“Це не просто робота – це місія”: День кримськотатарської журналістики

Цьогоріч виповнюється 15 років з моменту, коли в Україні почали відзначати День кримськотатарської журналістики. Від першого випуску газети “Terciman” Ісмаїла Гаспринського у 1883 році до сучасних проєктів кримськотатарські журналісти працюють у надскладних умовах окупації та переслідувань.

Закриття телеканалу “ATR” після окупації півострова Росією і тиск на медіа показали, що класична журналістика в Криму практично зникла, але навіть у вигнанні кримськотатарські медійники продовжують висвітлювати проблеми громади та зберігати мову й культуру.  

Перший випуск газети “Terciman” (“Перекладач” з кримськотатарської) складався з двох частин: кримськотатарської та російської. У ньому йшлося про нові закони імперії, важливість розвитку тюрксько-мусульманської преси та емансипацію східних жінок. Газета стала друкованим органом із передплатниками у 12 країнах світу, зокрема в Єгипті, Туреччині, Ірані, Індії, Китаї, США, Франції. Останній випуск вийшов 23 лютого 1918 року, коли більшовики окупували Крим. Газета фактично була заборонена та більше не відроджувалася.

Ісмаїл Гаспринський за роботою в кабінеті. 1910 р. З фондів музею І. Гаспринського

Після радянської депортації кримських татар в 1944 році кримськотатарська преса існувала лише в вигнанні.

“Були спроби відродити газету “Yañı Dünya” (у 1957 була відновлена у Ташкенті під назвою “Ленин байрагъы” (“Ленінський стяг”). – Ред.) в Ташкенті, і після повернення на батьківщину в 1991 році редакція переїхала до Сімферополя. Це показує, наскільки медіа завжди були важливі для нашої спільноти, навіть у складні часи”, – пояснює колишня журналістка, а зараз менеджерка центру “Кримські студії” Національного університету “Києво-Могилянська академія” Мавіле Халіл.

Справжній розквіт кримськотатарської журналістики припав на період із 2000-го по 2014 рік. Тоді в Криму з’явилися нові друковані видання: газета “Avdet”, літературний журнал “Yıldız”, газета “Qırım”, журнали “Nenkecan”, “Arzı” та молодіжний глянцевий журнал “Nesil”. З’явилися й суспільно-політичні видання, зокрема газети “Діалог” та “Півострів”, а також кримськотатарські телеканали та радіостанції: “Meydan” і “ATR”.

Газета “Кирим”. Фото: Олександра Єфименко

Мавіле Халіл працювала в різних кримськотатарських медіа протягом 20 років, починаючи з 2005-го. Вона називає цей період до окупації Криму “бумом культурного та медійного відродження”. Журнал “Nesil” був частиною цього процесу. Мавіле стала головною редакторкою видання в 19 років. Назва медіа перекладається як “Коріння”. Журналісти видання писали про моду та традиції одночасно, показуючи, що можна рухатися вперед і не забувати свого коріння.

“Це був час, коли кримські татари вже відходили від цінності виживання і переходили до цінностей розвитку. Ми намагалися поєднати сучасну моду та традиції, давати молоді приклад активної участі у культурному житті”, – згадує журналістка.

Особливе значення для Мавіле мала робота на телеканалі “ATR”, який завдяки популярності серед кримських татар підвищував престиж рідної мови.

“Канал “ATR” став центром інформації та комунікації, особливо під час кризових подій у Криму. Це був не просто канал, а платформа для збереження мови та культури”, – пояснює Мавіле.

Період до 2014 року був насичений не лише культурними проєктами, а й активною журналістською роботою. Молодіжні видання та глянцеві журнали показували, що кримськотатарська спільнота може бути сучасною, а водночас зберігати власну ідентичність. 

Мавіле Халіл. Фото: з особистого архіву

Після російської окупації Криму у 2014 році кримськотатарські медіа опинилися під тиском.

“Це був час неймовірно складний емоційно, але одночасно і дуже важливий для журналістики, – пригадує Мавіле Халіл. “ATR” став фактично центром інформації: ми робили стріми з місця подій, висвітлювали все – від будівель Ради Міністрів до аеропорту, і водночас підтримували людей у ситуації невизначеності”.

Вона додає, що канал став ключовою платформою для іноземних журналістів, які приїжджали до Криму: “Було багато людей, які не знали, що робити, куди звертатися. Ми ставали центром, де можна було отримати правдиву інформацію”.

Офіс телеканалу ATR. Фото: УНІАН

“ATR” припинив мовлення внаслідок окупації Криму Росією 31 березня 2015 року. Це стало ударом для команди.

“Ми дізналися, що ліцензію не продовжують, – згадує Мавіле. – Останній день роботи був дуже емоційним: всі плакали в студії, але наступного дня ми все одно прийшли на роботу.”

Закриття каналу стало відображенням ширшої кризи кримськотатарських медіа, пов’язаної з цензурою та обмеженням свободи слова. У сучасних умовах повноцінна журналістика на півострові практично зникла, а медійний простір звузився переважно до етнокультурних тем – історії, традицій і ідентичності без розвитку класичної репортажної роботи. Попри це, деякі кримськотатарські медійні ініціативи продовжують виконувати важливу соціальну функцію: вони висвітлюють теми політичних переслідувань, політв’язнів і проблем громади. Але здебільшого ці журналісти працюють анонімно на території півострова та з постійним ризиком переслідування від окупаційної влади.

Водночас розвиток кримськотатарської журналістики за межами Криму дає можливість зберігати традиції та мову, що є важливим аспектом ідентичності.

“Це не про комерційний успіх, а про те, щоб хтось продовжував робити це, – каже Мавіле. – Можливо, переглядів на матеріали небагато, але навіть невелика аудиторія цінує це. Це наше завдання – підтримувати спільноту і давати їй інформацію, якої більше ніде немає”.

Журналістка Наджіє Аметова прийшла в журналістику у 2013 році, коли стала редакторкою анонсів на телеканалі “ATR”. Її робота полягала у створенні коротких текстів до програм та фільмів, що виходили на ефір, а пізніше – у підготовці титрів для турецьких серіалів українською мовою. Певний час після релокації телеканалу в Київ виходила в ефір ранкового шоу. 

Частина команди кримськотатарського телеканалу ATR. З особистого архіву Наджіє Аметової

“Коли мого батька затримали у 2017 році, я почала писати про це на фейсбуці та комунікувати з медіа. Це був мій перший крок у більш активну журналістику”, – згадує Наджіє.

Батько Наджіє – Казим Аметов. Окупаційні силові структури звинуватили чоловіка та ще трьох активістів кримськотатарського руху у нібито вимаганні коштів у громадянина Туреччини в листопаді 2017 року. Під час їхнього затримання, яке супроводжувалося спецоперацією, різко погіршився стан ветеранки кримськотатарського національного руху Веджіє Кашка, цього ж дня вона померла в кареті швидкої допомоги. 17 квітня 2019 підконтрольний окупаційній владі Київський районний суд Сімферополя виніс вироки у справі: Бекіра Дегерменджі, Казима Аметова та Руслана Трубача засудили до трьох років умовно, Асана Чапуха – до трьох із половиною років умовного покарання. Згодом, 12 квітня 2021 року, так званий Судацький міський “суд” скасував умовний термін для Казима Аметова та зняв із нього судимість.

Наджіє не працювала журналісткою до повномасштабного вторгнення, але після 2022 року вона повернулася з вимушеної евакуації в Україну і приєдналася до команди релокованого “QIRIM.Media”, де започаткувала проєкт “Обличчя вільного Криму”, серію портретних інтерв’ю з людьми з півострова або тих, хто дотичний до Криму.

Зараз Наджіє очолює “QIRIM.Media” як головна редакторка і підкреслює унікальність роботи в умовах обмеженого доступу до Криму. Вона називає головні виклики для медіа про Крим: брак кадрів, фінансові обмеження та неможливість бути інсайдерами.

“Люди бояться спілкуватися з журналістами. Якщо вони надають інформацію, це може коштувати їм свободи”, – наголошує Наджіє.

Наджіє Аметова. Фото: Вероніка Осока QIRIM.Media

Разом із тим, вона бачить і можливості для розвитку кримськотатарської журналістики в Україні:

“Ми не маємо великих ресурсів, але можемо створювати якісний контент і показувати Крим світу. Це не просто робота – це місія”. Наджіє підкреслює важливість команди: “Більшість моїх колег – кримські татари, але є й українці, які небайдужі до Криму. Разом ми підтримуємо один одного і намагаємося розвивати медіа, навіть в умовах обмежень”.

Сьогодні “QIRIM.Media” працює як інформаційна платформа для кримських татар та міжнародної аудиторії, висвітлюючи життя та проблеми півострова.

“Ми показуємо історії людей, які не потрапляють у великі медіа. Це наш внесок у збереження культури та ідентичності”, – підкреслює редакторка.