Народжувала навпочіпки й з вимкненим світлом, бо… я так хотіла

Усе розпочалось о четвертій ранку. Незвично нили ноги. “Мабуть, це “воно” – і час складати речі в пологовий”, – тривожно подумала я, але їхати до пологового ще не поспішала. 

Дослухалася до свого тіла. Воно мʼякло, ставало важким. Але біль, що час від часу пульсував усім тілом, був терпимим. Мій чоловік служить. Тож зі мною лише моя восьмирічна дочка та мій тато. Попередила їх, що відбувається, закуталася в ковдру й… лягла спати далі. Не будити ж свою партнерку в пологах о п’ятій ранку. Я точно знала: в мене ще є досить часу на все. І на поспати, зокрема.

Я була така впевнена в собі тільки тому, що в підготовці до пологів для себе зробила дві корисні речі. 

По-перше, уже кілька років досліджувала тему природних пологів, а також прослухала курс для вагітних. Їх нині чимало, є багато безкоштовних. Я обрала камерні зустрічі з лікаркою-акушеркою Аліною Дунаєвською, з якою була давно знайома, і мені імпонував її підхід: жінка в пологах – найголовніша. 

І друге: упродовж усієї вагітності вчилася довіряти своєму тілу. Ще вчора я активно вирішувала свої справи, зокрема за кермом пробула не менш як 65 км. І почувалася цілком комфортно у своєму великому тілі, коли живіт, як корабель, плив переді мною. А сьогодні тіло сигналізувало: вже слід зменшити оберти.

…У свою першу вагітність я двічі лежала на збереженні, хвилювалася за високий тиск, потерпала від набряків. І, хоча була досить мобільна, все ж лікарі мене намагалися лікувати. Народжувати прийшла в пологовий за кілька днів до визначеної дати й ще тиждень накручувала кола навколо лікарні й накручувала себе. 

Від стимуляції початку пологів мене порятували лише вихідні й бажання дитини нарешті народитися. Я не скажу, що з боку лікарів до мене було байдуже чи погане ставлення. Але не обійшлося без відра окситоцину, проколотого завчасно міхура (наполегливо радили!) і… нетерплячих порад “уже народжуй”.

Я лежала в стерильно білій холодній кімнаті. Яскраве синє світло сліпило, і годі було від нього сховатися. Усе навколо – лікарняне, холодне, чуже. І, хоча зі мною була близька людина, яка робила все можливе й неможливе, щоб полегшити мій стан, свої перші пологи я хотіла “пройти” якнайшвидше й забути. 

Не забула. Тож, завагітнівши, розмірковувала: а що я можу зробити, щоб мої другі пологи були іншими?

Під час курсу для мене стало відкриттям, що народжувати на ліжку жінки, ймовірно, стали через забаганку короля Франції Людовика XIV, якому хотілося гарно бачити весь процес. 

До того жінка обирала, в якій позі їй легше народжувати, наприклад стоячки чи присівши. Але це було незручно для короля, тож жінку поклали на ліжко. 

У цій історії проблема, очевидно, в пологовому тиску, який чинився на жінку, а не в самому ліжку. Для мене, не маючи іншого досвіду, цілком нормою було народжувати свою старшу дочку в ліжку. 

Та виявилося, можна не просто по-інакшому. А можна саме так, як відчуваю я, жінка, яка народжує.

На курсах для вагітних Аліна дала домашнє завдання: подумати, які мої очікування в пологах. Як це було складно! Бо я… не знала. Прокручувала лише, чого не хочу. Не хочу багато світла, не хочу мерзнути, не хочу, щоб лікарі мене підганяли.

Зі своїми сумнівами поділилася з акушеркою. Аліна ставила уточнювальні запитання, як мені могло б бути комфортно. Це допомогло як не намалювати ідеальну картинку пологів, то принаймні окреслити мій ключовий запит.

Водночас я прагнула довіряти лікарській команді. І під час перших пологів, і під час других я була глибоко переконана, що мені з медперсоналом спокійніше, бо саме вони знають, як мені допомогти, якщо щось піде не так. 

…Прокинулася близько сьомої ранку – біль відчувався сильніше. Ще трохи зачекавши, почала писати повідомлення: подрузі, яка мала відвезти до пологового, Аліні – моїй партнерці – та лікарю в пологовому. 

До речі, я не обирала пологового будинку. Із цим тягнула до останнього. Якщо чесно, мені було байдуже, де народжувати. Та не байдуже – з ким. Тому, зважаючи на рекомендації своєї партнерки в пологах, обирала насамперед лікаря.

Важливо: тут фіксую суто свій досвід. Будь-яка жінка в надзвичайно схожих на мої обставинах може потребувати зовсім іншої допомоги й дій з боку медичної системи.

До пологового я дісталася близько четвертої: перейми йшли одна за одною. Мене терміново доправили до пологової зали. Вона була зовсім не схожа на ту, в який я народжувала вперше. Радше була схожа на затишну смартквартиру з кухнею та вбиральнею. Про лікарню тут нагадувало лише широке лікарняне ліжко. Центральне світло було вимкнене – лише мʼяка жовта світлова пляма в кутку. А ще в кімнаті було надзвичайно тепло. Після зимової вологої вулиці я нарешті зігрілася. 

Аліна підготувала спеціальний надувний стілець – по суті, куб, на який зручно можна спертися руками або всім тілом, ставши на коліна. Завбачливо під мої коліна поклала мʼякий килимок. Спочатку більшість потуг я могла перебути стоячи. Потім уже було надто боляче, і я присіла навпочіпки. 

Та найважливіше, про що подбала Аліна, – домовилася з лікарською командою мінімально втручатися в процес. У пологи я йшла як жінка низького ризику, тож медичної допомоги не потребувала. 

Треба подякувати всій лікарській команді за сміливість і терплячість. Сміливість – ламати шаблони й дозволити… пологам відбутися. Ні, це не про порушення протоколів ВООЗ. Це про готовність слідувати за жінкою і визнавати її право голосу в пологах. До прикладу, для акушерки з пологового відділення було вперше спостерігати, як жінка народжує на колінах. 

“А як ловити дитину?” – пригадую її здивування і страх за дитину. На що Аліна спокійно пояснювала: “Присівши біля жінки”. 

Запитань “Чому саме так?” пролунало чи не найбільше від медичного персоналу. На що Аліна терпляче відповідала: “Так бажає жінка”. 

Оскільки за процес відповідав лікар, то всі зважали на його рішення. І він був незворушний – спостерігав. Долучався лише тоді, коли я сама просила про допомогу – якось полегшити мені біль. Але ці медичні втручання, як розтин того самого міхура, були ініційовані вже на моє бажання пришвидшити процес. 

Коли пройшла голівка дитини, Аліна мʼяко запропонувала її торкнутися. Я відчула теплу вологість. Лишалося зовсім трошки до зустрічі з дитиною. 

Але боліло пекельно. Яку б позу я не обрала, біль виснажував. У якийсь момент уже не могла тужитися, бракувало сил. І ось тут наполегливість у голосі з боку акушерки й лікаря була як ніколи доречна: я таки мала зібратися й виштовхати із себе дитину. І я це зробила. 

Уже не пригадую, як знесилена лягла на ліжко, мені обережно виклали донечку на груди. Дочекалися, коли пуповина відпульсує. Мені запропонували її перерізати, але це зробити я попросила Аліну. А сама розглядала свою дівчинку. Вона була спокійна, мʼяко притискалася до мене, безмежно мені довіряла. 

Першу оцінку стану дитини проводили прямо на мені, потім я дозволила педіаторці взяти її на зважування й інші дії…

Згодом я говорила з лікарем про свої пологи, він був вдячний, що я довіряла лікарській команді. І, коли потрібно було ухвалювати рішення про медичне втручання, не заперечувала. 

А мені було легко довіряти, тому що розуміла, які вчиняються щодо мене дії, зважали на мої очікування в пологах. Поважали мій вибір. Поважали моє тіло. 

Десь через годину після пологів я самостійно змогла сходити в душ. Почувалася досить добре як на жінку, яка ще кілька годин тому могла знепритомніти від болю. 

Пологи – інтимний процес. Я маю досвід двох пологів, і він кардинально різний. Тихо радію, що відбуваються зміни в медичній системі. 

Тому що жінка, з огляду на свій стан і здоровʼя майбутньої дитини, має право робити власний вибір: народжувати дома чи в лікарні, народжувати природно чи попросити знеболювальне під час пологів, навіть за бажання обирати кесарів розтин. І точно цей вибір має бути поінформованим, усвідомленим, без тиску медичної системи, суспільних очікувань чи очікування близьких.

Мої другі пологи відбулися добре, тому що я відчула, що медичний персонал працював зі мною як команда – мене чули як жінку. Тому з мого боку була така висока довіра і спокій, що зі мною і дитиною все буде добре. 

Ірина Виртосу, журналістка, мати двох дітей

Цей матеріал підтримав Освітній дім прав людини – Чернігів у межах проєкту “Сила захисників прав людини: захист, підтримка та соціальна згуртованість у воєнний час” за фінансування Посольства Королівства Нідерландів в Україні. 

Погляди, висловлені в цьому матеріалі, є виключно позицією авторки та можуть не відповідати офіційній позиції Посольства Королівства Нідерландів чи Освітнього дому прав людини – Чернігів