Мелітополем на блокпості в росіян є якісь списки. Окупанти ходять з ними, перевіряють тих, хто виїжджає.

“І я подумав: тут шукають, там шукають… Не можна жити у постійній напрузі. Чи то до мене додому приїдуть, заберуть і перелякають родину, чи візьмуть на блокпості. Але хоч родині буде шанс проїхати далі. Тобто я майже змирився: я у полоні”, — говорить чоловік. 

Просто неба провели п’ять днів й чотири ночі

Родина вирішила їхати через блокпост біля Василівки Запорізької області. Це був єдиний пункт проїзду жителів тимчасово окупованих територій Запорізької, Херсонської, Донецької та Луганської областей на підконтрольну територію.

До виїзду готувалися, навіть розробили певну “легенду” для окупантів.

“Вигадали, що їду до брата на роботу. Мав номер телефона побратима, щоб він підтвердив це. Дізналися, що на російських блокпостах не можна казати, що ти їдеш до Києва, лише до Дніпра, Запоріжжя або інших міст. За кордон теж можна казати, але не до Польщі”, — згадує Руслан.

Ну й, звісно, війну не можна називати війною, лише спецоперацією. Тобто до спілкування з окупантами під час виїзду треба готуватися, зокрема, й морально, щоб поводитися впевнено й говорити переконливо.

“А в мене менший син, коли ми ще були в Новоолексіївці, міг по вулиці пройти й заспівати “Ой у лузі червона калина”. Доводилося бігати його заспокоювати. Переживав, щоб він росіянам на блокпосту чогось зайвого не ляпнув. Старший розуміє, коли можна, коли ні, а цей і фашистом може назвати, і про Путіна щось бовкнути”.

Перше, що гальмувало родину із виїздом: не знали куди їхати? До кого? Рідних немає. Хоча знайомі, побратими є в багатьох містах. Але перед виїздом Руслан під час чистки телефону видалив багато номерів. Мав два татуювання на ногах — герб і гранату. Довелося перебити й чекати, поки заживе.

“Нічого, — каже чоловік. — Головне, що виїхав, наб’ю ще більший герб”.

Василівка Запорізької області. Джерело: “Суспільне Запоріжжя”

Загалом родина провела у Василівці п’ять днів і чотири ночі.

“Росіяни не соромилися вести обстріли з-за спин цивільних, прикриваючись нами. Коли ми були у Василівці, вони били з “градів” в бік Оріхового, де стояли українські військові, прямо через нас”, — розповідає Руслан.

Таксист, який взявся перевезти родину на підконтрольну, обіцяв, що це займе день.  

“Я так розумію, вони платили росіянам на блокпосту. Але саме в день, коли ми прибули, приїхала на перевірку комісія ФСБ, тож довелося вистояти всю чергу. П’ять днів. Нас в машині було шестеро людей. Я, дружина і двоє дітей на задньому сидінні спали”, — розповів він.

Коли ставали в чергу, їхня машина була 696-ю, далі Руслан бачив 1260-ту. Перші дні росіяни випускали лише по 20–30 машин за добу. Тож назбиралося понад дві тисячі автівок. Згодом почали випускати швидше, по 100–110.

Найважчим був перший день: діти дуже вередували. Старший син Руслана розумів ситуацію, а молодший постійно казав: “Не хочу тут бути, поїхали назад, додому”.

“На другий день трохи адаптувалися. А на кінець їхали вже як місцеві”, — посміхається чоловік. 

Удень родина в машині не сиділа, водій дав простирадло. Було дуже жарко, тож шукали затінок. Поруч із блокпостом було щось на кшталт кафе. Знайшли місце біля морозильної камери, розстелилися: затінок, протяг трохи. Поряд розмістився табір ромів, загалом людей дуже багато: хтось ходить, хто спить у машині, кущах, під машиною. Було дуже багато дітей, від немовлят до старших.

“Їжі було мало. Ми ж думали за день, щонайбільше два, впораємося. Розтягли запаси на три дні. Дітям щось купляли в кафе. Самі перебивалися так: діти не доїли, то нам буде. А ось без води було погано”, — розповів Руслан.

Жодних туалетів не було — всі по посадках розходилися.

“Я на Донбасі не так боявся в розтяжку вступити, як тут в лайно. На третій день нас росіяни заставили сміття прибирати. Сказали, поки не буде чисто, нікого не випустять. Добре, що в одного з хлопців було упакування пластикових рукавичок, тим і рятувалися”. 

Нарешті людей пропустили до блокпоста. Евакуаційні колони формували по десять автівок. Здебільшого людей перевіряли кадирівці.

“Коли приїхала комісія ФСБ, кадирівців прибрали, поставили росіян. Я й попрощався зі всіма — думав, ці точно до чогось докопаються. Коли почали перевірку, бігав такий маленький г*внюк, я молився, щоб не він прийшов до мене. Бо дуже ретельно перевіряв: телефони, речі, сумки, одежу… На щастя, до мене підійшов інший росіянин. Змусив лише вивернути сумку. Бачив, що людей “шмонали” дуже сильно, але мене пронесло”.

І нам дали старт. Вже коли на українській стороні бійці перевіряли паспорти, люди виходили й обіймали їх: “Наші!”, посмішка не сходила з обличчя.

“Я сиджу в машині й слова не можу сказати. А мій малий побачив український прапор і став вимагати, щоб його сфотографували з ним”, — посміхається Руслан.

Коли не треба шифруватися від всіх, це дуже класне відчуття

Чоловік досі вважає, що йому з родиною дуже пощастило виїхати з окупації. Навіть дощ скінчився, коли їхали, бо інакше дорогу б розмило щонайменше на тиждень.

“Може, хтось зверху побачив, що ми вже на межі. Я дуже схуд в окупації, бо нервував постійно”, — каже Руслан.

Далі родині треба було дістатися Києва. Вони викликали таксі до залізничного вокзалу, розговорилися з таксистом.

“А в нас точно був дефіцит спілкування. Хлопець привіз нас до себе додому, щоб ми прийняли душ. Просто чужа людина чужих людей запросила до себе. Пропонував поїсти, але ми дуже хотіли поїхати, побігли на поїзд”.

Тимчасове житло в столиці, на Софіївській Борщагівці, Руслану допоміг орендувати його командир, з яким він служив у 34-му батальйоні 2019 року. 

“Його родина дуже нам допомагає. Сергій Вікарчук дуже допоміг, дякую дуже йому. Через нього незнайомі люди виходили на нас, допомагали речами, побутовою технікою, грошима. Це дуже розчулило, було дуже приємно. У нас найкращі українські люди. Шкода, що не можу подякувати їм всім особисто”, — говорить ветеран.

Згадує дивні відчуття, коли вперше після виїзду з окупації вийшли на вулицю — на дитячий майданчик з синами: “Коли кругом свої люди, не треба шифруватися, ховатися чи не від себе самого, це дуже класно”. 

Звісно, хотілося б повернутися додому, каже він. Коли виїжджав, попрощався з будинком, де щойно зробили ремонт, купили техніку, меблі… А довелося все закрити й поїхати не озираючись.     

“Відновлюю документи, військовий квиток, посвідчення УБД. Хочу розібратися трохи з родиною, побутом, і до своїх в армію”, — сказав Руслан наприкінці нашої розмови. 

Пізніше чоловік повідомив, що 3 вересня мобілізувався до ЗСУ. Зараз він — мінометник, воює за свободу України.