Чому мова ворожнечі потрапляє у ЗМІ і як цьому запобігти?
На дворі вже 21 століття і, здавалося б, меседжі про необхідність толерантності присутні навіть у маскульті, тобто популярних комедійних серіалах та скетч-шоу. Втім, здебільшого це стосується західних медіа-продуктів.
Тим часом українські мас-медіа, як інформаційні, так і розважальні, наразі далекі від ідеалу. Що вже казати про російські, які використовують мову ворожнечі свідомо, виробляючи потоки матеріалів про бандерівців, фашистів і хунту для створення стійкого негативного образу українців?
Тож у чергове нагадаємо про те, що саме слід вважати мовою ворожнечі.
Джерелом мови ворожнечі є негативні стереотипи, або ж забобони, які нерідко продукуються для того, щоб виправдати дискримінацію та приниження – найчастіше етнічні або “расові”.
ЗМІ є одним із середовищ, через які може транслюватися мова ворожнечі – некоректні висловлювання на адресу етнічних, конфесійних чи інших соціальних груп чи спільнот, або окремих осіб як представників або представниць цих спільнот.
Часто журналісти таким чином хочуть посилити, як їм здається, цікавість до своєї новини і для цього спеціально вдаються до маніпуляцій, порушуючи кодекси журналістської етики.
Інша причина – недостатній рівень знань та відсутність толерантності. Вживання “мови ворожнечі” у цьому випадку часто не усвідомлюється тими, хто готує матеріали.
ЯКОЮ БУВАЄ МОВА ВОРОЖНЕЧІ
Журналістам та редакторам важливо бути обізнаними із тим, як проявляється мова ворожнечі на практиці, аби уникати трансляції меседжів, що можуть розпалювати ненависть.
Інформаційно-аналітичний центр “Сова” виділяє види мови ворожнечі у медіа, які описані нижче.
1. Заклики до насильства. Йдеться про заклики у зв’язку з конкретною ситуацією, із зазначенням об’єкта насильства; проголошення насильства допустимим засобом у своїх статтях і повідомленнях, у тому числі й у вигляді прямих закликів до насильства щодо групи.
Наприклад, у 2007 році одеська газета “Наше дело” опублікувала матеріал під заголовком “Лучшего из гоев убей”, підписаний псевдонімом Юрій Штрайхер. У псевдонімі єврейська громада Одеси вбачала натяк на Юліуса Штрайхера – головного редактора антисемітської газети “Штурмовик”, страченого за вироком Нюрнберзького трибуналу. У 2009 році суд призначив редактору Ігорю Воліну-Данилову покарання у вигляді позбавлення волі на 1,5 роки умовно за розпалювання міжнаціональної ворожнечі (ст. 161 Кримінального кодексу України).
2. Пряме підбурювання до дискримінації, у тому числі у вигляді загальних гасел.
Так, у 2009 році час епідемії грипу керівництво закарпатської міліції публічно звернулось до громадян з наступним закликом: “У зв’язку з ускладненням епідеміологічної ситуації на території Закарпатської області та підвищенням ризику захворювань, керівництво ГУМВС України в Закарпатській області звертається до населення області з проханням повідомляти про кожний факт зустрічі чи спілкування з іноземними громадянами, насамперед вихідцями з країн Південно-Східної Азії та Близького Сходу”.
3. Завуальовані заклики до насильства і дискримінації. Тобто пропаганда “позитивних”, історичних або сучасних, прикладів насильства або дискримінації; вирази на кшталт “добре б зробити з …”, “давно час …” і т. п.
У 2016 році під час озвучення переліку заходів, які планують проводити в місті, міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків зауважив, що їх потрібно активніше рекламувати “Наше місто набагато краще, чим Львів. Ми є більш патріотичне, християнське місто. І ніколи не допустимо того, що відбувається у Львові, марші там, геїв чи ще когось”, – цитують Марцинківа “Версії” від 23 березня 2016 року.
4. Створення негативного образу етнічної, релігійної чи певної соціальної групи. У тому числі пов’язане не з конкретними подієвими звинуваченнями, а радше передані ширшими термінами, загальним змістом чи інтонацією тексту або фрагмента тексту.
“Напевно, кожен із нас хоч раз ставав свідком, а то й жертвою циган, які вештаються Львовом. Судячи з їх кількості, центр міста, а особливо площа Ринок, невдовзі мають всі шанси стати схожими на великий циганський табір, який не вдасться просто оминути і все ж доведеться кинути гривню-другу “відчіпного”, – пише видання “Вголос” 15 липня 2014 року.
5. Виправдання історичних випадків насильства і дискримінації.
Йдеться про вирази на кшталт “турки різали вірмен в 1915 році в порядку самооборони”.
6. Публікації та висловлювання, які піддають сумніву загальновизнані історичні факти насильства і дискримінації.
Наприклад, заперечення Голокосту чи твердження, що “кримських татар вислали за те, що вони стали на бік Гітлера”.
7. Твердження про неповноцінність (нестачу культурності, інтелектуальних здібностей, нездатність до творчої праці) тієї чи іншої етнічної чи релігійної, або певної соціальної, групи як такої.
На кшталт “вони придатні тільки для підмітання вулиць”.
8. Твердження про історичні злочини тієї чи іншої етнічної чи релігійної групи як такої.
На кшталт “вони завжди вдавалися лише до насильства”, “вони завжди змовлялися проти нас”.
9. Твердження про кримінальність тієї чи іншої етнічної або релігійної групи.
Наприклад, чеченців у повідомленнях українських ЗМІ про збройний конфлікт на Донбасі називали “чеченськими вбивцями, посланими Кадировим” (Кореспондент, 02.06.2014).
Також у червні 2013 року видання “Експрес” публікує новину під заголовком “З усіх-усюд їдуть в Україну нелегальні мігранти”, формуючи враження, що всі іноземці в Україні не мають законних підстав для перебування і є правопорушниками.
Певний час у хроніках Міністерства внутрішніх справ України з’являлися повідомлення із заголовками, в яких біля слів “злочинець”, “крадій”, “аферист” вказувалося етнічне походження особи, яка підозрювалася у вчиненні правопорушення чи злочину.
Журналісти ж, користуючись офіційним сайтом МВС як джерелом інформації, повторювали у своєму тексті мову ворожнечі, ще й додаючи до новини оціночні судження.
Так, івано-франківське інтернет-видання “Курс” у 2015 році дало наступний заголовок “25-річний донеччанин намагався винести продукти з франківського супермаркету”, де вказівка на регіон походження людини пов’язується із правопорушенням, що призводить до дискримінації такої категорії людей, як внутрішньо переміщені особи.
10. Твердження про моральні недоліки тієї чи іншої етнічної або релігійної групи.
Наприклад, “євреї – користолюбні”, “роми – брехуни”.
12. Звинувачення в негативному впливі тієї чи іншої етнічної, релігійної або певної соціальної групи на суспільство чи державу.
“Спочатку чорношкірі та арабські кав’ярні, потім вулиці та мікрорайони. Асиміляція, від якої не втечеш. Але в асиміляції щось (хтось) домінує. У нашому випадку це будемо не ми”, – написало у березні 2015 року івано-франківське видання “Стик”.
13. Згадка певної групи або її представників в принизливому або образливому контексті. У тому числі у кримінальній хроніці або просто при згадці етноніма.
Так, наприклад, у період Євромайдану на телебаченні часто вживались такі висловлювання як “бандерівці”, “фашисти” та “екстремісти” по відношенню до учасників акцій протесту.
14. Заклики не допустити закріплення в регіоні, районі, місті або селі представників тієї чи іншої етнічної чи релігійної групи.
Наприклад, розмірковування про неприпустимість будівництва мечеті у “православному місті”.
“Будівництво мечеті закличе сюди тисячі мусульман. І якщо вони вже й зараз поводять себе як господарі міста, то в подальшому місцеві українці завдяки змішаним шлюбам просто зникнуть. І якщо влада дбає про майбутнє нації, то їй слід зробити відповідні висновки”, – пише 5 липня 2011 року видання “Гриф”.
15. Цитування явно ксенофобських висловлювань і текстів без коментаря, визначального розмежування між позицією інтерв’юйованого і позицією журналіста. А також надання місця в газеті для явної ксенофобської пропаганди без редакційного коментаря чи іншої полеміки.
16. Звинувачення групи в спробах захоплення влади або в територіальній експансії (у буквальному розумінні, на відміну від закликів не допустити закріплення в регіоні).
“За останні роки з України в пошуках роботи виїхали 7 мільйонів працездатних українців, а на територію України приїхали близько 7 мільйонів мігрантів з країн Африки, Азії та Кавказу. Ми перестаємо бути господарями своєї землі”, – у листопаді 2011 видання Кореспондент.net цитує координатора загальнонаціональної акції проти нелегальної міграції Андрія Ільєнко.
17. Заперечення громадянства. Тобто згадка про громадян як про іноземців чи “не-громадян” через їх етнічну ідентифікацію.
“Інсинуацій навколо цьогорічного національного вибору українського “євроспівака” уникнути таки не вдалося. У доцільному виборі Гайтани, як представника України на цьогорічному “Євробаченні”, засумнівався “свободівець” Юрій Сиротюк. На його думку, афроамериканка Гайтана не зможе гідно репрезентувати Україну, адже не є “людиною нашої культури”, – пише 9 березня 2012 року видання “Погляд”
При цьому легко було перевірити і дізнатися, що Гайтана народилася у Києві і є громадянкою України, а тому називати її “афроамериканкою” неправильно. ЇЇ належить називати просто українкою, або афроукраїнкою, якщо вона сама буде себе так ідентифікувати.
ЯК ЗАПОБІГАТИ МОВІ ВОРОЖНЕЧІ
Загалом використання мови ворожнечі може підбурювати до скоєння злочинів на ґрунті ненависті або супроводжувати скоєння таких злочинів. У багатьох частинах світу мова ворожнечі призвела до трагічних наслідків. Тому ЗМІ мають утримуватися від трансляції мови ворожнечі та керуватися в своїй роботі професійними етичними стандартами.
Щоб мова ворожнечі не з’являлася у ЗМІ, необхідні сильні і незалежні медіа, а також якісна освіта і саморегуляція журналістської спільноти. Потрібно, аби і на рівні журналістської спільноти, і на рівні суспільства загалом формувалася культура засудження подібних явищ.
Журналістське середовище може багато чого зробити, аби покращити ситуацію – зокрема, через професійний підхід до своєї роботи, процеси саморегулювання, діяльність органів саморегулювання спільноти. Важливо приваблювати читачів якістю матеріалів, а не скандалами чи маніпулятивними практиками.
