Десять років окупації Криму: спогади кримських журналістів, як це починалось
День народження Тараса Шевченка є знаковим у контексті громадянського спротиву окупації Криму. Адже 9 березня 2014 року кримчани вийшли до пам’ятника Тарасу Шевченку в Сімферополі з квітами та плакатами, щоб заявити, що вони не підтримують війну та озброєних російських військових на вулицях рідних міст. Кримчани були в небезпеці, тому що вже тоді кожен протест супроводжувався нападами з боку агресивних російських діячів, активістів та бойовиків.
За 10 років окупації Росія розбудувала масштабну систему репресій проти незгодних з окупацією півострова. Внаслідок політично мотивованих переслідувань наразі понад 200 громадян України перебувають за ґратами, зокрема 15 громадянських журналістів.
Серед цих бранців Кремля – перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу Наріман Джелял, громадська журналістка Ірина Данилович, журналіст Владислав Єсипенко, громадський активіст Сервер Мустафаєв, художник Богдан Зіза та багато інших.
На сьогодні моніторингова місія ООН з прав людини в Україні задокументувала 104 випадки насильницьких зникнень та 55 випадків катування проукраїнських активістів у Криму.
9 березня 2024 року під час дискусії в Києві “Десять років: Кримський спротив за завісою мовчання” кримські журналісти поділилися спогадами про те, як Росія розгортала свою військову операцію із захоплення Кримського півострова.
Учасники заходу також переглянули документальний фільм Крим.Реалії “Перша проукраїнська акція у Сімферополі після заходу військ РФ: ризик, “зрадники Криму”, викрадення”.
У своїх спогадах свідки початку російської агресії спростували твердження пропаганди країни-агресора, що вона отримала контроль над Кримом у мирний спосіб та за згодою кримчан.
Як пережили деякі кримські журналісти початок окупації – читайте в їхніх спогадах.
Валентина Самар, головна редакторка Центру журналістських розслідувань
Валентина СамарУ ті часи увага української влади та пересічних людей до Криму була мінімальна. Зв’язок з материком був дуже слабким. Це була защемлена грижа, як сказав керівник моніторингової групи Чорноморського інституту стратегічних досліджень Андрій Клименко. До Криму був дуже тонкий перехід, маленький канал будь-якої комунікації та зв’язків, зокрема інформаційний та політичний. Отже, багато ЗМІ на півострові були орієнтовані на російськомовну аудиторію, на Росію та на задоволення потреб цієї аудиторії.
У 2014 році спротив окупації півострова та порушенням прав людини був саме громадянський. Недаремно зараз серед нас на цьому заході немає великих політиків, не було їх і на акціях протесту 9 березня 10 років тому.
Так склалося, що на акції в Києві, на Великий Майдан, політичні сили організовували дуже багато людей, бо була потреба тиску на владу, тоді як на мінімайданах у регіонах, особливо в таких проблематичних, як Крим, Донецька, Луганська області, практично не було людей. Їх просто там убивали, як били та переслідували євромайданівців у Сімферополі, у Феодосії, в Керчі. Переслідували, навіть якщо ці люди не були євромайданівцями, а просто були носіями інших поглядів, були проукраїнськи чи проєвропейськи орієнтованими.
Російські спецслужби активно працювали в Криму, і, на жаль, Україна дозволяла російській розвідці та контррозвідці безперешкодно працювати. Формування так званих загонів “самооборони Криму” та “самооборони Севастополя” почалося наприкінці грудня – на початку січня 2014 року. А в лютому того ж року в Севастополі були організовані, озброєні та керовані командуванням Чорноморського флоту підрозділи, які стали драйвером усіх подій так званої “русской весни”.
Коли 23 лютого, у день пам’яті Номана Челебіджихана, ми стояли на мітингу неподалік Кафедрального собору святих рівноапостольних князів Володимира та княгині Ольги в Сімферополі та поминали загиблих на київському Майдані людей, у Севастополі вже була повалена українська влада, і на це не було реакції. Тоді експорт насильства із Севастополя поширився на весь Кримський півострів. Через те що Чорноморському флоту дали вийти за межі військової бази в Севастополі, росіяни буквально за тиждень узяли весь Кримський півострів.
До громадського спротиву доєднувалися люди, які раніше взагалі не мали стосунку до політики, але були проактивними й знали, чого вони хочуть. Завдання журналістів, звичайно, було підтримувати цих людей, показувати, що насправді відбувається. Адже тоді в Крим десантували не лише російських військових, а й журналістів, які продукували свою картинку.
Ми робили моніторинг нападів на журналістів та активістів, які проводили акції протесту або висвітлювали їх, і виявили, що протягом березня 2014 року в Криму було близько 100 нападів, пограбувань, нищення техніки, побиття, незаконного утримання в імпровізованих місцях несвободи, грубо кажучи, на підвалах. Це були порушення свободи слова і порушення прав журналістів. Були страшні випадки катування, що сталися з Андрієм Щекуном, Анатолієм Ковальським та з багатьма активістами, які приїжджали з Києва.
Тими днями в аеропорту здебільшого сідали борти з Москви. Літаків з Києва майже не було. Я можу на пальцях однієї руки перелічити народних депутатів, які наважилися приїхати до Криму, щоб якось підтримувати кримчан, для виходу в ефір на двох телеканалах, які на той момент на півострові залишалися незалежними від окупаційної влади, – ATR та Чорноморська телерадіокомпанія, в ефірі якої виходили й наші програми.
1 березня ми дійсно були першим цивільним, недержавним ЗМІ, який атакували та захопили люди без розпізнавальних знаків. Ми впізнавали тоді серед них проросійських маргіналів, які на той час годувалися з рук Віктора Медведчука, які захопили наш медіацентр. Нам вдалося вибратися з нашого офісу в центрі Сімферополя тільки з допомогою іноземних журналістів.
Ми два дні відходили після цього та все ж вирішили не виїжджати з Криму, а до останнього, скільки тільки можна буде, залишатися на півострові, щоб підтримувати наших людей, наших військових, яких ми тоді вмикали в ефіри. Ми знімали репортажі про блокування частин, розслідування для проєкту “Слідство.Інфо”, робили розслідування про вбивства та викрадення кримчан, про роботу окупаційних адміністрацій, і вони виходили в ефірах загальнонаціональних телеканалів.
Завдяки солідарності іноземних журналістів та міжнародних організацій, Дуні Міятович і ми протрималися аж до 1 серпня, до того моменту, коли врешті-решт прийшли окупанти й забрали всю нашу апаратуру, телеобладнання та офісну техніку. Нам залишалося тільки дочекатися, коли вони перечитають вміст наших комп’ютерів, щоб притягувати до відповідальності за російським законодавством. Тож ми вирішили евакуюватися до Києва.
Висновки з того часу дуже невтішні, тому що дуже багато помилок, які були зроблені тоді, досі не пропрацьовано. Українська влада, яка зійшла зі сцени Майдану, не тільки не чинила опору тоді, у лютому – березні 2014 року, вона продовжувала послаблювати опір громадянського суспільства в Криму своєю недолугою політикою стосовно окупованого Криму. Я маю на увазі режим вільної економічної зони “Крим”, який зробив мешканців Криму і Севастополя нерезидентами України.
Скільки з цього приводу було пролито сліз та докладено зусиль з боку українських та міжнародних організацій, щоб скасувати дискримінаційні норми та припинити підтримку окупаційного режиму в Криму з продажем до Криму електроенергії, дозволом транспортувати туди на мільярди доларів різних товарів. Українська влада дозволила Росії закріпитися в Криму, створити там гігантську військову базу і використати Крим, щоб потім атакувати Україну у 2022 році.
Ірина Сєдова, ексжурналістка ТРК “Бриз” у Керчі, експертка Кримської правозахисної групи
Ірина Сєдова (праворуч)Під час Євромайдану я приїздила до Києва, і ми з колегами не тільки висвітлювали те, що тут відбувається, а й безпосередньо брали участь у Революції гідності. Тоді в мене було розуміння, що я не можу просто спостерігати за цими подіями.
Після того як люди ввійшли в маєток Януковича в Межигір’ї, ми вирішили взяти участь у Майдані, який відбувався в Криму 22 лютого 2014 року.
Цього дня організатори Євромайдану в Керчі запросили мене виступити як відому в місті журналістку, адже моє видання проводило антикорупційні розслідування.
І, коли я вийшла на трибуну з українським прапором, стався напад тітушок, підкуплених місцевою поліцією, яка вже тоді, найімовірніше, була завербована ФСБ. Мої колеги розповідали, що вони бачили, як цим тітушкам платили гроші представники місцевої поліції.
Після цього почалися погрози, і надалі проукраїнських акцій у Керчі вже не було, бо одну людину, яка не встигла втекти, тітушки побили майже до реанімації.
У місті відбувалися тільки проросійські мітинги, які проводили нібито проросійські активісти. Але ми знали, що це завербовані агенти російської розвідки. Вони приїжджали на військових вантажівках, переодягалися в казаків, місцеву “самооборону”, розміщувалися в храмах московського патріархату, де священники також були завербовані ФСБ.
Спостерігаючи та фільмуючи це все, наша редакція отримувала погрози. Керівниці ТРК “Бриз” Олені Лисенко обіцяли спалити гараж, мені – будинок. Але ми однаково намагалися висвітлювати й показувати людям, що це не просто якісь проросійські кримчани виступають на цих мітингах, а це справжня окупація. Адже вже з 1 березня на Керченській переправі стояли “урали” з російськими номерами, і вся так звана “самооборона Криму” розмовляла з московським акцентом. Тож ми мали рацію.
Ми намагалися це донести до громадськості, зробити публічним, але це було складно зробити, оскільки на них не було розпізнавальних знаків.
Коли відбувався незаконний “референдум”, я отримувала постійні погрози, тож ухвалила рішення виїхати з Криму, щоб мати змогу продовжити на вільній території України журналістську, громадську та правозахисну діяльність. Тим часом у Криму відбулася вже збройна окупація, яку ми зафільмували і яку ми намагалися показати світу, та світ, на жаль, не відреагував на це належним чином.
Кажуть іноді, що це була анексія. Та мені здається, що це неправильний термін, бо під анексією мається на увазі, що Крим добровільно приєднався до Росії, тоді як насправді це була збройна окупація.
Олена Солонина, ведуча телерадіокомпанії “Бриз”
Олена СолонинаТРК “Бриз” належало Міністерству оборони України, і ми були єдиною повністю українськомовною телерадіокомпанією на півострові. Крім того, у нас була редакція кримськотатарського мовлення, які випускали програми “Їлдиз” і та “Ана юрт”і .
Ми насамперед висвітлювали діяльність Збройних сил України та Військово-Морських сил України. Через цю специфіку ми притягували негативну увагу до себе.
Коли розгорталися події російської агресії, остання наша телевізійна програма вийшла 7 березня 2014 року. 8 березня телебачення в нас уже не працювало, лише радіо.
9 березня 2014 року, у день народження Тараса Григоровича Шевченка, я саме була на ефірі. О 10.20 я анонсувала, що зараз буде радіопрограма, присвячена нашому Кобзарю. Одразу після цього виходжу в кореспондентську, де був контролер ефіру, за яким ми відстежували якість програми, і чую щось не те, взагалі не те. Залітаю в ефірку, а там – “Радио Вести России”.
Телефоную начальнику, і він їде до нашого телерадіопередавального центру “Крим”, де його зустріли вже автоматники та кулеметники. Найімовірніше, це були вояки 850 бригади морської піхоти Російської Федерації. Відбулося силове захоплення цього центру. Ми вже не мали можливості щось видавати в ефір, але ми вирішили, що ми далі будемо боротися.
Наша боротьба пішла в інтернет. Ми почали виготовляти свій продукт. Ми зрозуміли, що повинні далі щось робити, щоб доносити інформацію до людей, до наших військових, які вже на той час були заблоковані по частинах, що їх ніхто не забув, що їх підтримують, що Україна та її люди разом з ними.
Я б не сказала, що це була легка робота. Було страшно, були особисті погрози. Приходили до нашого керівника “ходаки”, щоб схилити до переходу на той бік, щоб ми працювали на міністерство оборони Російської Федерації.
Після незаконного “референдуму”, 19 березня, вони прийшли та оголосили: або ви залишаєтеся тут і приймаєте російське громадянство та присягаєте на вірність “кримському народу”, або ж, будь ласка, у вас величезна територія, виїжджайте на материк. Кожен ухвалював рішення самостійно.
У колективі в нас було до 75 цивільних осіб та 15 військових. Виїхали всі офіцери, окрім одного, нашого головного інженера, капітана третього рангу Олексія Тимчука, який зрадив.
21 березня всі, хто залишився там, перепідписали контракт. Яка була моя мотивація поїхати? Я ж українка, маю паспорт України – країни, де народилася, виросла, де живуть мої батьки та поховані близькі, родичі. Як можна зрадити свою Батьківщину, це неможливо було для мене.
Микола Семена, кримський журналіст, колишній політв’язень Кремля
Микола Семена (ліворуч)У 2014 році більшість були в певному сенсі романтиками. На вулиці було ХХІ століття, всюди панувала демократія. Ми звикли в Україні до свободи слова, коли ми могли підготувати будь-який матеріал, отримати будь-яку інформацію та домогтися справедливості.
Ми думали, попри те що півострів захопила Росія, що окупація продовжуватиметься, допоки Україна не збереться і не викине цих окупантів за Керченську протоку. Ми тоді не думали, що це буде дуже довго. Я пам’ятаю своє сум’яття, коли один з колег під час обговорення сказав, що окупація надовго. Він був ближчий до істини, ніж усі ми, хто керувався романтичними міркуваннями.
Ми думали: ми боролися з українською бюрократією, ну що ж, тепер будемо боротися з російською. Але Україна не має піти з Криму, ми, як українці, залишаємося там, адже це наш форпост. Ми просто не думали, що у ХХІ столітті ситуація може дійти до російського фашизму.
Багато журналістів залишалося тоді в Криму, бо іншої поведінки ми навіть не могли собі уявити. Ми ж тоді були на роботі.
Я був у Криму власним кореспондентом газети “День” до моменту, коли Радіо Свобода заснувало проєкт “Крим.Реалії”. В мене не було навіть думки про те, щоб виїхати. Ну як так? Я повинен виконувати свої професійні обов’язки, публікувати матеріали. Якби я виїхав, то що потрібно було б робити редакції? Вона б надіслала сюди інших журналістів, які б виконували ту саму роботу. Тому я навіть і не думав про виїзд.
Було важко. Офіційне кримське телебачення нас шельмувало. “Кримська правда” публікувала на першій сторінці статті про мене та про Володимира Притулу під заголовком “Шлях на Магадан”. У нас відібрали всі джерела інформації, нас не запрошували та навіть забороняли відвідувати пресконференції, не надавали жодних матеріалів.
Ми діставали інформацію в підпільний спосіб. Так я пропрацював у Криму до 2016 року, до того часу, коли за допомогою провайдера на мій комп’ютер була поставлена шпигунська програма, і всі мої псевдоніми, всі мої статті вже передруковувалися та складались у великий стос на бульварі Івана Франка в Сімферополі ">і .
19 квітня 2016 року, о шостій годині ранку, до мене наглянули з обшуком, щоб знайти в комп’ютері всі мої матеріали, які я надсилав до українських ЗМІ. Зрозуміло, що кілька годин вистачило для того, щоб це все знайти на моєму комп’ютері.
Відразу ж ФСБ вжила заходів, щоб після судового засідання взяти підписку про невиїзд, яка називалася “подписка о невыезде и надлежащем поведении”. Вона забороняла мені писати та фотографувати. Все це було насамперед важко пережити морально, але якось ми трималися.
Зрозуміло, є всі докази того, що я підготував ці матеріали, і ми вирішили йти на суд, і тут ми знову ж були романтиками, сподіваючись, що у фашистській Росії ще може бути неупереджений суд, що дотримуються стандарти справедливого суду. Це тоді був початок репресій, які ще не настільки були жорстокими. По 19–20 років “суди” тоді ще нікому не давали.
Ми не думали, що в інформаційному просторі Криму дійде до того, до чого все дійшло, – до повної фальсифікації реальності та дезінформації, а також до того, що велику частину цього робитимуть, зокрема, наші колеги, які зрадили свою Батьківщину.
Записав Микола Мирний, журналіст видання ZMINA для газети “День”
