Це не про пандус у школі, або Вісім рішень для розвитку інклюзивної громади
Ще років з 10 тому слово “інклюзія”, коли тільки починали створювати нормативну базу для інклюзивного підходу в школах, спричиняло супротив. Нині це модно і… досі не працює в повну силу.
Немає правильного розуміння: часто це зводиться до побудови пандуса в школі. Але це не суть інклюзії.
Тільки з 2017 року, коли з’явився новий Закон “Про освіту”, почали поступово розбиратися, що значить “бути включеним” і в кого можуть виникати “особливі освітні потреби”. Чому це стосуються як дітей з інвалідністю, так і решти учнів та учениць – і дітей мігрантів, що можуть не до кінця володіти державною мовою, і дітей з ЛГБТ-спільноти, які можуть наражатися на цькування, і дітей з ромських та інших національних громад тощо.
Тоді чи не вперше стали казати, що інклюзія потрібна всім, а не якійсь окремій групі населення. Хоча, мабуть, найбільше саме люди з інвалідністю просували тему архітектурної та інформаційної доступності (зручно нам – отже, зручно всім), говорили про прийняття, а також про те, що люди з інвалідністю є соціально активними, незалежними та готові брати відповідальність за своє життя.
Від початку про інклюзію фахово розповідали здебільшого на фестивалях та інших освітніх заходах. До прикладу, чотири роки поспіль “Громадська альтернатива” проводила в Харкові фестиваль “Інклюзіон”. А інформаційні кампанії громадської організації Fight for Right з видимості осіб з інвалідністю, коли незрячі люди стрибали з парашутом, займалися дайвінгом чи проїхали на велосипедах-тандемах крізь усю Україну до Німеччини, здавалися геть революційними. Тепер уже стало звичним явищем проводити інклюзивні тренінги для бізнесу, медіа, влади.
Нині й бізнес враховує потреби різних клієнтів, тому що це розширює їхні можливості й збільшує прибуток.
Одним з найостанніших кроків з боку саме держави в просуванні інклюзивності стало приєднання України до “Партнерства Біарриц” з рівності. Це означає, що в його межах Україна як повноправна учасниця бере на себе зобов’язання в п’яти сферах. А саме – розвиток безбар’єрного публічного простору, дружнього до сімей з дітьми та маломобільних груп населення; навчання дітей принципів рівності жінок і чоловіків; запобігання насильству; зменшення розриву в оплаті праці жінок і чоловіків; створення більших можливостей з піклування про дітей для чоловіків.
Чому інклюзивність – це для кожного з нас? Про це розповідають “звичайні” люди, які своїм досвідом – часом більш вдалим, часом менш – змінюють свою громаду і Україну.
“У кожної людини є вікно можливостей”
Олег Резанов, незалежний журналіст, Львів / Запоріжжя
Олег Резанов тричі вступав до Українського католицького університету, його як наполегливого абітурієнта вже, певно, знала вся відбіркова комісія. Зрештою, ця наполегливість привернула увагу меценатів, і він отримав соціальну стипендію на навчання. Але Олег навіть не очікував – що буде далі. Про той період часу він досі згадує з болем: чи правильно він усе пояснив адміністрації закладу, чому його ніби намагалися почути, але так і не змогли зробити навчання доступним для таких, як він? Що цьому завадило?
– У мене травматичний досвід у колективах: аж дотепер я не можу наважитися на те, щоб працювати з кимось у команді.
…Я формувався в суспільстві, у якому не розмовляли про свої особливості, у якому віддавали перевагу однаковим способам одягатися або навіть жити. Тільки тепер я відчуваю, що те суспільство, у якому я сформувався, робило мене “меншим”, затиснутим у межах.
Я намагався заперечувати якісь важливі частини себе. А нині поступово звільняюся. І це звільнення допомагає відшукати в собі потужний голос.
Я навчився говорити про свою інвалідність, про те, що маю порушення слуху. Раніше мені було дуже соромно в цьому зізнатися. Але зараз розумію, що в багатьох випадках із цього треба починати спілкування з іншою людиною, бо йдеться про те, щоб зробити всім зручно, зокрема мені.
А в мене не було ось цього відчуття, що мені теж має бути зручно.
Я навчився говорити, що я чую лише на праве вухо. Тут у мене слуховий апарат. І це аж ніяк не 100% слуху. Що я також не орієнтуюся на звук у просторі. І це дуже серйозна проблема. І це не лише про те, що вночі в лісі не чуєш, звідки на тебе біжить хижак.
Це насамперед почути звуки в просторі, до прикладу коли йде заняття в університеті, де купа людей щось жваво обговорюють, змагаються за оцінку, а ти почуваєшся вилученим і розгубленим.
Ще навчаючись в УКУ, я відкрив для себе дві речі. Молоді люди дивовижні: вони відкриті, щирі, жваві, енергійні. Почувши про мою проблему, самі запропонували зібрати кошти на новий слуховий апарат. І їм вдалося – а це 2 тисячі євро…
Але натомість я мав великі перешкоди в спілкуванні з професурою та адміністрацію вишу. Річ у тім, що майже вся університетська освіта аудіоцентрична: доводиться дуже багато слухати. Зранку до ночі. І це не кілька днів чи тижнів, це триває щонайменше п’ять років. А професура, вихована в радянській системі, хоч і зважала на мою інвалідність, але це було на кшталт “добре, усе відпрацюєте письмово”. Але це ж вилучення. Я тому і йшов до УКУ, бо мав свідомий намір бути в суспільстві, спробувати говорити, сперечатися, висловлювати свою позицію. А мені традиційно запропонували письмово відпрацьовувати семінари…
Як я слухаю? Я маю бачити обличчя, бо орієнтуюся на те, як людина артикулює, ворушить губами. Для мене звук – дуже непевна категорія. Звук – з’явився і зник! Хтось почув слово ось так, а хтось – інакше. Як люди покладаються на звук?
Тому опора для мене – обличчя, я зіставляю те, що почув, із тим, що побачив. Поступово я звикаю до словника людини, до того, як вона будує фразу, як вона взагалі схильна розгортати свої думки.
В університеті купа облич, усі говорять по-різному, часто ще й з поганою дикцією, всі змагаються за оцінку – усе це напружує і виснажує.
Припускаю, що люди на візку відчувають щось схоже. Жити в такому середовищі, де все узагальнено, де не зважають на твої особливості, – це виснажливо і морально, і фізично.
У тому ж таки УКУ люди, які користуються інвалідним візком, обмежені у виборі спеціальності… через недоступні будівлі вишу. До прикладу, є історичний корпус, де ставлять пари на четвертому чи п’ятому поверсі, а ліфта немає… І начебто можна було б скласти розклад зручніше, але цього не роблять. Знаю про студентів, які хоч і вступили до університету, але через це кидали його.
…У кожної людини є вікно можливостей. І це надзвичайно важливо враховувати. Один мій знайомий розповів про хлопця, у якого порушення зору. Він працює перукарем. Він може на день зранку підстригти тільки дві людини. Далі йому стає важче зосередитися, а отже, добре працювати. Тому він працює тільки ці дві години. Але цей хлопець не вилучений із суспільства, йому не сказали: ну раз ти не бачиш, то сиди вдома. Чому не врахувати й моїх особливостей?
Адміністрації УКУ я пояснював дві речі. По-перше, це важливо для мене і для того, щоб до цього університету надалі прийшли ще люди з інвалідністю саме на гуманітарні спеціальності, там, де треба володіти мовою, вміти переконувати, спілкуватися. Йдеться про приміщення з кращою акустикою, щоб звук не розпорошувався, не було відлуння. А не ці жахливі видовжені аудиторії! Тут слухати погано навіть тим, у кого й немає порушень слуху. У США навіть проводили дослідження, що акустика впливає на успішність студентів.
По-друге, оця атмосфера змагальності, яку здебільшого нагнітали самі викладачі. Коли всі такі виструнчені, усі в стресі. Вони починають говорити не своїми голосами, не своїми словами. Мене вражало, як люди змінюються за присутності таких викладачів.
Через це та інші речі, які не дозволяли мені виявити себе як особистість, я не впорався з навчанням. І це, до речі, не тільки УКУ, це проблема багатьох освітніх закладів. Але де, як не тут, в Українському католицькому університеті, мала б бути ідеологія – ми цінуємо кожного студента?
Коли давали соціальну стипендію від благодійної організації “Відчуй”, яка підтримує людей з порушенням слуху, фундатор стипендії мені казав: “Ваша місія – зробити УКУ інклюзивним”. І мене це надихало. Бо це була можливість сказати вголос про себе. Я скористався цим, але мене не почули.
І це ще момент. Люди з інвалідністю не завжди знають, як саме треба зробити, щоб було добре всім. Бо ми не є фахівцями. Ми можемо говорити виключно про свої потреби. А вже експерти разом з нами могли б придумати, які самі зміни потрібно запропонувати.
Що потрібно, щоб мене почули?
Рішення 1. Мені набагато простіше висловлюватися, бути собою в дружньому середовищі. Середовищі прийняття мене таким, як є. І це, здається, є фундаментом інклюзивності. Бо це про почуття власної гідності.
Для мене гідність – дуже проста річ, і вона добре помітна з перспективи людей з інвалідністю: гідність – це коли ти можеш сам або сама піти кудись, якщо ти на візку, або скористатися якоюсь послугою, не сподіваючись на те, що тобі скажуть: зателефонуйте на гарячу лінію. І коли я пояснюю, що не можу скористатися телефонним дзвінком, мені все одно кажуть – телефонуйте. І ось гідність саме про це.
Гідність – це про повагу до того, що людина може чимось відрізнятися, це її частина, її не можна відрізати від цієї людини, заперечити або перекреслити.
“Шукайте однодумців”
Тетяна Гуменюк, громадська активістка, Обухів
Тетяна – мама двох дітей, яка самотужки домагалася змін для школи, де навчалися її діти. Вона вплинула на те, що в школі припинилися добровільно-примусові внески батьків, почала функціонувати охорона школи за бюджетні кошти, переглянули норми харчування, скасували шкільну уніформу, зробили групи продовженого дня за кошт бюджету та відремонтували замки в кабінках туалетів.
– Попри мій активізм тема інклюзії була для мене нова. Так, для мене стало відкриттям, що серед нас є багато людей з інвалідністю. І що вони… різні. Якось раніше не доводилося з ними спілкуватися. Але вони точно є в Обухові, і вони сегреговані, спілкуються тільки між собою.
Або ж я познайомилася з трансґендерною жінкою Настею, яка розповіла, що їй було погано, коли вона була чоловіком. І як усе змінилося: вона почала мріяти й планувати своє життя тільки після того, як вирішила змінити стать. І так мені її слова відгукуються, коли йдеться про активізм, бо в правозахисті я почуваюся собою. Отже, я одна з них: для мене це і є включення до соціуму.
Рішення 2. Це якраз про інклюзію – коли ти реалізуєшся там, де тобі хочеться.
І в цьому для мене Настя – відкриття.
Рішення 3. Ми працюємо над соціальним паспортом громади, і я наполягатиму, щоб ми в ньому враховували потреби різних груп.
Здавалося б, я, яка реалізована в житті, нерідко зазнаю тиску з боку суспільства на кшталт “ти жінка, то йди вари борщ, навіщо тобі ці проблеми в школі”. І часто це виявляється в різних сферах.
Які б я дала практичні поради?
Рішення 4. Висвітлювати проблеми, які тебе хвилюють, зокрема говорити про інклюзію.
Рішення 5. Шукати однодумців, тому що самому важко.
Рішення 6. Діяти: впроваджувати ініціативи, вирішувати те, з чим не згодні, бути активними. Наприклад, якщо це освітній процес, то батьки в ньому – це також партнери для вчителів та адміністрації школи, а не просто споживачі чи критики. Вони мають і можуть виявляти свою активність.
Рішення 7. Постійно тримати руку на пульсі – моніторити, оцінювати потреби, реагувати на них.
“В Амстердамі практично зникли гей-клуби, бо в них відпала потреба”
Олександр Войтенко, тренер громадської організації “МАРТ”, Київ / Полтава / Чернігів
Олександр – один з тих, хто вперше почав говорити про інклюзію, уроки толерантності та прийняття різних дітей. Зокрема, тривалий час був тренером Дитячого міжнаціонального табору “Джерела толерантності”. Він переконаний, що для впровадження інклюзивності фінансове питання не таке вже й нагальне. Головне – помічати людину.
– Пригадую інклюзивну школу в місті Омаха штату Небраска в США. Це був 2004 рік. На всі уроки приходив хлопчина, який мав ДЦП. У нього були глибокі комплексні порушення: він не розмовляв, самостійно не рухався, його постійно супроводжувала мама. Мама дуже хотіла, щоб дитина перебувала в учнівському середовищі. І я зараз думаю, що, певно, для неї це було важливіше, аніж для її сина.
Мені було дивно, що в цій школі взагалі не звертали уваги на якісь особливості дитини. А найбільшим шоком стала театральна вистава: там троє акторів розмовляли виключно жестовою мовою, а однокласники перекладали для глядачів їхні діалоги. Бо в цій школі “само собою” діти вчать жестову мову, щоб спілкуватися з однолітками. Інша акторка була на милицях. Ще хтось, уже й не пригадаю.
Вистава пройшла на ура. І знаєте, що дивно: ти за якихось пів години так призвичаюєшся до “специфіки” акторського складу, що це стає вже неважливим. І просто насолоджуєшся грою.
Я спостерігав за залом: зал вибухав оплесками в ті моменти, коли потрібно. І за цим усім не було схожого на “допоможімо нещасним”. Настільки все відбувалося на рівні й з гідністю.
Чому все так відбувалося?
В Омасі фізична доступність настільки на високому рівні, що ти просто не помічаєш якихось бар’єрів, якщо маєш ту чи іншу інвалідність. Архітектура, громадський транспорт, магазини – усе зручно.
Я ще тоді запитав дурницю: “Слухайте, а чому у вас так багато людей з інвалідністю?” На що мені спокійно відповіли: “У вас їх стільки ж, але всі вони зачинені в себе у квартирах, а в нас вони можуть жити так, як їм хочеться…”.
Я живу в Гадячі (Полтавська область. – Авт.). І в нас лише чотири роки тому з’явилися люди на електровізках. Бо є як проїхати вулицями, пандуси всюди поставили – можна безперешкодно дістатися до магазину чи якогось закладу.
Мої діти в школі зробили невеликий проєкт. Вони взяли в службі з реабілітації дітей інвалідний візок, сіли в нього й проїхалися по мікрорайону основними маршрутами (містечко невелике) – супермаркети, кінотеатр, школа, державні служби. І на мапу наносили недоступні місця: не тільки для тих, хто користується інвалідним візком, а й для людей з поганим зором, пенсіонерів із проблемами опорно-рухового апарату, тих, хто користується милицями.
Потім цей проєкт презентували меру. Він у нас заробляє на тому, що плитку виготовляє. Мер закатав місцевий парк у плитку так, що він став доступний абсолютно для всіх. Тобто всі пониження на доріжках, під’їзди до центрального величезного супермаркету, до райдержадміністрації, до більшості аптек – нормальні пандуси, переходи в парку й із парку з усіх боків. І всім ураз стало зручно!
Безумовно, ми не можемо абсолютно всі будівлі зробити доступними. Але найнеобхідніше й елементарне часто не коштує великих грошей. Можливо, коли ми говоримо про включення до соціуму людей з інвалідністю, потрібно трохи більше грошей. А якщо йдеться про інклюзію ромську чи ЛГБТ?
Мене дратують учителі з маленьких міст, які кажуть, коли спливає тема ЛГБТ: “Та ви що! У нас у місті немає”. Але як тим, хто себе ідентифікує як ЛГБТ, почуватися в місті, де всі вважають, що їх немає? Тоді краще не бути ЛГБТ і не виявляти цього… Тобто людина живе постійно в стресі щодо своєї ідентичності тільки через те, що інші вважають, що її немає.
Є і зворотний бік. Люди, які мають інвалідність, роми та інші, так би мовити, “виключені” із соціуму, – вони ж живуть повноцінним життям, але у своїй бульбашці. Така собі позиція: “дайте нам спокій, не лізьте в наше гетто”. І ти абсолютно нічого не знаєш про них.
Я часто розповідаю, що в Амстердамі практично зникли гей-клуби, їх лишилося дуже мало. Чому? Через інклюзію. Бо в них відпала потреба. Бо було багато людей, які хотіли потрапити в гей-клуби, тому що там веселіше: вони вдягали своєрідну маску, одяг і поводилися так, щоб бути прийнятими в цій спільноті.
З одного боку, ця внутрішня закритість є захисною формою для групи. З іншого – ця гетоїзація й спекулятивне ставлення своєї, до прикладу, інвалідності, вразливості тощо, формує у всіх інших відчуття провини, зобов’язань тощо.
Рішення 8. А зобов’язання лише одне: я повинен розуміти, що в цієї людини є специфічні потреби, й це враховувати. Не більше.
І тут, мені здається, саме видимість групи відіграє важливу роль.
І якщо раніше ми казали, що мають бути “спеціальні” громадські організації, які розв’язують проблеми тієї чи іншої групи людей, до прикладу осіб з інвалідністю, то сьогодні важливо всім компаніям, підприємствам, тим самим громадським організаціям враховувати інклюзивність. Що я можу зробити, якщо нашими послугами захоче скористатися незрячий, людина, яка погано чує, або, якщо вона скаже, що гей, – чи не протестуватиму я? І ось це правильні питання, на які кожен та кожна з нас має найти інклюзивні відповіді.
Матеріал опубліковано в межах програми Media Emergency Fund, яку реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки National Endowment for Democracy (NED). Погляди авторів цього матеріалу не обов’язково збігаються з офіційною позицією NED.
