Депутатка Лариса Гориславець: “Я феміністка і дружня до ЛГБТ, бо я – за рівність і права людини”

Дата: 22 Квітня 2021 Автор: Ірина Виртосу
A+ A- Підписатися

Депутатка Кременчуцької міської ради Лариса Гориславець прийшла в політику з громадського сектору і вважає це своєю великою перевагою. Вона досліджувала бюджетні програми, закупівлі, проводила розслідування, була глибоко занурена в діяльність місцевої ради. Змінити діяльність – фактично стати по інший бік барикад – було для Гориславець непростим рішенням, але, як вона переконана, правильним.

Читайте новий матеріал із циклу “Політика без сексизму”, ініційованого ZMINA та Громадським альянсом “Політична дія жінок”.  

“Мені хотілося б сприяти діалогу виборців і посадовців”

Пані Ларисо, вашій депутатській діяльності передувала журналістика. Що спонукало піти в політику?

Це не був такий крутий поворот-розворот, раз – і я іду в депутати. Річ у тім, що я працюю в громадській організації Кременчуцький інформаційно-просвітницький центр “Європейський клуб”, де ми проводимо розслідування, аналізуємо місцеві політики тощо. І я неодноразово ставила собі питання: чому в політиці так мало людей, які стратегічно мислять? Не функціонерів, а тих, хто добре розбирається в міському просторі, є лідерами думок. Як було б добре, якби в політику приходило більше людей з різних сфер, з різним досвідом, різного віку…

На сьогодні дуже високий вхідний бар’єр до політики. Місцева політика як закритий клуб для дуже обраних. Це стосується також і багатьох партій.

Ми з колегами по громадській організації постійно про це говорили, перепитуючи одне одного: “А ти пішов би в політику? А ти наважилася б?І більшість в один голос казала – “ні!”. Довгий час і я не уявляла себе в цій ролі, категорично заперечувала таку можливість для себе. Але саме ця дискусія-пошук наближає людину до ухвалення рішення, коли виникає конкретна пропозиція. Так сталось і зі мною: коли мені запропонували піти на вибори, я вже була до цього готова. Фокус моєї депутатської роботи перегукувався з моєю журналістською, я була обізнана, як працює місцеве самоврядування, тому з’явилася впевненість, що можу зробити щось корисне.

Ще трохи поясню своє рішення. Традиційно на сесії міської ради представникам громадськості дають слово наприкінці, коли весь порядок денний вичерпано. А якщо дають на початку, отже пахне смаженим: зібрався войовничо налаштований мітинг. І щоб хоч якось заспокоїти людей, дають можливість “виговоритися”.

Спостерігаючи за цим, я чітко розуміла, що на позиції депутатки могла б мати доступ до людей, які ухвалюють рішення, і вести з ними діалог на рівні. А на позиції активістки мій максимум – говорити через місцеві ЗМІ та робити публічні заяви в соціальних мережах. Тож саме депутатство дає більше можливостей для впливу. Водночас я не можу сьогодні виступати як журналістка-розслідувачка, бо з погляду журналістських стандартів повинна бути рівновіддалена від усіх партій.

Чим для вас є депутатство? Які ваші стратегічні кроки найближчі п’ять років?

Насамперед мені хотілося б сприяти діалогу виборців і посадовців. Нині я працюю в комісії з освіти й помічаю, наскільки величезна прірва між людьми й посадовцями. Це і нерозуміння потреб, і брак культури обговорення. Традиційно будь-яке питання сприймається як претензія або різка критика. А мені хотілося б, щоб люди чули одне одного. І це сприятиме ухваленню якісніших рішень.

До прикладу, в нашій комісії з освіти ми ухвалили положення про створення піклувальних рад. Яка це була дискусія! Створення піклувальних рад – це саме той інструмент, який має об’єднувати різні сторони для якоїсь спільної мети. Але від самого початку процес розпочався за традиціями чиновницької суворої ієрархії. Тобто департамент освіти розробив положення, і лише після того, як наша комісія звернула увагу, що необхідно залучати до обговорення і батьків, відбулося їхнє долучення. Ми хоча б послухали одне одного.

Зараз усе важко. Бо в будь-якій сфері є так звані свої правила, вкорінені стереотипи, коли будь-який крок ліворуч-праворуч – це вихід із зони комфорту для когось із посадовців. Іноді це просто страх або небажання робити по-іншому. Або застереження, що вийде гірше, ніж зараз є, і навіщо тоді діяти.

Тому я налаштована переконувати людей змінюватись і впроваджувати зміни. Мені болить, що в Україні багато реформ розробляються нагорі. І поки вони спускаються на місця, то або дискредитуються, або сприймають формально, або не вистачає людям розуміння, як їх втілювати. Тож і виходить: з одного боку, ми прагнемо змін, а з іншого – люди вже зневірені, бо за будь-якою заявою про реформи поки не видно результатів. На місцях не видно результатів.

Я прагну людей підтримувати – а спробуймо. Бо розумію, що без підтримки й без команди в міській раді це неефективно. І цю роботу з пошуку однодумців потрібно вести постійно.

“Жінок критикують більше”

Як тривала ваша виборча кампанія? Чи зазнавали ви тиску?

Моя агітаційна кампанія збіглася з тим, що стало різко гірше батькові, і через тиждень після виборів мій тато помер. А мама померла на початку січня: як і я, хворіла на ковід. Тож цей рік був дуже важкий, і емоційно насамперед…

Мої вам співчуття…

Дякую. Мої особисті переживання витіснили весь той бруд, з яким зітнулася я і мої однопартійці. У нас був містечковий конфлікт: нашу партію не реєстрували саме на міські вибори в Кременчуці. Багато кандидатів відкликали заяви, а місцева виборча комісія відмовлялася реєструвати списки. Ми пройшли через суди й через це мали скорочений термін агітації. А ще ці брудні статті в місцевих ЗМІ… 

По-друге, можливо, депутатство не було моєю виключною метою. Я до нього і ставилася, і ставлюсь як до роботи, яку хочу і буду робити, яку робитиму якісно. Але, якщо щось не складеться, це не стане трагедією мого життя.

Я не жалкую, що проживаю саме цей досвід. Я достеменно ще не знаю, яким буде моє депутатство, але нині отримую нові знання про людей і про себе.

…Найважчим під час агітації було… спілкування з виборцями. Коли ти робиш крок у бік якоїсь партії, одразу отримуєш весь той негатив, який люди не тільки щодо конкретної партії мають, а й узагалі щодо влади. У нашому суспільстві велика недовіра і незадоволення владою. Тому щойно стаєш кандидаткою, на тебе починають дивитись іншими очима: мовляв, ідеш у політику тільки для того, щоб отримати гроші, владу і якісь власні вигоди. “І ми вас, таких хороших, раз на п’ять років бачимо”.

Причому жінок критикують більше. Я могла порівняти: коли я агітувала з жінками-кандидатками з нашої команди й коли працювала з чоловіками-кандидатами, це було небо і земля. З чоловіками люди, навіть якщо й налаштовані негативно чи агресивно, поводяться виваженіше, “бо все-таки начальник”. З жінками зовсім інший тон розмови – безцеремонний, і ти це добре відчуваєш.

Цей негатив “прилітає” і під час зустрічей, і в соціальних мережах. Але тут треба бути максимально чесною із собою і не дозволяти стереотипно оцінювати людей.

Але маю й інший приклад, який мене надихає.

Кілька разів до мене зумисно приходили прихильники партії, яку я представляю, ми спілкувались, і на прощання чула: “Ми раді, що ви йдете в політику”. Я пам’ятаю всі ті зустрічі, і спогади про них живлять мене і досі.

Уявімо, що присутність жінок у політиці в рази більша, ніж зараз, чи були б політичні рішення інакшими?

Важко сказати. На мій погляд, якісні політичні рішення залежать від професійності, а не статі. Але очевидно: якщо є цей дисбаланс, що депутатів-чоловіків більше, а депутаток-жінок менше, то може скластися враження, що чоловіки ефективніші…

Вас кави не просили принести? Канапку зробити?

Ні, мені навряд чи таке скажуть, бо ще з журналістського минулого попросила називати мене не “Ларисочка”, а Лариса Гориславець.

Але на мене чинять інший тиск: кілька моїх депутатських звернень без відповіді уже довгий час. Це питання до комунальних підприємств щодо бюджетних витрат, зокрема про фінансування Кременчуцької телерадіокомпанії і закупівлю двох автомобілів для тролейбусного управління. Я переконана, що це ті питання, на які я повинна мати відповідь, бо ухвалюю рішення щодо розподілу бюджету і маю розуміти, що відбувається в цій сфері.

Про таке перешкоджання моїй депутатській діяльності я вже вдруге надсилаю депутатське звернення секретарю Кременчуцької міської ради та голові постійної депутатської комісії з питань регламенту. Хотілося б спочатку все вирішити розмовами, як ні – звертатимуся в поліцію із заявою про перешкоджання депутатській діяльності.

“Намагаюся якомога менше ставити собі бар’єрів”

Ларисо, ваш прихід у владу запам’ятався також і через вашу публічну позицію щодо підтримки ЛГБТ-людей. На жаль, вимушена визнати, що в Україні це досі непопулярні кроки для політика…

Це бажання продемонструвати свою позицію від самого початку. По-перше, я прийшла на сесію у веселковій масці, щоб розповісти про свої переконання: я людина, дружня до ЛГБТ. І другий крок – на моєму депутатському бланку, де зазначено контактні дані, я написала “депутатка”, а не “депутат”. Цим позиціювала себе як феміністку. У такий спосіб я транслюю суспільству найважливіші для мене цінності: я – за рівність і права людини.

Утім, на тому історія з маскою не завершилася: на одній із сесій міськради представники консервативного руху “Традиція і порядок” влаштували акцію “Гориславець, на вихід”. Які були їхні вимоги?

Я не розцінюю це як погрозу, тому що існують законні підстави, якщо виборці хочуть усунути депутата. Але далі розпочалося цькування мене в інтернеті, яке, припускаю, було ініційоване депутатом і представником руху “Всі разом”. Його прізвище я не хочу називати. Я звернулася до регламентної комісії з єдиним проханням, щоб цей депутат назвав прізвища всіх сімох людей, які не взяли Біблію, що її на сесії роздавали релігійні організації. Нехай уже будуть усі рівні, чому лише моє ім’я озвучили? Моя вимога полягала в одному: щоб усі зауваження щодо мене або моєї поведінки були озвучені мені особисто, а не через соцмережі чи сайти.

Регламентна комісія довго обговорювала мою заяву і в результаті дійшла висновку, що немає прямих доказів, що цю інформацію поширював саме цей депутат, бо засідання сесії відкриті, і будь-хто міг це побачити. Тобто це могли зробити й самі представники релігійної організації, які роздавали Біблії, але лише моє прізвище і знали…

Що ж. Для мене в цій ситуації було важливим, що від самого початку озвучую свої погляди й прошу пояснень. І я готова обговорювати проблеми сам на сам, а не через якихось посередників. Праворадикали ще трохи пошуміли з пікетами, але потім навіть познімали зі своїх соціальних сторінок усі заклики.

До речі, давно спостерігаю за розвитком антиґендерних рухів, зокрема “Всі разом”. Вони розумно вибудовують свою мережу: створюють своє “експертне” середовище, називають свої відгалуження дуже розумними й сильними словами на кшталт “академія” чи “інститут”. Це сприяє тому, що вони входять і в освітнє поле, і в політичне як експерти. І до них уже прислухаються. В цьому я бачу велику небезпеку. Адже їхні висловлювання, їхня позиція в Європі вважалися б мовою ворожнечі або вихолощенням принципів прав людини, у нас – нерідко трактують як свободу слова.

Вашою позицією ви вітаєте різноманіття. Це ж стосується не тільки ЛГБТ, а й інших соціальних груп. Як гадаєте, чи у вас побачили точку опори, куди можна заходити зі своїми пропозиціями, ініціативами?

Ні. Мені здається, що такого результату і не могло б бути, тому що в нас так звані вразливі групи дуже закриті. Навіть якщо хтось задекларував підтримку, це ще не означає, що до такої людини звернуться абощо. Але я сподіваюся, що принаймні моя позиція додасть більше внутрішнього відчуття підтримки.

Фемінізм – усвідомлений вибір чи вас так виховували?

Я завжди жартую, що виросла в родині феміністок, і зараз поясню чому. У нашій родині ґендерні ролі жорстко моїми батьками на мене не примірялися: навпаки, була така собі система схвалення будь-яких дій чи вибору.

Батько мій гарно шив. І, коли ще був юнаком, сам записався на курси крою та шиття. У нашому сімейному альбомі є фотографія, як батько на цих курсах один серед дівчат. Йому десь 16 чи 17 років. Якось у нього питаю: “Па, ну скажи чесно, з тебе сміялися, мабуть, на вулиці, як оце ти ходив на ті курси шиття?А він тоді: “Чого б це з мене сміялися?Я не відстаю: “Що, їй-богу, ніхто ото і пальцем не тикав?” – “Ну чого б вони сміялися? Я ж нікому не казав…” 

Батько був от такий. Він брав на себе багато, так би мовити, жіночої роботи. І в нашій родині не було оцінювання “ти ж дівчинка…”.

Такі погляди на партнерські стосунки, рівний розподіл обов’язків я перенесла і у свою сім’ю. І сина так виховувала. Для мене, як матері сина, фемінізм ще важливіший, ніж, певно, якби я мала дочку. Тому що на хлопців, зокрема й мого сина, з дитинства тиснуть так звані суспільні норми: вони повинні не тільки себе прогодувати, а ще й багатьох людей у своїй сім’ї. А не кожен може бути успішним, не кожен може це потягти…

Тож ці зернятка рівності, закладені моєю батьківською сім’єю, впали в правильну землю, коли я вийшла заміж, і зміцніли, як я народила сина. А потім, коли переживала розлучення і ми з чоловіком говорили про фінансове забезпечення дитини, чоловік сказав: “Половину коштів ти даєш на місячне утримання дитини, половину я…” Тоді я подумала: “Ось мене моя рівність і нагнала…” 

Перепрошую, а чоловік порахував, що дитина була на вашій території, комунальні послуги на вашій території, ваш час догляду за дитиною також оплачується…

Певно, це не рахували… Але загалом у нього хороша сім’я, і було багато підтримки і мені, і дитині. Вони справді зробили дуже багато, чого не виміряєш грошима. Я народила дуже рано – в 19, і завдяки підтримці ексчоловіка і його родини здобула вищу освіту і стала тою, ким є зараз.

Підлітковий вік мого сина припав на розлучення, і нестача коштів його мотивувала підробляти вже з 12–13 років. Він рано став самостійним. Тож ніколи не знаєш, як усе може обернутися…

Пані Ларисо, не можу також не запитати про ваш із колегою Світланою Овчаренко ютуб-канал “Мухобойка”, де ви в іронічній формі, часом дуже гостро висвітлюєте болючі питання міста…

Останніми роками в моєму житті багато речей відбувається спонтанно. “Мухобойка” теж народилася спонтанно. Це не є ініціативою, яку довго планували. Це емоційна реакція на випуск безкоштовної газети в Кременчуці. Під процес роздержавлення медіа потрапила і газета нашої міської ради. Але міська влада вирішила: “Ну як це так, у рік виборів ми залишимося без газети?І на базі комунального підприємства “Кременчуцька телерадіокомпанія” зареєстрували “Кременчуцькі новини”. Депутати і минулого, і цього скликання проголосували за виділення фінансування видання. А це наклад 44 тисячі й безкоштовне розповсюдження. Для порівняння: цей наклад перевищує сумарно наклади всіх некомунальних місцевих видань у місті. Ця газета демпінгує всю місцеву незалежну пресу. Для мене, як журналістки, це стало шоком. Як так можна?

Україна взяла зобов’язання перед Радою Європи, і роздержавлення ЗМІ було однією з вимог Угоди про Асоціацію. Україна так хоче до Європи, але на місцевому рівні раптом відшукується лазівка, якою не гребують скористатися. І фактично за бюджетні кошти попередня міська влада забезпечила собі повторну перемогу на виборах.

Найгірше, що ця газета низькоякісна, у кращих традиціях газети “Правда”, де пишуть якісь банальні речі або застарілу інформацію. Абсолютно неконкурентне видання. Ми як засядемо її читати, то хапаємося за голову: “На що ідуть народні гроші?Власне і “Мухобойка” народилася після таких читань. Спочатку ми плакали-ридали, а потім вирішили ввімкнути камеру і вголос прочитати цю газету – нехай люди теж чують.

Ми вже майже рік читаємо це видання вголос, і для нас це як групова терапія.

До речі, нехай вас не вводить в оману артистичний образ моєї колеги. Світлана Овчаренко є експерткою з антидискримінаційної експертизи підручників. Ота сама експертиза, проти якої повставали захисники “традиційних цінностей”, також вона тренерка з прав людини та освіти для демократичного громадянства. 

Колись для людей була творча реалізація – хор, а от для нас зі Світланою відеоблогерство. Будемо відверті: не кожен хор гарно співав, але для багатьох людей це була творча реалізація. Так і тут. Гасло “Мухобойки”: “Чим хуже – тим лучче”. Ми фактично ніколи не записуємо другий дубль. Наша мета – це зняти стрес. Лікуємося так від піару міської влади, подвійних стандартів, а також розвиваємо власне критичне мислення та закликаємо до цього інших.

Але тепер і ви є представницею міської влади…

Я про це не думаю. Намагаюся якомога менше ставити собі бар’єрів. Розділяю: ось тут я зосереджена на депутатських обов’язках, ось тут – як аналітикиня, а ось тут можу говорити як ведуча “Мухобойки”.


Статтю підготовлено в межах проєкту #вибориБЕЗсексизму за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: