Втрата домівки в Скадовську: щоб не впасти у відчай, почала діяти

“Іро, потрібно, щоб ти детально описала, що було у вашій квартирі”, – прилітає мені нагадування в месенджер від юристки. 

Чергове нагадування. 

Юристка мені допомагає зібрати якомога більше фактів і даних, щоб зафіксувати втрату батьківського дому в тимчасово окупованому Скадовську. Потім ці дані можуть стати помічними у відновленні моїх прав. І я знаю про це. Але я вкотре створюю гугл-документ і… нічого не можу в нього записати.

…Дізнавшись, що окупанти вдерлися в батьківський дім, де я виросла, де зберігалися мої речі, де я була щасливою дитиною, я заніміла.  

Хтось просто заходить у мій дім і все викидає? Чи не все? Готують свої щі в каструлі, в якої спалений бік, бо мама в ній колись робила варення й недогледіла?

Читають свої молитви на нашу ікону, яка висить у центральній кімнаті на найкращому місці? 

Заставляють своїми речами полицю, яку тато мені зробив, коли вже не вміщалися мої книжки в шафі? 

Про те, що окупанти забрали мій дім, я мовчала рік. Не могла про це говорити, а коли десь і згадувала – одразу збивалося дихання, і я починала плакати. 

Я шкодувала не за квадратними метрами чи майном у домі. 

Юристка просить описати в деталях усе-усе. Але як? Я заплющую очі й бачу нерівну стіну, яку мама білила щонайменше раз на рік на Пасху. 

Стіл з радіодеталями, в яких мій брат колись порпався і складав свої пристрої. 

Старий годинник із зозулькою, про який я тисячу разів чула від тата: годинник з’явився за пів року до народження сина. А тому сину зараз більш як 40 років. Так, той годинник кілька разів ремонтували, але потім він справно йшов, і маятник у такт відбивав наші щасливі секунди в цьому домі.

Нині мій тато тимчасово проживає на деокупованій частині Херсонщини. Запевняє мене, що йому там добре. Наскільки це може бути. 

“Доню, я щоранку виходжу надвір і дивлюся в бік Скадовська. Я знаю, що якихось 100 кілометрів – і я дома. Так близько. Не можу там бути, то хоч подивлюся в той бік…” – через раз говорить мені тато в слухавку.

І від цих слів мені стискається серце сильніше. 

Ну не можу виконати я “просте” прохання юристки. Вона просить у деталях описати кухню – я її бачу, але докупи не зберу слова: скільки всього в ній було, скільки це може коштувати? Стілець з вицвілою оббивкою для мене безцінний. Бо я мільйон разів на ньому сиділа, обідаючи зі своїми татом, мамою і братом…

І в якийсь момент я усвідомила, що мені допомагає вийти зі стану безпомічності й відчаю. 

Поділитися з людьми, яким я можу довірити, своїм болем. І діяти.

Якось у колі близьких колег чи не вперше я розповіла про окупантів у своєму рідному домі. Я отримала не тільки теплу підтримку, а й… алгоритм дій, як зафіксувати злочин, вчинений на окупованій території.

Написала заяву в поліцію. Зв’язалася з прокуроркою, яка веде мою справу. Згодом домовилася з юристкою про підтримку… Це прості кроки, які ще не вирішують моєї проблеми. Але неочікувано для мене фіксація злочину допомогла мені стабілізуватися.

Мені справді стало легше. 

Я починаю вільніше дихати від самої тільки думки про те, що це ще один зафіксований злочин Російської Федерації. І це нам додасть ваги у Міжнародному кримінальному суді. А значить, покарання неодмінно настане.

І коли я це зробила, нарешті до мене повернулися слова. Я відкрила гугл-документ і спробувала про все ретельно розповісти. І про годинник із зозулькою, і про мій шкільний стіл, рушники, зшитки дитячої газети, де я друкувалася юнкоркою, і про татову полицю й десятки банок маминого варення.

…Нині я є співініціаторкою груп психологічної підтримки “СяяТИ”, яку проводить громадська організація “Бути”.

Такі групи є можливістю в безпечному просторі розповісти власну історію. 

Учасниці з болем та любов’ю діляться спогадами, снами, мріями, страхами про свій дім. Одним із домашніх завдань групи було показати фотографію дому. В однієї жінки не збереглося жодного фото – тому вона намалювала свій дім.

Я слухаю жінок, у яких стільки спільного зі мною, і подумки намагаюся всьому дати назву: щоб щось втрачене набуло живої форми, тепла. Мені здається, що так я можу зміцнити й свій зв’язок з домом.

А потім до нас надходить відгук від однієї учасниці, що після групи підтримки “СяяТИ” їй нарешті почали снитися кольорові сни. 

І я розумію: допомігши собі – можу нарешті співчувати й допомагати іншим. Коли дію – я живу. До нашої першої групи підтримки “СяяТИ” ми змогли запросити поки що не більше 30 жінок, ще вдвічі більше – в листі очікуванні. Глибоко вдихаю, переглядаю контакти колег і пишу чергові листи-прохання про солідарність і підтримку жінок у втраті. Таких, як я.  

Ірина Виртосу, журналістка, співзасновниця ГО “Бути”

Цей матеріал став можливим завдяки підтримці Українського жіночого фонду. Відповідальність за зміст інформації несе ГО “Бути”. Інформація, що представлена у дописі, не завжди відображає погляди УЖФ.