“Ти постійно прикидаєшся іншою людиною”: як поєднати безпеку та реінтеграцію мешканців окупованих територій
Люди, які живуть або жили на тимчасово окупованих територіях України, часто опиняються між двома викликами. З одного боку, вони роками перебувають під тиском російської пропаганди, репресій та примусової асиміляції. З іншого – після виїзду нерідко стикаються з недовірою, додатковими перевірками та стереотипами вже на підконтрольній Україні території.
Про те, де проходить межа між необхідністю держави реалізовувати безпекову стратегію та обов’язком захищати права людей з окупованих територій, говорили учасники дискусії “Всюди вороги? Межа між безпекою та реінтеграцією людей з окупованих територій”, що відбулася в межах правозахисної програми RIGHTS NOW! фестивалю Docudays UA.
“Люди думають, що це просто життя під іншим прапором”
Про власний досвід життя в окупації розповів Сергій Савченко, який прожив у Донецьку до 17 років та зміг виїхати на підконтрольну Україні територію.
“Люди, які ніколи не жили в окупації, думають, що це просто життя під іншим прапором, з якимись незручностями – відсутністю нормального водопостачання чи чимось подібним. Але це не зовсім так”, – розповів він.
Савченко наголосив, що для проукраїнськи налаштованої молоді окупація означає постійний страх викриття, а необхідність приховувати свої переконання поступово стає частиною щоденного виживання.
“Якщо ти проукраїнський підліток, то кожен день робиш усе, щоб тебе не викрили. Ти постійно нервуєш, що тебе можуть зупинити на вулиці, забрати телефон. А в телефоні на тебе є все: чати, медіа, підписки. Коли ти знайомишся з новою людиною, то спочатку дистанціюєшся і фільтруєш усе, що їй кажеш. Прикидаєшся іншим. І тільки коли бачиш, що людина безпечна і має таку саму позицію, як ти, можеш трохи відкритися”, – ділиться підліток.
Окремо він розповів про примусову участь школярів у діяльності російських молодіжних організацій.
“Ти не можеш просто не ходити до школи. А значить, не можеш не ходити на заходи “Движения первых” та подібних структур. Перед тим, як туди піти, ти будуєш навколо себе інформаційну бульбашку з українських медіа, української музики, літератури. І кожен день виглядає як спроба закрити себе від того, що відбувається, щоб не стати частиною цього”, – розповідає Савченко.
Як відомо, загальноросійська організація дітей і молоді “Рух перших” (“Движение первых”) почала діяти на ТОТ з 2022 року. За даними російської влади, організація налічує понад 13 мільйонів учасників, з яких щонайменше 344 600 перебувають на окупованих територіях України. Участь у русі передбачена для осіб віком від 6 до 25 років.
Вікторія Єрмолаєва (модераторка дискусії), Юлія Усенко, Сергій Савченко (з мікрофоном), Альона Луньова, Ольга Куришко, Роман Стецишин. Фото: Євгеній Завгородній / Docudays UA“Вони перепрошивають дитячу ідентичність”
Експертка з питань притягнення до відповідальності за міжнародні злочини проти дітей ініціативи Bring Kids Back UA Юлія Усенко закликала дивитися на політику Росії щодо українських дітей не як на набір окремих порушень, а як на цілісну систему.
“Усе, що ми бачимо на окупованих територіях з 2014 року, свідчить про постійне нарощування масштабів цієї політики. Ідеться не лише про ідеологію, а й про величезні фінансові ресурси, які Росія вкладає в цей процес”, – сказала вона.
Зокрема, у 2025–2026 навчальному році на тимчасово окупованих територіях України в 1980 школах, які окупанти перевели на російські освітні стандарти, навчається понад 582 600 дітей, повідомляє Центр громадянської просвіти “Альменда”.
Усенко нагадала, що міжнародне гуманітарне право прямо забороняє державі-окупанту змінювати систему освіти на захоплених територіях. Проте після створення у 2016 році “Юнармії” Росія фактично зробила військово-патріотичне виховання частиною освітньої системи, а після повномасштабного вторгнення інтегрувала школи окупованих територій до російської системи освіти. За словами Усенко, масштаби цієї політики величезні.
“З 2014 року Росія збільшила фінансування мілітаризації дітей приблизно в 100 разів. Зараз щороку на це витрачається близько 100 мільйонів доларів. Стратегія “Юнармії” до 2030 року прямо говорить, що 10% дітей, які пройшли через цю систему, мають стати резервом російської армії”, – зазначає експертка.
Юлія Усенко, Сергій Савченко. Фото: Євгеній Завгородній / Docudays UAОсобливу небезпеку становлять так звані оздоровчі табори – на території Росії та Білорусі, куди дітей вивозять під виглядом гуманітарних місій. Дослідники встановили, що у 2025 році розширилася мережа інституцій, які так чи інакше причетні до вивезення українських дітей у дитячі табори в Крим та РФ – того року Росія вивезла майже 11 тисяч українських дітей у 164 інституції.
“Вони розповідають, що це гуманітарна місія, що вивозять дітей на лікування. Але діти там проходять дуже велику кількість лекцій з історії, ідеологічну обробку. Вони намагаються повністю перепрошити дитячу ідентичність”, – наголосила Усенко.
Під час таких поїздок дітей також агітують вступати до військових вишів і пропонують різноманітні пільги.
“Якщо дитина показує, що в неї залишилася хоч якась українська частинка, це може перетворитися на фізичний примус або переслідування не тільки самої дитини, а й усієї її родини”, – сказала експертка.
На думку Усенко, кінцева мета цієї політики значно ширша, ніж нав’язування дітям російської ідентичності.
“У наших дітей не просто змінюють ідентичність, не просто вбивають будь-яку приналежність до своєї нації. З наших дітей роблять зброю, яку потім використовують проти власного народу. Справжнім умислом і метою всієї цієї політики є зробити так, щоб Україна не існувала”, – наголосила Усенко. За її словами, російська влада систематично нав’язує дітям в окупації тезу, що України не існує і не мало б існувати.
Водночас частина цих дій уже отримує правову оцінку.
“Наші правоохоронці й прокурори притягують до відповідальності за пропаганду вступу до збройних сил РФ. Якщо говорити мовою міжнародного права, то саме так кваліфікується ця мілітаризація”, – зазначила Усенко.
За її словами, в Україні вже є вироки, винесені щодо таких дій у Криму. Водночас правоохоронці працюють і над ширшою правовою кваліфікацією цих практик як злочинів проти людяності:
“Мілітаризація на окупованих територіях має кваліфікуватися саме так. Вона нерозривно пов’язана зі злочинами депортації, примусового переміщення та іншими порушеннями міжнародного права”.
“Людей з окупації дедалі частіше сприймають як ризик”
Директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова зауважила, що сам факт того, що Росія ускладнює виїзд людей з окупованих територій, примушує отримувати російські паспорти та не ліквідовує численні блокпости й прикордонні пункти на адміністративних межах, свідчить про те, що окупаційна влада не почувається там повністю впевнено.
“Це є свідченням того, що Росія не сприймає ці території своїми, розуміючи, що там для неї багато ворогів і нелояльних людей”, – наголосила вона.
Водночас в українській політиці дедалі частіше жителів окупованих територій починають розглядати як потенційних носіїв загроз.
“При цьому ми бачимо, що людей вербують через Телеграм по всій Україні. Молоді люди підпалюють автомобілі військових чи ТЦК незалежно від того, народилися вони в окупації чи ні”, – говорить правозахисниця.
Альона Луньова. Фото: Євгеній Завгородній / Docudays UA“Люди з окупованих територій зараз виглядають пріоритетом насамперед для безпекових структур. Не для політики реінтеграції, не для політики підтримки, а саме для політики безпеки”, – зауважила Луньова.
Правозахисниця звернула увагу на суперечливість державної політики щодо мешканців окупованих територій. З одного боку, Україна роками розвиває програми підтримки молоді, зокрема механізми пільгового вступу до закладів вищої освіти. З іншого боку, люди постають перед численними труднощами: перевірками, проблемами з отриманням посвідчення на повернення, додатковими процедурами та перепонами під час в’їзду.
“Це все створює відчуття, що держава не визначилася, який підхід у нас є головним. У нас безпека головна чи нам важливо, щоб ми забрали якомога більше людей з окупованих територій, а вже далі розбиралися, що з цими людьми не так або так?”, – говорить правозахисниця.
На переконання Луньової, для України принципово важливо зберігати простір для тих, хто прагне виїхати з окупації:
“Зараз лунає багато тез про те, що люди мають залишатися в окупації, не виїжджати, тримати там український фронт. Але залишитися чи виїхати – це дуже складний вибір. Він ґрунтується на дуже різних причинах, і є сотні причин, чому люди можуть залишатися”.
Водночас держава має зробити все можливе для тих, хто хоче повернутися на підконтрольну територію. За словами Луньової, сьогодні Україна як держава активно говорить про повернення громадян, які виїхали за кордон, однак питання повернення людей з окупації залишається поза увагою.
“Ми бачимо, що будемо вкладати зусилля в повернення людей з-за кордону, але не бачимо, чи будемо вкладати зусилля в повернення людей з окупованих територій. Це загалом біла пляма державних політик”, – зазначає правозахисниця.
“Чи всюди вороги? Так. Але чи всі вороги? Ні”
Представник Служби безпеки України Роман Стецишин одразу наголосив, що безпеку та реінтеграцію не варто протиставляти. За його словами, гарантування національної безпеки є передумовою успішної реінтеграції людей, які виїжджають з окупації.
“Якщо відповідати навіть коротко, чи всюди вороги? Так, всюди. Водночас чи всі вороги? Ні, точно не всі. І тут наше завдання зрозуміти, де ота межа”, – сказав він.
Представник СБУ наголосив, що Росія протягом багатьох років цілеспрямовано вибудовувала систему тотальної пропаганди та індоктринації на окупованих територіях, а тому було б наївно вважати, що цей вплив не позначився на частині населення. Саме тому, переконаний він, держава має застосовувати безпекові механізми, зокрема під час призначення людей на державні посади:
“Чи має бути перевірена особа, яка, наприклад, проживала в Криму чи на Донеччині й хоче обійняти посаду керівника департаменту публічних закупівель Міністерства оборони? Чи, можливо, ми просто довіримося, що вона стала виключно жертвою обставин?”
Читайте також: Поліграф проти гідності: як безпековий інструмент може стати правозахисною проблемою
Стецишин підкреслив, що метою таких перевірок є насамперед захист суспільної довіри до державних інституцій:
“Безпековий інтерес тут простий: громадяни України мають бути впевнені, що ті, хто буде ними керувати на місцевому чи державному рівні, були перевірені безпековими структурами”.
Стецишин переконаний, що люди, які зберегли проукраїнську позицію в окупації, самі зацікавлені в тому, щоб держава відокремлювала їх від тих, хто підтримував окупаційний режим. Втім, правозахисники застерігають: навіть за наявності безпекових викликів держава не повинна формувати презумпцію винуватості щодо людей, які жили в окупації.
Директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова наголосила, що Україна безумовно потребує безпекової стратегії, однак вона не може обмежуватися лише контролем і перевірками. За словами правозахисниці, сьогодні вже існують випадки, коли люди стикаються з обмеженнями через своє походження або родинні зв’язки.
“Коли ти не можеш влаштуватися на роботу, тому що мама чи тато в окупації. Чи коли хочеш піти захищати країну, а тобі відмовляють через родичів – це ті практики, про які важливо говорити”, – зауважила експертка.
На її переконання, головне питання полягає не в тому, чи потрібні перевірки, а в тому, як організувати їх таким чином, щоб вони не стали інструментом дискримінації:
“Не має бути презумпції винуватості у людей, які виїхали з окупованих територій. Вони не винуваті в тому, що Російська Федерація окупувала цю територію. Має держава відповідати на виклики? Має. Чи має це бути без дискримінації? Також”.
“Шукати зв’язки з людьми на окупованих територіях стає все складніше”
На думку постійної представниці президента України в Автономній Республіці Крим Ольги Куришко, саме відсутність координуючого центру не дозволяє сформувати цілісну державну політику щодо мільйонів громадян, які залишаються під окупацією.
Після ліквідації Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій його повноваження були розподілені між різними державними інституціями, що призвело до фрагментації політики щодо ТОТ. У результаті кожне відомство працює з окупованими територіями через власний фокус і власні завдання.
“Служба безпеки має свій фокус. Представництво президента в АР Крим працює з людьми, здійснює супровід, який часто не є публічним заради безпеки людей. Міністерство освіти має свій фокус, Міністерство культури – свій”, – пояснила Куришко.
Ольга Куришко. Фото: Євгеній Завгородній / Docudays UAОкремою проблемою стає дедалі більша ізоляція окупованих територій від України. Якщо раніше люди могли відносно вільно спілкуватися через популярні месенджери та отримувати інформацію з українських джерел, то зараз Росія фактично перекриває ці канали зв’язку.
“Шукати зв’язки з людьми на окупованих територіях стає все складніше. Раніше була можливість комунікувати через зрозумілі месенджери, зараз цього немає. Через пів року там взагалі не буде можливості вільно комунікувати”, – застерегла представниця президента.
За її словами, на окупованих територіях поступово вибудовується система тотального цифрового контролю. Наслідком такої ізоляції стає інформаційний вакуум. Люди в окупації часто просто не знають про програми підтримки, механізми виїзду чи допомогу, яку створює для них Україна.
Тому, переконана Куришко, державі потрібна інституція, яка б взяла на себе відповідальність за системну комунікацію з людьми на окупованих територіях. Про брак такої комунікації говорив і Сергій Савченко, який жив в окупованому Донецьку.
“Мені не вистачало просто того, щоб державні посадовці в медіа говорили про Донецьк. Було відчуття, ніби про нас взагалі забули”, – розповів він.
Головний запит людей, які живуть в окупації, за словами підлітка, досить простий – знати, що про них пам’ятають і чекають в Україні.
