Чую твій гнів, твої мрії і твою надію: лист однолітку в окупації від 10-класника з Херсонщини
З 11 червня по 1 вересня 2024 року Центр громадянської просвіти “Альменда” за підтримки Міністерства освіти та науки провів Всеукраїнський конкурс “Я тебе чую”: лист однолітку в окупації”, учасниками якого стала 241 дитина з різних куточків України.
ZMINA публікує лист учасника конкурсу – учня 10-Б класу Херсонського фізико-технічного ліцею Херсонської міської ради Євгенія Гогіна, який посів третє місце.
Привіт, друже!
Знаєш, мене не полишає відчуття, що прислухаюсь. Ніби намагаюсь почути тебе крізь відстань і час. І здається, що іноді справді чую.
Чую, як ти зітхаєш, коли прокидаєшся вранці й на мить забуваєш, де ти та що коїться навколо. А потім реальність накриває з головою, і ти робиш глибокий вдих, готуючись до нового дня.
Я чую твої кроки – обережні, виважені. Уявляю, як ти йдеш вулицями нашого міста, такого знайомого і водночас чужого тепер. Може, проходиш повз нашу стару школу або улюблену кав’ярню. Цікаво, вони ще стоять?
Часом мені здається, що я чую твій сміх. Пам’ятаєш, як ми реготали до сліз з дурних жартів? Той твій заразливий сміх, від якого не можна було втриматись. Я бережу ці спогади, як найбільший скарб. Я чую твою тишу. Ту напружену тишу, коли ти стримуєш слова, ковтаєш емоції. Знаю, як це важко мовчати, коли хочеться кричати. Але я чую навіть те, чого ти не говориш.
Буває, я ніби чую твій голос у натовпі. Обертаюсь, але це, звісно, не ти. Проте на мить серце завмирає від надії.
Я чую, як ти намагаєшся бути сильним. Як змушуєш себе вставати щоранку, йти вперед, не здаватися. Твоя сила духу – це щось неймовірне.
Іноді я чую твій гнів – глухий, придушений, але такий справедливий. Цей гнів – наче міст між нами, він єднає нас попри все. А ще я чую твої мрії. Ті, про які ми говорили ночами, сидячи на даху і дивлячись на зорі. Вони нікуди не зникли, друже. Вони чекають свого часу.
Я чую твої питання – ті, на які немає відповідей. Чому це сталося з нами? Коли це все закінчиться? Що буде далі? Я теж ставлю їх собі щодня.
Часом я чую твій смуток. Він накочує хвилями, я знаю. І хочу, щоб ти знав – я сумую разом з тобою. За нашим минулим, за втраченим часом, за тим, що могло бути.
Я чую твою надію. Тиху, обережну, але живу. Вона, як тендітна квітка, що пробивається крізь асфальт. Плекай її, друже.
Знаєш, іноді я навіть чую твої сни. Уявляю, як тобі сниться море або ліс, або просто вільне небо над головою. Сподіваюсь, ці сни дають тобі сили.
Я чую, як б’ється твоє серце – сильно, впевнено, всупереч усьому. Воно нагадує мені, що ти живий, що ти борешся, що ти не здався. І я хочу, щоб ти теж почув мене. Почув, як сильно я вірю в тебе. Як пишаюся твоєю мужністю. Як чекаю на зустріч з тобою.
Адже я мимоволі чув. Чув теплими червневими вечорами, коли сам був у Херсоні під окупацією. Чув кроки патрулів на вулицях, чув гуркіт техніки вночі, чув страх у голосах сусідів. Але знаєш, що я чув найгучніше? Я чув підтримку. Чув, як люди з вільної України передають нам надію через радіохвилі, через повідомлення, через пісні. Я чув їхню віру в нас, і це давало сили триматися. Зараз я на свободі, але частина мене досі там, з тобою. Тепер моя черга стати тим самим голосом надії, який колись підтримував мене.
Одного дня ми знову почуємо один одного наяву. А поки що – я чую тебе серцем. І знаю, що ти теж мене чуєш.
Євгеній Гогін, учень 10-Б класу Херсонського фізико-технічного ліцею Херсонської міської ради
