“Під перехресним вогнем”: як вчителька та мати 11 дітей з Рубіжного в один день залишилась без чоловіка і без будинку

Заступниця директора Рубіжанського ліцею Ірина Целухіна жила в рідному місті насиченим життям. Вона встигала викладати правознавство та історію, займатися громадським активізмом, брати участь в освітніх проєктах, була тренером з медіаграмотності, докладала сил, щоб демократизувати педагогічне середовище. Крім цього, вони з чоловіком Віталієм у 2012 році заснували дитячий будинок сімейного типу та виховували 10 дітей-сиріт, віком від 4 до 18 років, у подружжя також була доросла рідна донька.

Після повномасштабного вторгнення через відсутність власного транспорту достатнього розміру велика родина не змогла вчасно евакуюватись, а їхній будинок опинився на лінії розмежування під перехресним вогнем.

Ірина розказала документаторам організації “Восток SOS”, як багатодітна родина лишилась і без батька, і без свого будинку.

Ірина та Віталій мали в Рубіжному великий приватний будинок, який чоловік збудував власноруч. Родина жила дружно, всю роботу по дому робили спільно. Влітку діти відпочивали в таборах, і родина провідувала їх, таким чином об’їздили майже всю Україну. Також у Віталія була пасіка, яку він вивозив влітку ближче до полів та луків – діти виїздили разом з татом на природу, відпочивали й допомагали поратися з пасікою. Також хлопці з батьком їздили рибалити до Оскільського водосховища, а дівчата купатися.

Але в щасливе життя родини Целухіних втрутилася війна. Першими прокинулися від звуків вибухів діти й налякані прибігли до кімнати батьків. Старші діти запитували, чи це знову розпочалися бойові дії як у 2014 році, бо пам’ятають, як тоді виїздили з міста. Цього разу Целухіни не знали, куди й чим евакуйовуватися такою великою родиною, тож поки вирішили залишитися в місті.

“Подивилися з чоловіком запаси. Приватний будинок, є вода – своя свердловина… Крім того, є ще плитка – можна було готувати на дровах, і запас дров був. Ну, і, крім централізованої каналізації, на вулиці був ще туалет. Тому ми подивилися, що якщо навіть буде окупація, ми, може, переб’ємося. Продуктів харчування у нас достатньо, бо ми весь час запасалися, маючи таку велику родину”, – розповідає Ірина.

Ірина та Віталій Целухіни

Бойові дії з окраїн швидко перемістилися у саме місто, і десь з 8 березня район першої школи, де жила родина Целухіних, стали обстрілювати російські війська. Вони заходили у Рубіжне зі сторони Варварівки та поступово просувалися містом у південному напрямку. Тоді в будинку зникло світло, вода, був газ, але котел не працював – в кімнатах ставало все холодніше. Спали всі разом в одній кімнаті. А 12 березня біля будинку розірвався снаряд, і у двох кімнатах від вибухової хвилі вилетіли вікна, Віталій з синами затулили їх дерев’яними щитами та затягнули плівкою.  

Чоловік разом зі старшими дітьми волонтерив в середній школі №2: розфасовували й розвозили гуманітарну допомогу в дитячі будинки сімейного типу, прийомним сім’ям, стареньким. Ірина згадує випадок, як волонтерів з її родини зупинив російський патруль:

“15 березня, коли чоловік і старша донька їхали з гуманітарного штабу додому, їх зупинили російські військові біля автовокзалу. Навели на них автомати, кулемет. Чоловіка поклали на дорогу, а доньку вивели з машини. Стали перевіряти, що в машині. Не знаю, чим би закінчилась ця перевірка, якби в цей час не почався обстріл. Чоловік і донька вихопили документи й поїхали додому”.

Тоді ж Целухіни побачили, що за 200 метрів від їхнього будинку українські військові зробили блокпост, який розмежовував вулицю на українську частину і російську. З того часу вони опинилися під перехресним вогнем на лінії розмежування:

“Обстріли ставали все потужнішими. Інколи бувало, що збігати в туалет можна тільки в той час, коли перезаряджали снаряди. Ми бачили все – це були і снаряди, і протипіхотні, і запалювальні, і фосфорні, і “гради” – все над нами пролітало. Навіть вакуумні бомби! Ми чули, коли вона впала в район заводу “Барвник”.

Вночі 19 березня почався черговий обстріл. Діти швидко почали спускатися у підвал, старші допомагали спускати молодших, поки Ірина та Віталій збирали все необхідне. Коли всі спустилися, виявилося, що 12 річний Михайло поранений осколком. Це стало останньою краплею, на сімейний нараді вирішили, що Ірина зі старшою донькою та дітьми спробують евакуюватися, а чоловік та тато Ірини залишаться. Вони намагатимуться вберегти будинок, щоб дітям було куди повернутися після перемоги. Віталій сподівався, що, якщо від обстрілу у домі почнеться пожежа, то він швидко зможе її загасити.

Ірина почала шукати шляхи для евакуації, телефонувати знайомим, волонтерам. Але з того району, де жили Целухіни, вже не було евакуації – це була сіра зона, і її постійно обстрілювали. В Рубіжному залишалося єдине місце, звідки вивозили на неокуповану територію, – це Палац культури на Южній. Але до цього місця було 8 кілометрів:

“З цих 8 кілометрів треба було 4 кілометри пройти під постійним обстрілом. Ми начебто з дітьми вже й зібралися. І подивилися, хто що буде нести, склали рюкзачки. І як тільки зранку зібрались виходити після закінчення комендантської години, одразу почалися обстріли. Тобто ми навіть вийти не могли, бо цей район постійно був під обстрілом”.

В той самий час колеги Ірини з “Демократичної школи” шукали допомогу всюди, вони писали в соцмережах та просили вивезти родину Целухіних, зверталися до влади. А 23 березня Ірині зателефонував військовий капелан Олександр Решетник і сказав, що він їх вивезе.

“До сьогоднішнього дня ми дякуємо Олександру, вважаємо його своїм головним охоронцем. Бо ця людина заїхала в наш квартал, забрала всіх нас і вивезла під обстрілами. Коли ми вже виїжджали, то біля машини розірвалась авіаційна бомба. Тільки завдяки його майстерності ми змогли уникнути ураження”, – ділиться Ірина.

24 березня Ірина разом з дітьми доїхала до Слов’янська. Там вони переночували в притулку “Паруса Надії”, а наступного дня з волонтерами вирушили на захід України. Ірину разом з дітьми прийняли в селі Івано-Франківської області. Вона була постійно на зв’язку з чоловіком і батьком. Вранці 30 березня вони зідзвонилися, як завжди, Ірина привітала батька з днем янгола, а вже ввечері зателефонували сусіди й сказали, що чоловік Ірини загинув.

“Наш будинок розстріляли, бо туди потрапило понад 15 снарядів – в дах лягало один за одним. Чоловік перечекав два, на третій снаряд він піднявся нагору, щоб почати гасити вогонь, бо снаряди були ще й запалювальні. І наступний снаряд впав поряд з ним”, – розповідає Ірина.

Батько Ірини каже, що перші постріли були по гаражу, а потім ніби скорегували обстріл, і снаряди стали падати на дах будинку. В Ірини є дві версії, чому цілили в будинок: або тому, що він знаходився на пагорбі, або, щоб помститися родині за активну громадянську позицію, бо й Ірина, і її старша донька – голова молодіжної ради Рубіжного – постійно сперечалися з мером-колаборантом Сергієм Хортівом. Також в той день обстріляли чотири домівки людей, які волонтерили в місті.

Те, що лишилося від будинку Целухіних

Почалась сильна пожежа, внаслідок якої родина втратила усе майно. Батька Ірини врятували сусіди та допомогли йому виїхати. Дідусь возз’єднався з родиною. Три рази родина переміщувалася, спочатку жили в селі Міжгір’я в приміщенні місцевої школи, потім їм виділили маленьку квартиру в селі Тустань. А наприкінці грудня благодійний фонд “Твоя опора” придбав будинок для родини, куди вони переїхали. Старші діти навчаються в інститутах, середні – в школі та спеціалізованих ліцеях, а молодший ходить в дитячий садок. Ірина та старша донька працюють. Родина влилася в громаду на новому місці, але мріє про те, що рано чи пізно вони повернуться до рідного українського Рубіжного.