Судові справи проти дискримінації. Стратегічно важливо
Захистити себе від дискримінації… складно, але можливо, це доведено – позивачами та авторами стратегічних судових справ проти дискримінації за ознакою інвалідності. Позивачі як один стверджують: чим більше буде подібних справ, тим менше траплятимуться дискримінаційні ситуації.
Коли дівчину на інвалідному візку не пустили в нічний клуб…
…Тоді дівчина пішла до суду. Інцидент стався у січні 2013 року в Донецьку. Охоронці нічого клубу стверджували, мовляв, не пройшла «фейс-контроль» і «буде бентежити відвідувачів, будучи неформатом для їхнього закладу». На що молода дівчина заявила, що це порушення її прав і дискримінація. Ту, хто не проковтнула мовчки образу, звуть Тетяна Гречишина.
Апеляційний суд Донецької області оцінив моральну шкоду, завдану Гречишиній, …у дві тисячі гривень. На що позивачка назвала це «насмішкою» суду і всієї державної системи щодо осіб з інвалідністю.
«Дуже складно знайти упевненість в собі, постаратися не відчувати себе неповноцінною і намагатися вести повноцінний спосіб життя. Мені в грубій формі пояснили, що інвалідний візок – це ярлик», – сказала дівчина під час виступу в апеляційному суді.
Недоступна аптека? До суду!
Адвокат Дмитро Жарий у 2013 році виграв першу справу з дискримінації за ознакою інвалідності проти мережі аптек. Як результат – усю аптечну мережу позбавили ліцензії. Та найголовнішою перемогою стало те, що суд визнав факт дискримінації.
Адвокат, який сам пересувається на інвалідному візку, у липні 2010 року в суді розпочав свою боротьбу з дискримінацією людей з інвалідністю. На його прохання (а потім і скарги) так і не було організовано вільний доступ до аптеки, якою він користувався. Йшлося про побудову безпечного та зручного пандусу.
Дмитро Жарий дав півроку, щоб власник мережі аптек змінив ситуацію, однак нічого так і не було зроблено. Тоді адвокат написав заяву в Державну інспекцію з контролю якості лікарських засобів у Дніпропетровській області та Головне архітектурно-планувальне управління міста Дніпропетровська, звертаючи увагу на порушення аптекою законодавства.
Однак від цих установ отримав лиш формальну відповідь: вони не визнавали ані порушень, ані їх відсутності.
Врешті Дмитро подав заяву в Дніпропетровський окружний адміністративний суд. Він не стільки хотів «покарати» саме цю аптеку, скільки вплинути в цілому на ситуацію в країні щодо доступності аптек для осіб на інвалідних візках. І серед чисельних вимог Жарий включив також вимогу про анулювання ліцензії щодо всієї аптечної мережі. На такий позов до суду аптека зреагувала миттєво, почала обвинувачувати його в рейдерстві.
«А я просто захищаю права людини, право вести незалежний спосіб життя, передбачене ст. 9 Конвенції ООН «Про права людей з інвалідністю». У своїй позовній заяві я навмисно не передбачив ані гривні компенсації спричиненої мені моральної шкоди, аби ні у кого не виникли підстави вважати, що я це роблю заради якогось матеріального зиску. Є речі дорожчі за гроші», – прокоментував адвокат.
Якщо незрячий, то жодних кредитів у банку?
Незрячий пенсіонер із Харкова Юрій Череда подав до суду на банк, який відмовився надати кредит лише через те, що клієнт мав інвалідність. Йдучи до суду, пенсіонер не прагнув «війни» із банком. Він просто хотів відчувати себе таким само клієнтом, як і інші.
29 жовтня 2013 року Апеляційний суд Харківської області підтвердив рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 серпня того року, визнавши дискримінацією відмову у наданні кредиту через інвалідність. Моральну шкоду оцінили в одну тисячу гривень.
На це рішення Юрій Череда чекав майже рік. А все почалося з того, що він разом із дочкою вирішив купити телевізор на виплату. Супермаркет побутової техніки обрали навмання. Консультант магазину допоміг вибрати телевізор, виписав рахунок фактуру на товар й направив покупця оформлювати споживчий кредит.
Умови кредитування банку влаштували чоловіка, і він почав його оформлювати. Коли виявилося, що клієнт має інвалідність першої групи за зором, запал працівниці банку враз поменшав. Жінка запитала, хто може стати поручителем – член сім’ї, який не має інвалідності.
Після того, як з’ясувалося, що таких поручителів немає, працівниця банку відмовила в наданні кредиту, посилаючись на «внутрішнє розпорядження».
Історію зафіксували на відео, і з цими доказами чоловік вирушив до Дзержинського районного суду м. Харкова.
До слова, на сайті банку вдалося розшукати Правила банківського обслуговування фізичних осіб. У цих правилах – жодного слова про те, що людям з інвалідністю потрібен поручитель для придбання споживчого кредиту, чи про інші додаткові умови кредитування людей з інвалідністю.
Справа Юрія Череди стала показовою, оскільки на руках були відеодокази, які підтверджували факт дискримінації. Однак, на думку представників банку, відеозапис розмови недопустимо було використовувати як доказ , оскільки запис був здійснений без дозволу особи, яку знімали.
Утім, ці аргументи апеляційний суд відкинув і вирішив, що ненадання людині з інвалідністю кредиту на загальних умовах є дискримінацією, а відеозапис є зафіксованим доказом відмови.
Продовження справи не таке оптимістичне – Вищий суд відправив справу на перегляд. І вже суд у першій інстанції виносить «оновлене» рішення, що відео не є доказом, яке можна долучити до розгляду суду. Заявник відмовився від подальших судових розглядів.
Нечуючим дивитись телевізор зась?
Щодо порушення прав нечуючих в Україні є лише одна судова справа. Ця справа стосувалася відсутності порядку і умов титрування та здійснення перекладу на жестову мову, які був зобов’язаний створити Кабмін.
Іншими словами – суть позову полягала в тому, щоб нечуючим людям було надано безперешкодний доступ до інформаційних і тематичних телепрограм, кіно- та відеофільмів через субтитрування, або переклад на жестову мову.
У своєму позові чоловік вимагав визнати протиправною бездіяльність посадовців, які не прийняли вищезазначений порядок, а також вимагав зобов’язати уряд його затвердити. Рішення суду пришвидшило процес розробки відповідних нормативно-правових актів з метою забезпечення субтитрування та перекладу на жестову мову в державних та комунальних телерадіоорганізаціях.
Незрячим пасажирам – недоступна «Укрзалізниця»
У 2012 році адвокат Андрій Стегніцький, під час спроби придбати квиток на сайті «Укрзалізниці», зіштовхнувся з перешкодою. Працюючи за комп’ютером, люди з порушенням зору зазвичай використовують спеціальне програмне забезпечення, яке озвучує вголос звуковим синтезатором інформацію на екрані. Однак ця програма на сайті «Укрзалізниці» не змогла розрізнити зайняті івільні місця, бо вони позначені не текстом, а кольорами.
Інший недолік — на сайті не передбачено можливість замовити квиток за пільговою ціною для людей з інвалідністю.
Фактично, клієнт з інвалідністю має бронювати для себе місце за повну вартість, а тоді викуповувати зі знижкою в касі, пред’явивши посвідчення, що дає право на пільги. Вартість бронювання — 16 гривень. Іншими словами, за користування пільгами потрібно платити.
Андрій Стегніцький спочатку звернувся до «Укрзалізниці» з проханням переробити сайт так, щоб на ньому замість виділення кольором були гіперпосилання, а також додати опції для купівлі квитка за пільговими цінами. Але реакції не було, точніше, як стверджує адвокат, лист із відповіддю він побачив лише на судовому засіданні.
Тільки в жовтні 2013 року Апеляційний суд задовольнив позов Андрія. Рішення суду зобов’язало «Укрзалізницю» усунути недоліки на сайті.
Наразі сайт «Укрзалізниці» істотних змін не зазнав.
У піцерію по-людськи
У 2013 році 32-річний киянин Олександр Стадніченко, який пересувається на інвалідному візку, подав позов до суду на недоступний ресторан. Це був чи не єдиний ресторан біля його дому, який мав побудований за усіма будівельними нормами пандус. Однак власник вирішив «розширитися», і розмістити на території пандусу літню терасу.
Помітивши, що біля улюбленого ресторану ведуться будівельні роботи, Олександр попросив покликати власника. До нього вийшов хтось із ресторану й не дуже чемно запевнив, що «в’їзд для інвалідів буде».
І таки згодом замість зручного пандусу, яким Олександр міг самостійно й безперешкодно заходити в ресторан, зліпили щось на кшталт «злітної смуги», яку до того ж унизу «обладнанали» рухомою дошкою.
«Я принципово не витрачаю гроші там, де немає доступності», – каже Олександр.
Стадніченко впродовж року сподівався на добровільне вирішення проблеми, але не дочекавшись, вирішив звернутися до суду. Кілька разів судове засідання відкладалося (здебільшого – через недоступність приміщення самого суду!), зрештою, справа Стадніченка із піцерією завершилася мировою угодою.
Піцерія побудувала вже третій пандус, який дозволяє заїжджати в заклад – щоправда зі службового входу…
І хоч судових рішень не так багато, і часто вони лишаються невиконані, їх доводиться чекати роками, однак вони є стратегічно важливими для відстоювання прав людей з інвалідністю. Уже сама їх поява свідчить про повільні зміни в судовій практиці й житті звичайних громадян.
За матеріалами ЗМІ підготувала Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини
Спеціально для Discrimi.net, проект «Інвалідність не обмежує. Ні дискримінації!»
