Діти після окупації: чи зворотний вплив ворожої пропаганди і як повертати їм реальність без тиску
На частині окупованих територій уже виросло покоління дітей, які не пам’ятають іншої реальності, ніж окупація. Вони змалку перебувають під впливом російської пропаганди: ще в дитячому садку формуються уявлення про добро і зло, норму й ненорму. Адже Росія системно намагається ментально перетворити українських громадян на російських.
Водночас відповідь України на цю політику не може полягати у використанні тих самих методів. Якщо після повернення дітей змушувати їх приймати певні погляди через тиск і покарання, ризикуємо відтворити ту саму модель, від якої намагаємося їх захистити, стверджують українські правозахисники.
Про те, що відбувається зі свідомістю дітей під впливом російської пропаганди, що вони відчувають після переїзду на підконтрольну територію і як адаптувати їх без стигматизації та тиску, говорили під час подкасту “Маємо право” психологиня фонду “Голоси дітей” Юлія Тукаленко та керівниця аналітичного напрямку Центру прав людини ZMINA Онисія Синюк.
Публікуємо ключові моменти розмови.
Скільки дітей сьогодні живе в окупації
Точної цифри українських дітей в окупації немає через відсутність доступу України до окупованих територій, реєстрів і достовірної статистики щодо кількості місцевого населення. Навіть приблизно припустити кількість людей на ТОТ украй складно, бо частина з них виїхала, ще частину окупанти примусово перемістили або депортували до РФ.
Правозахисники орієнтуються в цьому питанні на дані дослідження Центру громадянської просвіти “Альменда” про те, що станом на початок 2025 року на окупованих територіях проживали близько 1,6 мільйона дітей віком від 0 до 18 років. “Альменда” отримала таку цифру в результаті ретельного аналізу інформації з відкритих джерел і статистичних даних Російської Федерації та окупаційних адміністрацій, яку вони публікували в соцмережах.
Онисія Синюк зауважує, що до повномасштабного вторгнення українці з ТОТ мали можливість перетинати адміністративну межу з окупованими територіями для реєстрації народження чи смерті. Зараз прямого шляху немає, люди можуть виїжджати лише через територію Росії. Тому Україна не має можливості відстежувати навіть зміни загальної чисельності населення, конкретно з українськими дітьми це робити ще складніше.
Російський вплив починається з раннього дитинства
Російська політика щодо дітей є системною. Окупанти використовують російську шкільну програму та молодіжні організації для індоктринації та мілітаризації. Також серед методів – примусове переміщення та незаконна депортація дітей з ТОТ до Росії. Мета росіян – максимально відірвати українських дітей від їхньої власної ідентичності та сформувати натомість російську.
Найлегше впливу пропаганди піддаються діти в молодшому віці. Така дитина значною мірою спирається на авторитет дорослих і вчителів, тому повторювані наративи може сприймати як правду, особливо якщо не має доступу до інших джерел інформації, наголосили правозахисники.
У підлітковому віці механізми впливу змінюються. Важливими стають самоідентифікація, належність до однолітків, визнання та схвалення. Росія використовує для цього гуртки, конкурси, поїздки, форму, оцінки, лідерські ролі та інші заохочення. Зокрема, дітей, які добре навчаються або активно беруть участь у таких структурах, можуть демонструвати як приклад для інших.
Дуже часто Росія використовує дітей у створенні пропаганди. Пропагандисти відбирають окремі історії для телебачення, перекручують факти, подають підтримку дій РФ дитиною як її власний вибір. Як, наприклад, в історії з усиновленням російською омбудсманкою українського підлітка з Маріуполя.
Дітей та підлітків заохочують до участі в мілітаризованих організаціях і поїздках. Це особливо впливає на підлітків, для яких важливими є авторитет і визнання однолітків.
“У такий спосіб методично росіяни закладають погляди, які далі будуть сприйматися дитиною вже як власні”, – пояснила Юлія Тукаленко.
Чи можуть батьки в окупації завадити російському впливу на дітей
Однак правда полягає в тому, що участь у російських заходах складно назвати “свідомим вибором”. Щонайменше важливо враховувати умови, у яких живуть діти та їхні родини на ТОТ. Відмова від участі в пропагандистських заходах може привернути увагу окупаційної влади й створити загрозу для дитини та її батьків, пояснили правозахисниці.
Наприклад, якщо батьки не захочуть віддавати дитину до школи з російською програмою навчання, окупанти можуть погрожувати їм позбавленням батьківських прав. Якщо вони дізнаються про розмови батьків з дитиною про політичні погляди, щодо такої родини можуть застосувати обшуки, арешти, притягнення до “відповідальності” аж до кримінальної.
“Тож участь дітей у російських освітніх заходах – це питання превентивного самозбереження, щоб не потрапити під приціл спецслужб, і це зрозуміло”, – наголосила Онисія Синюк.
Психіка адаптується до умов, у яких людина намагається вижити. І основним своїм завданням батьки в окупації можуть бачити не демонстрацію політичної позиції, а збереження життя та безпеки дітей.
Тому неправильно покладати на батьків відповідальність за погляди, які формуються в умовах окупації, вважають правозахисниці.
Юлія Тукаленко додала, що батьки можуть підтримувати українську освіту, говорити з дитиною про різні погляди, зберігати родинні традиції. Але в умовах окупації все це має бути безпечно. Адже дитина тоді має постійно контролювати, що і кому вона говорить, щоб не наразитися на небезпеку через проукраїнські погляди. І це посилюватиме тиск на дитячу психіку.
Загалом про психологічний стан дітей в окупації також майже немає достовірної інформації, оскільки Росія не допускає міжнародні інституції для незалежної оцінки.
Водночас правозахисники стверджують, що можна побачити різницю залежно від віку та досвіду дитини. Так, підлітки, які пам’ятають Україну до окупації, можуть зберігати зв’язок з нею і навіть таємно створювати проукраїнські ініціативи.
У молодшому віці вплив дорослих сильніший, альтернативної інформації практично немає, а школа, де вони навчаються зараз, гуртки та державні заходи пронизані російською пропагандою. Тобто такій дитині немає з чим порівнювати, бо окупація – її єдина реальність.
Щоб зберегти зв’язок з дітьми в окупації, Україна має постійно показувати, що їх чекають
Після 2014 року зв’язок окупованих територій з Україною можна було зберігати завдяки можливості перетинати адміністративну межу. Після початку повномасштабного вторгнення Росія значно посилила ізоляцію.
Зокрема, окупанти зобов’язують дітей відвідувати російські школи, перевіряють, чому вони не ходять, контролюють телефони та комп’ютери й намагаються виявити можливий зв’язок з українською освітою.
Тому вибір отримувати українську дистанційну освіту на ТОТ стає дедалі небезпечнішим.
Якщо ж родина все ж таки обирає українську дистанційну шкільну освіту, а потім дитина має бажання вступити до вишу на підконтрольній території, вона часто стикається з нестачею інформації про можливості для майбутніх студентів з ТОТ.
Тут величезну роль відіграє блокування Росією доступу до українських інтернет-ресурсів.
Українські організації та держава поширюють інформацію про вступ і навчання абітурієнтів з ТОТ, але Росія блокує українські ресурси. Через це інформацію намагаються поширювати через якомога більшу кількість каналів.
Як наголосила Онисія Синюк, найкраще у випадку з людьми на окупованій території працює так зване сарафанне радіо, коли вони діляться достовірною інформацією одне з одним.
Діти та молодь, яким вдалося виїхати з окупації, розповідають, що саме інформації про ті чи інші можливості їм часто не вистачало. Важливим каналом залишається неформальний зв’язок між людьми на підконтрольній та окупованій територіях.
Водночас Росія поширює наративи про те, що Україні байдуже до людей в окупації, що після повернення їх покарають і що вони нікому не потрібні. Тому Україні важливо постійно демонструвати протилежне: про дітей пам’ятають, на них чекають і вони можуть повернутися.
Як правильно адаптувати дітей після окупації і повертати до патріотизму
Виїзд дітей з ТОТ відбувається переважно завдяки українським громадським організаціям, міжнародним організаціям та іноземним державам. На жаль, єдиного каналу повернення немає: Росія перешкоджає цьому й не надає інформації про місце перебування дітей.
Однак саме повернення не означає завершення проблеми. Після того як дитина опинилася на підконтрольній території, перед її оточенням постає надскладне завдання – подолати вплив ворожої пропаганди, під яким вона жила роками, допомогти адаптуватися до нового їй середовища.
Діти, які повертаються, можуть повторювати російські наративи. Але це не означає, що їх потрібно переконувати в їхній хибності або засуджувати за це.
“Якщо робити через засудження, у дитини не виникне відчуття безпеки від спілкування з дорослими. Навпаки, вона сприйматиме це як небезпеку, покарання. Тому дуже важливо бути тими дорослими, які не будуть сперечатись і засуджувати дитину, а натомість викликатимуть у неї довіру”, – каже Юлія Тукаленко.
Необхідно давати можливість після повернення з ТОТ ставити запитання й висловлювати будь-які думки без осуду.
Після повернення дитина може переживати кризу ідентичності: не розуміти, хто вона і які цінності справді є її власними. Для дитини це не привід відчувати провину чи просити вибачення. Дорослим потрібно допомогти таким дітям інтегрувати пережитий досвід у власну історію та дати зрозуміти, що тепер дитина може змінювати погляди, робити власний вибір і отримувати інформацію з різних джерел.
Діти не є відповідальними за середовище, у якому сформувалися їхні погляди та ідентичність, – суспільству важливо це розуміти, кажуть правозахисники.
Після окупації й початку життя в новому, незвичному середовищі в дітей можуть виникати страхи, емоційна “замороженість”, нерозуміння того, де вони опинилися. Усвідомлення пережитого може прийти пізніше, коли дитина порівняє те, що чула від пропагандистів, з тим, що бачить сама. Але щоб це зрозуміти й зробити висновки, дитині потрібен час.
Саме таке усвідомлення має стати першим кроком до реального повернення в Україну, не лише фізично, а й ментально, і подальшої адаптації до нового життя у вільному середовищі.
Сама адаптація має охоплювати не лише психологічну допомогу, а й усе середовище, у якому опиняється дитина, особливо школу. Дитина не має ставати об’єктом стигматизації через свій досвід життя на ТОТ. Однією зі складних проблем може бути налагодження комунікації з однолітками, коли дитина з ТОТ не знає мови, не розуміє контексту того, про що кажуть інші.
“Я ще не чула про жодну дитину, яка, повернувшись з окупації, намагалася в шкільному середовищі якось просувати ідеї російської пропаганди: у неї є, в принципі, страх комунікації з однолітками. Дитині важливо почуватися “нормальною” серед однолітків, відчувати, що вона може вільно спілкуватися. Тому так важливо в школах мати безпечного дорослого, який допоможе їй у набутті нового досвіду: як себе поводити, як будувати комунікацію з іншими”, – підкреслила Тукаленко.
Шкільне середовище в Україні й на окупованих територіях – це зовсім різні моделі. Дитині очевидно буде складно одразу сприйняти нову, бо вона їй незнайома й незрозуміла.
Дітям, що виїхали з ТОТ, важливо дати можливість ознайомитися з різними джерелами інформації та самостійно сформувати власну позицію, водночас почуваючись у безпеці. Засудження за досвід окупації лише може поставити дитину в захисну позицію.
Тому додатковий тиск після повернення з окупації неприйнятний. Патріотичне виховання має відбуватися поступово. Українська культура, мова, традиції та свята можуть допомогти інтеграції, але не мають створювати тиск чи загрозу.
“Якщо ми будемо робити це такими самим примусовими методами, як окупанти, ми не дуже будемо відрізнятися від Росії”, – підкреслила Юлія Тукаленко.
Росія роками формує для українських дітей реальність, у якій немає доступу до альтернативної інформації, а українська ідентичність витісняється російською. Відповіддю на це має бути не дзеркальне відтворення примусу, а створення умов, у яких дитина після повернення зможе поступово отримати безпеку, доступ до різних джерел інформації, освіту, підтримку та можливість самостійно сформувати власну позицію.
Вплив ворожої пропаганди на свідомість дітей не обов’язково незворотний. Це зумовлено пластичністю дитячої психіки. Водночас дорослим треба пам’ятати, що ця психіка дуже крихка, тому тиснути й примушувати не вихід і не метод. Потрібні терпіння, час, всебічна підтримка, роз’яснення без осуду, надання розуміння того, що дитина може ставити будь-які питання без страху покарання.
А Україна як держава має показувати дітям і дорослим в окупації, що їх тут чекають і хочуть бачити. Вони мають знати: про них пам’ятають, вони не залишилися самі й можуть повернутися будь-коли.
