Чому українці залишаються в окупації: про міфи, навіяні пропагандою, та реальні виклики повернення
Питання “Чому люди не виїжджають з окупації?” українці ставлять, починаючи з 2014 року. Хтось був впевнений, що всі, хто хотів, вже поїхали. Інші з розумінням ставилися до такого вибору, знаючи, що для цього є вагомі причини.
З початком повномасштабного вторгнення, окупацією РФ нових регіонів і збільшенням кількості людей, які опинилися на тимчасово непідконтрольних Україні територіях, в суспільстві нібито побільшало розуміння й лояльності до тих, хто залишається.
Однак питання: “Чому не виїхали?” нікуди не зникло. І саме страх зітнутись з таким питанням, а також поширені російською пропагандою наративи про вороже ставлення до переселенців, є одним із вагомих чинників, чому українці не виїжджають з окупації.
Які ще страхи утримують від виїзду, чи дійсно всі, хто лишився, лояльні до окупаційної влади, і чи достатньо робить держава для того, щоб підтримати тих, хто виїхав, в подкасті ZMINA “Маємо право” розповідають засновниця ГО “Компас надії”, яке допомагає дітям та молоді після повернення, Діна Уріх і Представниця президента в АР Крим Ольга Куришко.
Переповідаємо ключові моменти цієї розмови.
“Люди залишаються, тому що…”
Питання “Чому не виїхали?” часто не має якоїсь однієї відповіді. Те, що людина залишилась на тимчасово окупованій території у більшості випадків — не свідомий вибір, а наслідок багатьох чинників, переконані учасниці зустрічі.
Одна з найвагоміших — складнощі виїзду.
“Це не так, що людина купила квиток, сіла на потяг й поїхала. Виїзд з окупації — це довга дорога, велика вартість, активний спротив окупаційної влади, яка використовує все нові й нові обмеження як по документах, так і по процедурах фільтрації”, — каже Діна Уріх.
До того ж виїзд означає дуже складну логістику, особливо для людей з інвалідністю. Прямі коридори виїзду відсутні з 2022 року. Єдиний умовний гуманітарний коридор — через Білорусь, пункт пропуску “Мокрани – Доманове”. Дорога триває близько трьох діб різними видами транспорту і для більшості родин є занадто дорогою.
Дуже важко знайти перевізника: здебільшого люди знаходять їх через соцмережі або “сарафанне радіо”.
Тобто виїзд — це довго і дорого. Виїхати безкоштовно допомагають громадські організації та волонтери. Однак окупаційна влада майже повністю контролює інфопростір на непідконтрольних Україні територіях, тож люди там майже нічого не знають про існування такої можливості.
Але навіть якщо людина готова до таких випробувань, в неї можуть бути родичі похилого віку чи з інвалідністю, за якими треба доглядати, або немає можливості евакуюватися всією родиною тощо.
Це один важливий етап, який треба подолати для виїзду, — фільтрація. Для цього треба мати легенду, знати що говорити. Люди часто не розуміють, наскільки небезпечними можуть бути розмови з ефесбівцями. До того ж успішно пройти фільтрацію на виїзді — ще не фінал. Людину можуть знову перевіряти на території РФ чи Білорусі, депортувати, заборонити виїзд з ТОТ, навіть затримати.
Діна Уріх нагадала, що в окупації живуть українці, які хотіли б виїхати, але не можуть цього зробити. Це люди із забороною на виїзд з ТОТ, навіть на територію РФ. До того ж багатьох стримує страх, що під час фільтрації їх можуть затримати або завернути з приписом на заборону в’їзду до РФ.
“Я бачила такий припис на заборону виїзду з окупованої частини Харківщини на 50 років”, — каже правозахисниця.
Є ті, кому небезпечно навіть намагатися виїхати: колишні учасники бойових дій, члени їхніх сімей, родичі чинних військовослужбовців ЗСУ, представників української влади. Вони уникають будь-яких контактів з окупаційною владою. Тобто жити на окупованій для них небезпечно, але намагатися виїхати — ще небезпечніше.
Майно також не останній чинник: не всі люди готові свідомо кинути все, що мають, та виїхати в невідомість.
“Майно — дуже вагома причина для багатьох українців. РФ тренувалася на територіях, що були окуповані 2014 року, тож після повномасштабного вторгнення всі “напрацювання” впроваджували набагато швидше. Це незаконне поширення правового поля, зобов’язання здійснити перереєстрацію майна. Якщо в тебе немає на нього документів, виданих окупаційною владою, ти не можеш цього зробити”, — пояснює Куришко.
Вона нагадала про поширені випадки, коли люди поїхали, а в їхнє житло заселили російських військових. Тобто людина має прописку, повний пакет українських документів, але жодним чином не може захистити свої майнові права.
Щодо окупованого Криму, про причини невиїзду звідти можна говорити в контексті корінних народів. Кримські татари, коли поверталися з радянської депортації, звісно, мали бажання мати свій власний дім. Вони важко його будували, й коли постав вибір, лишатися чи ні, рішення точно не буде однозначним, стверджує вона.
Кримські татари не хочуть переживати “ще одну депортацію”. Те, що багато з них лишилися на півострові після 2014 року, це не політичне питання, а питання Батьківщини і свого роду. Показово, що більшість політв’язнів в Криму — саме кримські татари, незаконно засуджені за свою активну громадянську позицію до тривалих строків ув’язнення.
Емоційна складова та вплив пропаганди
На переконання Уріх, важливі причини невиїзду не тільки утилітарні, але й емоційні.
“Це моя земля, тут могили моїх предків, моя історія, все моє життя. Я не хочу все це лишати”, — пояснила вона свою точку зору.
Тобто говорити раціонально про складнощі виїзду і подальшої інтеграції важливо, але про емоційну складову теж не треба забувати. Особливо щодо старшого покоління, бо для них переїзд — це буквально крах власної історії, це треба поважати.
Дуже показово, що люди з окупованих територій не їдуть вглиб країни, а лишаються десь поруч, буквально в сусідньому селі, щоб повернутися додому після деокупації.
До того ж люди на ТОТ залякані росіянами та колаборантами, багато з них перебувають під дією пропаганди. Звісно, є ті, хто залишається там свідомо, щоб реалізувати якісь свої амбіції. До того ж окупанти часто “заграють” з людьми після окупації, намагаючись купити лояльність насамперед тих, хто потребує підтримки: пенсіонерів, людей з інвалідністю, багатодітних родин тощо.
“Але на прикладі Крима ми бачимо, що місцеві жителі, які мали якісь сантіменти або навіть підтримували окупаційну владу, з часом втрачають ілюзії, бо бачать реальність. Наприклад, ускладнений доступ до медицини, бо у першу чергу вона обслуговує військових, виплати зрізають, урівнюють працівників у зарплатні тощо”, — каже Куришко.
Наприклад, коли почалися проблеми з пальним в Криму, кількість запитів на виїзд звідти збільшилася. Бо окупаційна влада не може забезпечити “стабільність і розвиток”, як обіцяла.
В цілому запити на виїзд з півострова були, починаючи з 2014 року, а після 2022-го цей процес активізувався. Зараз фактично відбувається “третя хвиля” запитів на виїзд.
Страх бути чужим на рідній землі
Ще одним фактором, який викликає страх виїзду на підконтрольну територію, є проблеми з подальшою легалізацією: відновлення або первинна видача українських документів, визнання актів, виданих в окупації, тощо. Це складний бюрократичний процес.
Адже в процесі реінтеграції виникають питання до освіти, отриманої в окупації, або періодів трудової, підприємницької діяльності. Сьогодні українське законодавство вже більше враховує реалії життя на окупованій території, але, тим не менш, це ще один виклик для тих, хто повертається, зауважує Куришко.
І не в останню чергу людей з окупованих територій стримує страх неприйняття їх місцевими жителями громад, куди вони можуть переїхати.
“Наслідок міфу про те, що всі, хто хотіли, виїхали, це коли молодих людей, які досягли повноліття і виїхали, навіть попри бажання батьків, на підконтрольній питають: “А чого не виїхав раніше? А твої ж в окупації, ти з ними спілкуєшся і все передаєш”. Це також чинник, який може стримувати людей покидати окупацію”, — каже Уріх.
Тож вона наголошує, залишатися — не означає підтримувати Росію, не можна автоматично робити висновок про політичні погляди людини лише тому, що вона залишилася на окупованій території.
Окупація створює умови страху, контролю, ізоляції, постійного тиску пропаганди. Люди вірять пропаганді за умови неотримання іншої інформації, пояснює правозахисниця:
“Один хлопець писав мені: “Кажуть, що якщо ти з Донецьку, тобі на підконтрольній навіть хліб не продадуть”. Так їх залякувала окупаційна влада. 17-річних лякають негайною мобілізацією, навіть до виповнення повноліття й одразу після виїзду з ТОТ”.
Тобто основні наративи, які окупанти нав’язують людям на ТОТ, про те, що Україна їх не чекає, місцеві ставитимуться вороже, що їх переслідуватиме влада, а також, що вся інфраструктура тут зруйнована, немає світла, їжі та жити доведеться буквально на вокзалі.
Багатьох, особливо людей старшого віку, лякає відсутність перспектив після переїзду, страх не знайти роботу, не мати коштів на життя.
“У молоді щодо роботи страху менше, це скоріше виклик для них, але щодо ставлення – так, є острах: чи здадуть квартиру, чи продаватимуть товари, як спілкуватимуться зі мною”, — стверджує правозахисниця.
Повернення людей — справа не лише держави
Виїзд та реінтеграція людей з ТОТ — справа не лише держави, а й суспільства, і кожного окремого громадянина, переконані обидві учасниці подкасту ZMINA.
Вони вважають, що для держави — відповідні політики мають створюватися за участі людей, які жили або живуть в окупації. Для громадян — важливо відмовитися від поділу на “правильних” і “неправильних” українців.
Повернення людей з ТОТ зараз, як і майбутня реінтеграція цих території в український правовий простір, потребують не лише державних рішень, а й емпатії, підтримки та розуміння з боку самих людей.
Що треба з боку влади? Адекватне інформування того, що робить Україна для звільнення своїх територій, щоб на ТОТ було розуміння можливого розвитку подій.
Також важлива чесна комунікація про те, як живуть люди в умовах війни: відключення світла, перебої з водою та теплом тощо.
Але в будь-якому разі фінальне рішення мають ухвалювати самі люди, знаючи, як і чим їх підтримують на підконтрольній території після виїзду.
