Вшановуючи пам’ять Георгія Ґонґадзе, згадаємо про 27 журналістів в російській неволі

Сьогодні, вшановуючи пам’ять Георгія Ґонґадзе — журналіста, який став символом боротьби за право говорити правду, ми маємо згадати й про тих українських журналістів, які продовжують платити високу ціну за свою професійну діяльність. Нині 27 українських журналістів, громадянських журналістів, стримерів та адміністраторів медійних телеграм-каналів перебувають у російській неволі. Їх позбавили свободи за те, що вони документували події, розповідали правду про окупацію та порушення прав людини й давали українському суспільству можливість знати, що відбувається на тимчасово окупованих територіях.

Тож коли ми говоримо про пам’ять Георгія Ґонґадзе, це не лише розмова про трагедію минулого. Це розмова про українських журналістів, які сьогодні продовжують відстоювати право суспільства на правду –  навіть перебуваючи за ґратами. 

Минуло 26 років від вбивства Георгія Ґонґадзе. Але питання, яке поставила його історія перед українським суспільством, залишається надзвичайно актуальним: якою є ціна журналістської свободи, коли журналіст відмовляється мовчати?

Для українських журналістів сьогодні ця ціна вимірюється не лише погрозами чи переслідуваннями. Вона вимірюється роками незаконного ув’язнення, тортурами, примусовими зізнаннями, етапуванням за тисячі кілометрів від дому та іноді боротьбою за саме життя.

Йдеться не просто про окремі кримінальні справи, а про системну практику придушення незалежної журналістики.

Серед 27 українських журналістів, незаконно ув’язнених Росією, найбільшою групою є кримські громадянські журналісти.

Сейран Салієв, Марлен Асанов, Тимур Ібрагімов, Сервер Мустафаєв, Осман Аріфмеметов, Ремзі Бекіров, Руслан Сулейманов, Рустем Шейхалієв та інші роками перебувають у російській неволі. Вони документували обшуки, судові переслідування, порушення прав людини в окупованому Криму, допомагали родинам політв’язнів та розповідали про те, що російська окупаційна влада намагалася приховати.

Їхня журналістська діяльність стала підставою для переслідування за статтями російського кримінального законодавства про “тероризм”, “екстремізм”, “шпигунство” та іншими сфабрикованими обвинуваченнями.

Сьогодні багато з них перебувають у колоніях далеко від своїх домівок і родин.

Наприклад, Сейрана Салієва у березні 2026 року етапували до колонії суворого режиму в Тульській області. Його систематично поміщають до штрафного ізолятора. За словами дружини, загалом близько року він майже безперервно перебуває в ШІЗО.

Сервер Мустафаєв, засуджений до 14 років, має проблеми із зором, хребтом, головним болем та псоріазом. У 2019-му і 2020 році отримав особливу відзнаку літературного конкурсу “Кримський інжир / Qırım inciri” “Слова свободи”.

А у червні 2026 року Росія внесла громадський рух “Кримська солідарність” до реєстру “іноземних агентів”, включивши до нього і самого Сервера Мустафаєва.

Особливо болісним є приклад Ірини Данилович. Вона займалася громадянською журналістикою і публікувалася анонімно. Висвітлювала теми прав медичних працівників, а також співпрацювала з виданнями, які розповідали про політичні судові процеси в окупованому Криму.

Після викрадення її працівниками ФСБ 30 днів родина Ірини не знала, де вона перебуває. Пізніше стало відомо про утримання в будівлі ФСБ, погрози та побиття. Після цього Ірина була засуджена до майже семи років позбавлення волі.

У неволі її здоров’я різко погіршилося. Вона втратила слух на ліве вухо, пережила щонайменше один мікроінсульт, страждає від постійних запаморочень і головного болю. При цьому належної медичної допомоги вона не отримує.

Ці історії демонструють ще одну важливу тенденцію: Росія намагається не просто ув’язнити журналіста — вона намагається позбавити його голосу.

Для цього використовуються ізоляція, заборона спілкування з родиною, обмеження листування, переведення до штрафних ізоляторів, примусова праця, психологічний тиск і переміщення далеко від дому.

Сьогодні ця практика поширюється і на журналістів з інших окупованих територій України.

Особливо показовими є справи медійників із Мелітополя.

Ірину Левченко було засуджено окупаційним судом до 15 років позбавлення волі за звинуваченням у шпигунстві. До цього вона роками перебувала в неволі, а її родина тривалий час навіть не знала ані про її місцезнаходження, ані про висунуті їй обвинувачення.

Олександр Малишев отримав 26 років колонії суворого режиму. Його звинувачують, зокрема у шпигунстві, участі в терористичному співтоваристві та терористичному акті. Максим Рупчев отримав 15 років колонії суворого режиму

Яна Суворова була лише 18-річною, коли її затримали в окупованому Мелітополі. Її засудили до 14 років позбавлення волі.

Анастасію Глуховську російські органи фактично утримували інкомунікадо. Відомо про застосування до неї катувань електричним струмом. Після етапування до Кізела вона оголошувала голодування, а також повідомлялося про примусову працю та серйозні проблеми зі здоров’ям.

Сьогодні українські журналісти, які перебувають у російських катівнях, також відмовляються мовчати.

Вони продовжують документувати те, що відбувається в окупації. Розповідають про обшуки та арешти. Фіксують порушення прав людини. Передають інформацію назовні. Дають можливість українському суспільству знати правду про життя на окупованих територіях.

Саме тому їхні історії — це не лише історії окремих людей. Це історії про право суспільства знати правду.

І тому пам’ять про Георгія Ґонґадзе сьогодні — це не лише пам’ять про журналіста, якого ми втратили.

Це також наш обов’язок говорити про тих, хто залишається за ґратами, хто продовжує говорити правду навіть тоді, коли за цю правду Росія намагається позбавити свободи.

Ми повинні зробити все, щоб їхні голоси знову прозвучали — вже на свободі.

Нарі Усенко, дослідниця Центру прав людини ZMINA