Письменниця та перекладачка Анна Топіліна: “Ніщо так не спрощує мені життя, як фемінізм”

“Фемінізм дає можливість не витрачати енергії на зовнішні стереотипні цілі, а зосереджуватися на тому, що потрібно саме мені”, – каже відома феміністка, блогерка, письменниця та перекладачка Анна Топіліна.

Упродовж останніх 11 років вона живе у Швеції, нині здобуває освіту у сфері сексології в університеті Мальме, паралельно займається перекладами й соціальною роботою. Нещодавно написала книгу “Люби без ілюзій” про те, як звільнитися від токсичних стереотипів і побудувати здорові стосунки.

Водночас в Україні сьогодні жінки, які кажуть про свою приналежність до феміністичного руху чи його підтримку, часто стикаються з негативною реакцією у відповідь. Не в останню чергу це відбувається через засилля у суспільстві стереотипів щодо цих термінів. Щоб пояснити, “чого хочуть феміністки”, які цінності просуває сучасний фемінізм та чому він є помічним не лише для жінок, ZMINA підготувала серію інтерв’ю.

У першому ми розпитали Анну, як вона стала феміністкою, якими своїми здобутками найдужче пишається, чому в її книжці немає жодної згадки про фемінізм, а також як фемоптика і Погляд на світ і речі крізь призму жіночого ставлення, жіночих проблем та потреб. У мистецтві, зокрема в кіновиробництві, використовується для того, щоб показати жінку суб’єктом твору, надати їй слово та ознаки, які раніше були властиві лише чоловікам. допомагає спростити життя.

У Швеції, якщо ти жінка й не позиціюєш себе як феміністку, то ти якась дивачка

Ми говоримо, що фемінізм – це історія про свободу. Свободу бути собою й обирати свій шлях. Яка вона – ваша історія про фемінізм? На чому в ній головний акцент?

Тут потрібна передісторія. Я взагалі у фемінізм прийшла, коли народила дитину. Адже, якщо ти молода й у тебе немає дітей, ти можеш не помічати того, наскільки несправедливо влаштований світ. Можеш змагатися з чоловіками на їхньому полі, у тебе немає жодних обтяжувальних обставин у житті. Дуже легко заплющувати очі на все інше й особливо не перейматися. 

А коли народжуєш дитину, розумієш, наскільки ти вразлива. Тож для мене від самого початку фемінізм був про материнство. Про рівномірний розподіл обов’язків у стосунках, коли з’являється дитина.

Я почала вчитуватися в “матчасть” (переважно у шведському контексті) й поступово прозрівати. Через сексизм, через ту несправедливість, із якою доводиться стикатися… 

Тому фемінізм для мене про те, що ти можеш бути успішною жінкою, робити кар’єру, можеш ніколи не зустрітися з насильством і багатьма іншими страшними речами. Але є певні структурні фактори, які однаково тебе обмежуватимуть і впливатимуть на твоє життя незалежно від того, наскільки ти класна й наскільки ти сама всього досягла. Тому фемінізм – це також оптика, тобто здатність бачити, як суспільство впливає на нас. І вибудовувати своє життя з огляду на це знання, прагнучи щось змінити. 

Вашій дочці пощастило мати маму-феміністку? 

Моїй доньці пощастило народитись у Швеції. Бо тут фемінізм – це мейнстрим. Не можна сказати, що у Швеції досягли повної рівності. Ні, насправді до цього ще дуже далеко, але тут хоча б ніхто не сахається слова “фемінізм”. Радше навпаки: якщо ти жінка й не позиціюєш себе як феміністку, то ти якась дивачка. І це стосується навіть чоловіків. Для них норма бути союзниками й профеміністами.

Є багато дискусій щодо того, називати чоловіків феміністами чи профеміністами, вже не кажучи про те, що багато учасниць руху досить скептично ставляться до чоловіків, які ототожнюють себе з фемінізмом, вважаючи це банальним заграванням. Як із цим у Швеції? 

У Швеції теж стоїть питання, чи може чоловік бути феміністом. Нещодавно в нас з’явилася організація “Чоловіки за фемінізм”, і, в принципі, більшість чоловіків тут має більш-менш нормальні погляди. Тобто вони необов’язково асоціюють себе з фемінізмом, але вони ставляться до жінок як до людей. І для мене це ідеальний варіант, бо я сама доволі скептично ставлюся до тих, хто намагається лізти на жіночі барикади разом з жінками й доводити, що “я найфеміністичніший фемініст у світі”. Це зовсім не те, чого б я хотіла від чоловіків у моєму оточенні. Як від партнерів, так і від друзів чи просто союзників. Ці барикади – це наші барикади. Тим паче що чоловіки ще й полюбляють удаватися до просвітництва та виховання. Сьогодні він лізе з тобою на барикади, а завтра розповідає тобі, що таке фемінізм, бо, бачте, ти баба-дура й нічого не розумієш. 

Найважливіше, що може зробити чоловік, щоб бути союзником і підтримкою, – це просто бути нормальною дорослою людиною і ставитися до жінки як до людини. Не як до вагіни на ніжках, не як до якоїсь дивної ірраціональної істоти, яка функціонує не так, як ти. А просто як до людини, яка має такий самий набір прав і ті ж почуття, що й ти. Такі союзники на вагу золота. 

Що стосується активної участі у фемінізмі як у політичному рухові, то тут я насправді дуже скептична. Бо це все ж таки рух за права жінок, і саме жінки мають бути в ньому представлені й мати свій голос. Чоловіки можуть просто підтримувати й, найголовніше, не намагатися брати на себе роль “найфеміністичнішого зайчика” у світі, який робить найфеміністичніші вчинки. Не забирати в жінок їхню суб’єктність та їхнє право говорити й не приписувати собі жіночих досягнень.

Феміністки ненавидять чоловіків. Чи доводилося вам чути такі закиди на свою адресу і як ви відповідали?

На це звинувачення маю класичну відповідь (вигадала її, звісно, не я): навіть якщо жінки ненавидять чоловіків, їхня ненависть полягає в тому, що вони просто не хочуть з ними мати справу, а чоловіча ненависть полягає в тому, що вони нас ґвалтують, принижують, використовують і вбивають.

Можна подивитися статистику: жінок, які масово ґвалтують чоловіків, там немає. З убивствами схожа ситуація. Жодна феміністка не піде бити чоловіків на вулицях просто тому, що вона їх не любить.

А ось кількість інцелів і Слово “‎інцел” утворене від словосполучення involuntarily celibate – целібат проти власного бажання. Інцелами називають себе чоловіки, що сприймають жінок виключно як сексуальні об’єкти. Представники руху вважають, що ті відмовляють їм у сексі лише через зовнішні дані. Ідеологія інцелів мізогінна і руйнівна, а дії окремих involuntary celibate призводять до трагедії. Щонайменше чотири масових убивства, внаслідок яких загинуло 45 осіб, були скоєні в Північній Америці чоловіками, що ідентифікували себе як інцели або згадували пов'язані з ними імена і тексти у своїх особистих текстах або інтернет-записах., які ненавидять жінок, постійно зростає. Нещодавно в Британії сталася трагедія, коли один з таких чоловіків розстріляв шістьох людей лише тому, що йому жінки не дають. І такі події, на жаль, відбуваються регулярно.

Тож саме такий мій аргумент на звинувачення в чоловіконенависництві. Так, навіть якщо й справді ненавидимо, то й що? 

Варто апелювати до конкретної жінки, щоб вона зрозуміла свою цінність

Досі є люди, які вірять, що феміністки не голять ніг, не вміють варити борщ і мають 40 котів. Цей образ так втелющився в голови, що вибити його звідти можна, тільки замінивши чимось аналогічно яскравим, примітивним і максимально зрозумілим загалу. Чим, наприклад? Можемо ми вигадати щось, що б так само засіло у свідомості, але було б бодай трохи ближче до справжнього, а не примітизованого чи то пак демонізованого образу феміністки?

Я не впевнена, що варто боротися з цим образом. Ми знаємо, що насправді феміністка може мати будь-який вигляд. Адже сама суть фемінізму в тому, що жінка – це суб’єкт, людина, яка має право обирати. Фарбуватися чи ні, голити ноги чи ні, жити з чоловіком чи самій.

Фемінізм – це історія про вибір. І асоціювати феміністок з чимось одним – щонайменше нерозумно. 

А переконати маси й прибрати цей комічний образ можна тільки через популяризацію фемінізму як явища. Тобто коли з’явиться більше різних жінок, які відкрито в публічному просторі кажуть: “Так, я феміністка”, стереотипи почнуть поступово зникати. Зі стереотипами неможливо “воювати”, це нічого не дасть. Їх можна поступово розчиняти через репрезентацію й видимість у публічному просторі різних жінок, які позиціюють себе як феміністок. 

А якщо не про картинку, а про меседжі: на вашу думку, яким має бути меседж про те, що фемінізм – це не страшне слово на літеру “ф”, а щось максимально прикладне й потрібне кожній жінці. До чого б ви апелювали? 

Слово “фемінізм” справді має таку негативну конотацію в Україні. Саме тому, коли я писала свою першу книжку, я хотіла створити феміністичну інструкцію до кохання, жодного разу не згадавши про фемінізм. Я прагнула сховати своє феміністичне послання під рожевою обгорткою здорового глузду. Не хотіла відкрито насаджувати певну ідеологію чи когось у чомусь переконувати. Мені важливо було дати жінкам ту інформацію, яку я вважаю феміністичною, не вішаючи ярликів та не проголошуючи жодних політичних гасел. Такий собі побутовий фемінізм-лайт, але він усе одно покращує життя жінкам. Мені здається, у мене вийшло. І я б хотіла робити це надалі. 

А щодо того, до чого б я апелювала, то мені дуже подобається гасло, що фемінізм – рух, який пропагує радикальну ідею, що жінка – це теж людина. Мені важливо писати тексти, які це підтверджують і наголошують. Це можна називати фемінізмом або ні. Моя мета – просувати не певний політичний рух, а передусім спосіб мислення. Мені важливо апелювати до конкретної жінки, щоб вона зрозуміла свою цінність, усвідомила, що все те, чого її навчали (бути гнучкою, поступатися, вважати чоловіка центром свого життя, піклуватися та рятувати всіх і вся), – це все необов’язково має бути істиною та нормою. Я впевнена, що завдяки цьому життя цієї конкретної жінки може змінитися на краще. А чи називатиме вона себе феміністкою – мені, чесно кажучи, байдуже. Мені важливий результат. Empowerment кожної жінки.

“Товсті й красиві” – простір, де ми не худнемо

Якими здобутками на феміністичній ниві особливо пишається Анна Топіліна? 

Це складно. Тут є такий момент, що майже кожна жінка постійно сумнівається в собі. Вона ніколи до кінця не впевнена в чомусь. Ой, а чи те я роблю? Чи досить я гарна? Чи не могла б я зробити більше? Чи маю я право обіймати цю посаду? Тоді як чоловік одразу молодець і ні на крихту не має сумнівів у тому, що він дуже розумний, компетентний і взагалі альфа-самець.

Мені, як і будь-якій жінці, дуже складно говорити про свої досягнення, бо я себе часто знецінюю. Я розумію, що я авторка, у мене популярний блог, мене читає дуже багато жінок, багато читачок кажуть, що мої тексти їм допомагають… Але, з іншого боку, мені дуже складно в це повірити, і я веду постійну розмову із собою на тему “а ти хто така?”. І насправді це нормально, бо тільки через сумніви ми можемо рости, розвиватися й бути звичайними людьми, а не носити корону, що “ось я досягла і я цар звірів”. 

Мені здається, що те, чим я пишаюся найбільше, – це мої бодіпозитивні здобутки. Тексти, які багато дали жінкам у сенсі свободи, сприйняття свого тіла. І група “Товсті й красиві”, створення якої було абсолютно спонтанним.

Саме хотіла про неї розпитати. Тема фемінізму дуже часто й цілком логічно виводить жінок на тему бодіпозитиву. Розкажіть, як виникла ця група.

Мені прийшла ідея, я її реалізувала, і тепер бачу, наскільки це відгукується багатьом жінкам. Спочатку в мене була маленька група для підтримки. Вона створювалася як місце для ниття. Аж поки одного дня моя доволі близька подруга не написала мені: “Аню, ти бачила останній пост у групі, в якому дівчина, яка важить 40 кг, скаржиться, що вона товста, і демонструє нам свої складки, бідкаючись: мовляв, як можна було так розкабаніти”. А ця подруга – велика й красива жінка, і їй не завжди легко з цим жити. Тому їй було страшенно боляче це читати. Бо, коли людина, яка важить удвічі менше за тебе, називає себе жахливою товстою потворою, ти думаєш, а хто тоді я така.

І саме під час цієї розмови й спроб утішити подругу в мене з’явилася ідея створити простір для товстих жінок. Де б слово “товсті” не було заряджене на негатив.

Бо, зрештою, це просто факт – товста. Те саме, що й висока чи худа. Тож ми, товсті жінки, зібралися тут не для того, щоб худнути, щоб якось змінювати себе, а просто щоб ділитися досвідом товстих жінок.

Адже такого простору в принципі немає й не було. Адже всі ті місця, де можна було поговорити про свою вагу, завжди були орієнтовані на схуднення. І про себе там можна говорити лише в один спосіб: ось я така жахлива, зараз худнутиму.

Саме так виник простір, де ми не худнемо. Де заборонено висловлюватися негативно про своє тіло. Можна сказати, що “я дуже засмучена, бо погладшала”. Але не можна говорити “подивіться на мої жирні ляшки”. Мову ненависті щодо власного тіла заборонено. Вийшов дуже підтримувальний простір, вільний від стереотипів та фетфобії (неприйняття людей із зайвою вагою. – Ред.). Простір, де ти бачиш, що такі тіла, як у тебе, є й в інших і що можна жити чудовим життям, можна займатися спортом, мати коханців, робити все те, що хочеться, залишаючись такою, яка ти є. Не намагаючись нічого змінити, не намагаючись себе покарати за те, що ти маєш якийсь не такий вигляд, не худнучи, не вбиваючись у спортзалі, не “заробляючи” кохання та щастя. Саме в цьому для багатьох і полягає звільнення. І, в принципі, для мене також. 

Я отримала репутацію такої собі “скандальної відвертої баби”, яка хоче писати й перекладати про секс

Поговорімо про вашу перекладацьку роботу. Як так вийшло, що ви почали перекладати саме феміністичну літературу? 

Я почала перекладати, бо завжди мріяла це робити. А потім мені випадково трапився перший контракт на книжку “Жінки, які кохають до нестями” Робін Норвуд. І після цього понеслося. Я ніколи не шукала цих контрактів і якихось певних книжок. Це вони знаходили мене. Потім було “Видавництво” і “Заборонений плід”. Тоді все почалося по-справжньому. Це, певно, найкраща моя перекладацька робота.

Крім того, я ж майбутня сексологиня, тож нічого дивного, що мені почала йти в руки секс-просвіта. І зрештою я отримала репутацію такої собі “скандальної відвертої баби”, яка хоче писати й перекладати про секс та інші складні теми. Тож до мене зараз звертаються якраз щодо перекладу або феміністичних, або просто секс-просвітницьких книжок. І мене це дуже тішить.

Ви згадали про “Жінки, які кохають до нестями”. Це дуже складна книжка, її непросто читати. Як вам працювалося з цим текстом? 

Ця книжка до мене прийшла тоді, коли була мені дуже потрібна. Я саме опинилася в доволі токсичних стосунках, хоча ще й не усвідомлювала, наскільки все погано. І, чесно кажучи, завдяки цій книзі я дуже багато зрозуміла.

Я не можу сказати, що вона була для мене тяжкою, я не відчула цього. Але вона мені стала в пригоді. Попри те що вона дуже американська, написана простою мовою – попкнижка, попкультура і поппсихологія, – але вона мені дуже допомогла. І зараз я бачу, наскільки вона гарно продається, і розумію, що вона стала в пригоді не лише мені.

Ви працювали з жінками, які пережили домашнє насильство або мали досвід проституції чи торгівлі людьми. Як на вас впливала ця робота? Звідки ви брали ресурс, щоб не вигоріти, маючи постійний тісний контакт із цими історіями болю?

Насправді це якраз одна з причин, чому я зараз цим не займаюся. Бо я розумію, що якщо це буде повний робочий день і повне долучення, то я або зовсім зачерствію, або буде вигорання. А це не входить у мої плани. Це емоційно тяжко, бо ти постійно зустрічаєш людей, від історій яких у тебе волосся на голові ворушиться. Ти навіть уявити собі не можеш, який жах відбувається у світі й що люди переживають і йдуть далі. Або не йдуть. Бо часом ти нічим не можеш допомогти, розуміючи, що людина пережила щось таке, що її просто зламало. 

Мені здається, для соціальних працівників найважливіше – це усвідомити власне безсилля. Ти не можеш допомогти всім. У світі завжди дуже багато страждань, і не всі вони лежать на твоїх плечах, не всі вони – твоя відповідальність.

Ти можеш внести свою лепту, зробити те, що ти можеш тут і тепер. Але не варто намагатися брати на свої плечі всі світові скорботи. Бо є історії, де зло сталося, і воно змінило людину так, що її вже не врятувати. У це неймовірно складно повірити, але це даність життя. Іноді ти можеш полегшити страждання, але ти не можеш “відремонтувати” людину.

Зараз буде камінг-аут. У дитинстві мені до рук потрапляла мізерна кількість якихось справді вартісних феміністичних видань. Тож мушу зізнатися, що свого часу росла на такій страшній книжці про стосунки, як “Чоловіки з Марсу, а жінки з Венери”… 

Це саме та книжка, на противагу якій я написала “Люби без ілюзій”! 

Так, я от якраз про це прочитала й хочу запитати, чому саме ця книжка й чому ви так вирішили? 

Я якийсь час багато спілкувалася з редактором видавництва, яке в нас видавало цю книжку про Марс і Венеру. І він мені розповідав, скільки років це видання перебуває в топі продажів, який це бестселер, як люди продовжують жерти це лайно.

Мене це зачепило. Я подумала: блін, треба написати попсову книжку. Не феміністичну, яка апелюватиме до тих, хто вже в темі, а отже нічого не змінить. А написати саме попсову книжку з попсовою обкладинкою й попсовою назвою. Яка під усім цим рожевеньким-попсовеньким пропагуватиме здоровіші цінності, ніж “зрозумій чоловіка, підлаштуйся під нього і будь щасливою” через заперечення себе й своїх потреб.

Для мене це такий трюк, який дозволяє донести своє бачення ситуації до ширшої аудиторії. 

Зараз, коли книжка вийшла, чи траплялися якісь неочікувані реакції, відгуки, які вас здивували?

Я дуже чекала на одну реакцію. І написала про неї в першому розділі книжки. Це закиди на кшталт “а ти хто така, як ти взагалі можеш говорити про стосунки, якщо в тебе немає мужика, ти ні з ким не прожила 50 років і не померла в один день, як ти взагалі маєш нахабство видавати себе за експертку зі стосунків?”.

І я відповідаю на це запитання: я не експертка зі стосунків. Я нікому нічого не раджу. Уся книга – це розмова про нас, про суспільство, про стереотипи та ролі. Вона містить радше корисні запитання, ніж відповіді. Для мене найважливіше – це не розповісти, як треба (бо ніхто насправді не знає, як треба).

Найважливіше – поставити правильні запитання, які допоможуть жінці передусім побудувати стосунки із собою. Я вірю в жіночу суб’єктність і що кожна з нас знає, як їй краще жити.

Моя книжка якраз привертає увагу до теми жіночої суб’єктності та самості – у стосунках і поза ними. Привертає увагу до жіночих бажань і до того, що потрібно саме нам, а не суспільству, родичкам, сусідці та мамі. Саме тому не має значення, є в мене партнер чи ні. Я вмію будувати стосунки із собою, і я вмію рефлексувати – і цим радо готова ділитися. 

Складні питання материнства майже не порушуються, бо жінка “завжди винна”

Материнство як вирок: винна. Ви якось жартували, що хочете написати книжку з такою назвою. У чому винна і чому як вирок?

Ця книжка досі в планах. Вона, мабуть, уже не вийде цього року, бо в мене інші плани на другу книгу. 

Чому вирок – бо є дуже чіткий дискурс у нашому суспільстві, що коли ти стаєш матір’ю, що б ти не робила, ти завжди винна.

Ти винна, бо “нарожала”. Якщо відмовилася народжувати, то “часікі тікают”. Якщо годуєш грудьми, то всім заважаєш, бо показуєш цицьки в публічному просторі. Якщо годуєш із пляшечки, то ти погана мама, бо не подбала про те, щоб налагодити грудне вигодовування. Якщо твої діти кричать у публічному просторі, ти їх погано виховала, сиди вдома. Якщо ти сидиш із ними вдома, ти винна в тому, що ти їх не розвиваєш…

Немає жодної поведінки матері, яку б суспільство схвалювало. Ти всім винна. І від цього не можна заховатися. Бо якщо ти вирішуєш не народжувати дітей, ти всім винна ще більше. Тоді всі тебе питатимуть, а чому ні, а чи ти не безплідна, як так можна взагалі тощо. 

Дуже важливо говорити про складні питання навколо материнства, які в нас майже не порушуються. Наприклад, ти народила дитину й не відчула тієї разючої любові з першого погляду й щастя материнства. У нас досі соромно про це казати. Це означає бути поганою матір’ю. Багато жінок мають такий досвід, але не можуть говорити про це вголос. Що так, я народила, але, можливо, навіть пошкодувала про це. Так, я виконую свої материнські обов’язки, я гарна мама, але це не мрія всього мого життя. Для мене дуже важливо написати цю книгу якраз про те, що буває по-різному. Що материнство – це не обов’язково щастя.  

Але зараз працюватимете над іншою темою? 

Так, я якраз готую синопсис нової книжки. У мене вже є попередні домовленості щодо неї. Це буде книжка для підлітків. Не зовсім секс-просвіта. Книга на гострі теми. Мені цікаво говорити про різні досвіди, про психічне здоров’я, гендерну ідентичність, гендерні ролі, про те, як це – бути хлопчиком чи бути дівчинкою. Про розлади харчової поведінки, ризиковану поведінку, залежності. Про секс як радість та задоволення. Про спілкування з батьками й ровесниками, цькування, усілякі граничні досвіди на кшталт продажу сексу.

Я не хочу нікого повчати, я хочу спробувати відповісти на дуже складні запитання максимально відверто, чесно, ґрунтовно та простими словами. Робоча назва – “Це нормально: Чому з тобою все гаразд”. Я планую відповідати на такі складні запитання, як-от “я хлопчик, мене приваблюють хлопчики, чи це нормально?”, “я дівчинка, але мене збуджує порно з насильством, я знаю, що це погано, але чи це нормально?”. І ще мільйон схожих запитань. Дуже чекаю початку роботи над цією книжкою і сподіваюся, що в мене все вийде. 

Якщо фемінізм стане мейнстримним, фемінітиви вживатимуть дедалі частіше

На одному сайті я побачила ваш текст, що був підписаний так: “Анна Топіліна, культуролог, соціальний працівник, блогер”. Як ви ставитеся до фемінітивів? 

Я обожнюю фемінітиви й завжди їх використовую. А ось як їх використовують мої редактори – це вже їхня відповідальність. Я прагну, щоб у всіх моїх перекладах були фемінітиви, у всіх моїх текстах вони є. Часом, коли пишу, можу їх не використовувати й називати себе в чоловічому роді, але це суто для того, щоб поіронізувати.

Для мене питання фемінітивів не спірне. Це для мене природно, і я не вступаю в дискусії на кшталт “навіщо ви плюндруєте мову”. Мені цілком очевидно, навіщо це потрібно, і я дуже стараюся просувати цю ідею.

А як ви думаєте, чому фемінітиви спричиняють такий спротив? 

Це класичний сексизм. Нікого не бісять слова “вчителька”, “няня”, “прибиральниця” або “медсестра”. А коли йдеться про “директорку” чи “науковицю”, одразу починаються запитання: “А навіщо вам підкреслювати свою гендерну належність?”

Усе дуже просто. Коли ми чуємо слово “доктор”, ми уявляємо чоловіка. Хоча насправді може йтися про жінку. І саме для того, щоб цього не було, важливо наголошувати, що це докторка наук. Бо наука – це покликання не лише для чоловіків.

А спротив походить від того, що в суспільстві, яке вірить, що все хороше, розумне, вічне виходить від чоловіків, складно впроваджувати ідею про те, що жінки теж можуть мати суб’єктність, можуть робити кар’єру й обіймати високі посади й водночас залишатися жінками. 

Є багато відомих фахівчинь, які кажуть, що фемінітиви їх принижують, і просять називати їх “адвокат” або “юрист”… 

Якщо жінка просить її так називати, для мене це не проблема. Якщо вона так хоче, це її право. Зрештою, як і моє право називати себе журналісткою чи письменницею. 

Мені здається, якщо фемінізм із часом стане більш-менш мейнстримним, фемінітиви вживатимуть дедалі частіше. Тож жінок, які від них відмовлятимуться, автоматично ставатиме менше. Тому необов’язково вести якісь активні кампанії й переконувати тих, хто так думає зараз. Насправді люди змінюються, думки змінюються… Я сама в 19 років слухала Торсунова й була ведичною жінкою. 

Ого! 

І куди це все поділося? Ніхто мене активно не переконував. А якось воно само все зникло. Люди змінюються. Суспільство може змінитися, і світогляд може змінитися, тому в мене є віра, що рано чи пізно фемінізм теж буде мейнстримом. Якщо пощастить. 

Як людина, яка пройшла шлях від ведичної жінки до феміністки, як ви відчуваєте цю свою еволюцію? Зміна обставин, країн, мов, світогляду, життєвого контексту – що лишилося незмінним, а що кардинально змінилося? 

Мені здається, що незмінним лишилося те, що я абсолютна оптимістка. Тобто як би мене життя обличчям об стіл не било (а било насправді так нормально – як в особистих стосунках, так і взагалі), у мене все одно є впевненість у тому, що світ хороший, що все буде добре і що зміни можливі. Навіть одна людина може своїми діями щось змінити. Я була такою в юності й лишаюся такою нині. 

Природно, що ідеологічно мої погляди дуже змінилися, бо я виросла. У мене з’явився досвід трансформації, у мене повністю змінилося оточення, я переїхала з України до Швеції, інтегрувалася, отримала досвід шведської освіти, у мене є шведські друзі, був шведський партнер. І якщо це не змінює твого світогляду, то що тоді може його змінити? Звісно, все це мене повністю перековбасило і змінило.

Мабуть, суто світоглядно я шведка. Я живу тут третину свого життя, у мене дуже цікавий життєвий контекст. Так, я досі залишаюся українкою, я все одно переїхала сюди дорослою людиною, і якісь речі залишаються незмінними. Але я маю змогу транслювати свої шведські цінності на свій вихідний контекст. І, напевно, саме в цьому моя цінність як авторки. 

Що від українки вам допомагає в цьому новому контексті? 

Мені здається, що гнучкість. Гнучкість і стійкість. Ми росли у світі, де нас особливо нічим не балували. Ми були дітьми 90-х, а тим, хто був у ці роки дорослим, було ще важче. Ми звиклі до чого завгодно. Нас дуже складно здивувати якимось хаосом. І це допомагає в будь-якому контексті. Коли ти знаєш, що ага, світ непередбачуваний, але ти вигребеш, ти не така крихка сніжинка, щоб поранитись об якісь дрібні речі, бо вже бачила всяке-різне у своєму житті.

Далеко не кожна з нас росла в родині, де отримувала суперпідтримку. Нас виховували як могли. І ми не розпещені. І ця нерозпещеність дуже допомагає. 

Чи все-таки шкодить? 

Зрозуміло, що всі негативні досвіди нас змінюють – і не завжди на краще. Іноді їх можна пережити й навіть стати сильнішою. А іноді вплив травматичних подій негативний та незворотний.

Комусь через це важко довіряти людям. Комусь важко не знецінювати своїх досягнень. У кожного своє. У мене це клінічна депресія. Я знаю, що я ніколи не буду “нормальною” в загальнозрозумілому сенсі. Мені потрібно стежити за своїм самопочуттям, бути насторожі, бо я в якийсь момент можу поринути в темну безодню. А з іншого боку, всі ці досвіди роблять мене міцнішою й витривалішою.

І тут я знову повернулася до того оптимізму, про який уже говорила. Адже далеко не всі зі мною погодяться, і навіть я сама у свої “темні періоди” із собою не погоджуюся, але насправді так воно і є, якщо об’єктивно подивитися. 

Як налаштувати фемоптику і що через неї можна побачити

І наостанок – можна налаштовувати оптику на мікроскопові або на гвинтівці. Яка асоціація у вас найчастіше виникає, коли ви кажете “налаштовувати фемоптику”? 

Для мене це окуляри, які я вдягаю щодня. Звичайнісінькі окуляри, які ти носиш і через які дивишся на світ. Для мене мій фемінізм – це не агресивна практика. 

Я не буду нікого ні в чому переконувати, я не вступаю в дискусії. Я даю людям право бути такими, якими вони є. Гаразд, у тебе інша думка, то й грець із тобою.

Але водночас для мене важливо дивитися на світ через ті окуляри, які я обрала сама. І мати можливість іноді давати їх поносити іншим. Мабуть, у цьому суть мого блогу – показати мій світ через мої окуляри. 

Ці окуляри вам більше ускладнюють чи, навпаки, спрощують життя? 

Дуже спрощують. Ніщо так не спрощує мені життя, як фемінізм. Бо фемінізм дає можливість не витрачати енергії на зовнішні стереотипні цілі, а зосереджуватися на тому, що потрібно саме мені. 

Звісно, коли ти одягаєш ці окуляри, починаєш бачити багато страждань та несправедливості. Часом тебе просто нудить і тобі здається, що світ – це таке лайно. Виселіть мене на Плутон, будь ласка, я більше так не можу. Це нормальна реакція на ненормальний світ. 

Але бачити – важливо, бо, помітивши та вербалізувавши небезпеку, ти перестаєш бути беззахисною перед нею. Так, у світі багато несправедливості, сексизму, дискримінації, насильства… Але коли це видимі вороги, з ними простіше боротися або впоратися, ніж коли ти віриш у патріархальні казки, а тобі раптом “прилітає”, коли ти найменше очікуєш, і збиває тебе з ніг. Феміністичні окуляри потрібні якраз для того, щоб такого не траплялося.

Матеріал створено за підтримки посольства Федеративної Республіки Німеччина