Хтось мав першою жбурнути камінь разом з петицією, яку без каменя ігнорували: про важливість низових рухів у фемінізмі

У червні феміністична спільнота відзначає 170 років із дня народження зачинательки українського жіночого руху Наталії Кобринської, яка спільно з Олесею Бажанською започаткувала першу жіночу організацію “Товариство руських женщін”. Дату заснування цього товариства – 8 грудня 1884 року – торік було запропоновано відзначати на державному рівні як День українського жіночого руху.

Спільно з Оленою Пчілкою Кобринська також підготувала й видала антологію жіночої творчості – альманах “Перший вінок”. 

Загалом у своїй емансипаційній діяльності щодо жіноцтва Кобринська ставила на просвіту й культуру, щоб через них пробудити й самосвідомість жінок, і повагу до їхньої діяльності та прав у громадськості. Адже на той час навіть думка, що жінка здатна реалізовуватися поза домом, була доволі радикальною. Жіноцтву часто доводилося долати спротив навіть своїх побратимів у справі національного визволення України. Власне, поєднання фемінізму та націоналізму – питома риса українського жіночого руху, що часто відрізняє його та подекуди викликає непорозуміння серед фемінізмів інших країн. На жаль, Кобринська часто стикалася з нерозумінням своїх ідей з боку сучасниць та сучасників, втрачала початкових союзниць, які поверталися до звичних патріархальних ролей. Так, наприклад, історія зі срібною тацею для священнослужителя замість фінансування жіночого альманаху поставила під загрозу можливість друку видання.

Чи багато змінилося відтоді? Так само жінки виборюють собі право на залучення до національного спротиву не тільки в ролі обслуговування героїв Майдану чи війни, а як повноправні бійчині. Не змінилося таврування фемінізму радикальністю, як чогось негативного.

Коли ми сьогодні під час реєстрації на події від феміністичної організації або в особистих розмовах питаємо, чи підтримуєте ви фемінізм, інколи отримуємо відповідь: так, якщо він не радикальний чи агресивний.

Важливо поділяти й приймати різноманітність рухів як запобіжник авторитаризму. Фемінізм не має і не мусить мати чіткого центру та ідеології. Радше правильно зазначати не фемінізм, а фемінізми. З огляду на історичний та національний контекст, пріоритети, які визначає для себе та чи інша громада в конкретний момент часу, ми маємо доволі різні хвилі, види, напрями фемінізму. Їх досліджують у межах тих чи інших суспільних наук.  

Щодо застережень про агресивність чи радикальність методів чи самого по собі явища фемінізму, головне розуміти, що не всі люди мають іти на барикади, виявляти сміливість перед соціальним виключенням за порушення громадського спокою. Водночас справедливо обурює зверхність відсторонення, що я не така, я правильна феміністка, тобто неконфліктна. Власне, це буває показником внутрішньої мізогінії.

Будь-яка соціальна зміна відбувається якраз через конфлікт, через виклик, порушення статус-кво.

Хтось голодував, потрапляв до в’язниці за “радикальність” мати право на своїх дітей, на свої гроші, своє тіло. Жодна з теперішніх норм для жінок не була отримана лише завдяки дипломатичним переговорам, листівкам, просвіті тощо. Хтось мав першою жбурнути камінь разом з петицією, яку без каменя ігнорували роками. Це добре відображено у вже класичних фільмах “Суфражистки” та “Янголи із залізними щелепами”. Коли завдяки солідаризації прихильниць різних методів адвокації жінки здобули право голосу в Англії та США.

Якщо хтось не готовий нічого жбурляти, варто мати повагу до голосу вулиці, він протоптує шлях до високих кабінетів.

Ратифікацію Стамбульської конвенції ми отримали не просто з вимогами вступу до ЄС, а й спираючись на кількарічні вуличні марші.

Наш Майдан у 2014-му, власне, мав успіх не через покірність політичних лідерів, а тому, що один вуличний викрикнув, що будемо йти до кінця.

Так, активність низових рухів теж не гарантує ідеальних рішень. Боягузтво і пристосуванство до владного дискурсу вражає на будь-якому рівні. Але без тандему вулиць і кабінетів перемагають відкочування та ригідність системи. Якщо ти не біжиш щосили, то рухаєшся назад.

Не всі мають бути геройками 

Це важливе застереження від ще однієї маніпуляції перекладання відповідальності, коли хтось має робити надзусилля після саботажу інших на своїх місцях. Проте сьогоднішні реалії повномасштабної війни вочевидь про те, що можна скільки завгодно догоджати тим, хто хоче домінувати, але це лише відстрочення моменту зіткнення, ілюзія, що без зміни обставин, вияву суб’єктності інша сторона спроможна відрефлексувати свої привілеї та добровільно взяти на себе зобов’язання, розширюючи права гноблених до рівності. Ситуація тільки нагнітатиметься, потребуючи далі героїзму. 

Хоча дедалі більше зустрічаємо окремих чоловіків, здатних до рівноправного розподілу обов’язків та ресурсів, і маємо позитивну динаміку у визнанні феміністок, найімовірніше, і це є результатом довготривалої боротьби за права та визнання жіноцтва. 

Для отримання суб’єктності жінок варто робити висновки на прикладі того, як важко її здобуває Україна, якій спочатку обіцяли 3 тисячі касок, а сьогодні вже передають летальну зброю. Власне, наша генійка Леся Україна давно зауважила: “Хто визволиться сам, той буде вільний, Хто визволить кого, в неволю візьме”.

Союзництво у фемінізмі також важливе, але маніпуляція рівністю не має перетворюватися на нове обслуговування привілеїв привілейованих. 

Мир буває різним, рівність теж не є універсальною аксіомою, а потребує окреслення багатьох умовностей. Тут можна відкрити скриньку Пандори загальнообов’язкової мобілізації жінок: ставлення та умови не є усталено такими самими, як для чоловіків. Та й покладену на жінок традиціями репродуктивну й обслуговчу працю ніхто не спішить підхопити, лишаючи за жінками подвійне, а то й потрійне навантаження.

Найголовніша мета фемінізму – право говорити правду про себе

Говорити правду про себе досі вважається агресивним актом як для держави, так і для загрожених груп, по суті за це й демонізують фемінізм. Для отримання тавра “агресивності” не треба влаштовувати сутички, як футбольні хулігани, до субкультури культури яких, до речі, ставляться доволі толерантно. Для статусу “конфліктної феміністки” досить писати в соцмережах про фемінітиви, партнерське батьківство, складності материнства. Бо саме з набуття власного голосу починається суб’єктність. 

Тому ж ми боїмося називати себе феміністками, хоча вся діяльність про це. Бо означувати – це вже вчинок. Артикулювати позицію – розкіш і ризик, що в термін людина вкладе свої стереотипи, а не те, що є насправді.

Про фемінізм же є багато негативних упереджень, і головне – що це про агресію, а для жіночої гендерної соціалізації, яка привчає до скромності та покори, це страшне звинувачення. Хоча у фемінізмі найголовніше – право говорити правду про себе. І чомусь це досі лякає. Можливо, тому, що ще багатьом зручно мати підкорену інфантилізовану групу без голосу, а отже благодатну для маніпулятивного опису про велич служіння, не підкріплену жодними фактами.

Фемінізм, який підважує структурні перепони жінкам, стереотипи про їхню слабкість, заміжжя як найголовніше досягнення, за визначенням не може бути лагідним і зручним, поки радикальна ідея, що жінка теж людина, не засвоїться без додавання “теж”. Вона людина і без порівнянь з чоловіком.