Домашнє насильство. Чи в темі ви, щоб протидіяти? Тест

У 2020 році органи та установи, що працюють над запобіганням та протидією домашньому насильству, отримали 211 362 звернень щодо насильства в сім’ї, з них: 180 921 – від жінок, 27 676 – від чоловіків та 2756 від дітей. Однак багато потерпілих і досі сприймають таке насильство як належне та мовчать про нього. 

У ситуації, коли медики, а також освітяни, підозрюють факти домашнього насильства, вони повинні повідомляти про це Нацполіції, а в разі ушкоджень у дитини – також службу у справах дітей. Однак досі немає напрацьованої належної взаємодії між медзакладами, соціальними службами та правоохоронцями у питанні домашнього насильства. Крім того, наразі без заяви від потерпілої правоохоронці його не розслідуватимуть. Інформація ж про домашнє насильство має бути доступною у якомога більшій кількості місць. 

Кривдник може вибачатися перед жінкою, обіцяти, що “це” більше не повториться. Утім, коли йдеться про домашнє насильство, то з часом ситуація зазвичай лише погіршується. Якщо вчасно усвідомити проблему та звернутись за кваліфікованою допомогою, замкненого кола насильства можна уникнути. Крім того, аналіз судової практики свідчить: суди звертають увагу на зафіксовані звернення за допомогою до різних служб та органів, розглядаючи справи про домашнє насильство. 

З 1 серпня 2021 року в Україні вступив у дію закон, який посилює відповідальність за домашнє насильство. Якщо раніше кривдники здебільшого отримували штрафи, які одночасно могли завдати фінансової шкоди потерпілим в родині, то тепер їм призначатимуть громадські роботи від 150 до 240 годин, арешт, обмеження волі до 5 років або й позбавлення волі до 2 років. 

Подібні ситуації є прикладом економічного насильства – навмисних дій одного члена сім’ї щодо іншого, спрямованих на те, щоб позбавити постраждалого житла, їжі, одягу та іншого майна чи коштів, на які він має законне право.

Насправді, ні. Згідно з законом “Про безоплатну правову допомогу”, постраждалі від всіх видів домашнього насильства мають право на безкоштовну юридичну допомогу, зокрема адвоката для представництва у суді. Центри БПД є у всіх регіонах України.

Згідно з законом про домашнє насильство, тимчасово обмежити право кривдника цілком легітимно, бо йдеться про безпеку постраждалої. Утім, в реальності суди такі приписи видають лише у 29% звернень потерпілих, зокрема й через те, що бояться обмежувати кривдника у правах. Питання про те, “куди подітися кривднику”, на жаль, переважає над тим, що десь потрібно знайти прихисток потерпілій, часто – разом з дітьми. Системну ж роботу щодо розвитку програм для кривдників в Україні не проводять.

1 сімейне житло на 10 тисяч населення – саме така кількість необхідна, аби потерпілі разом з дітьми мали цілодобовий доступ до притулків у найближчому місті. Фінансувати їх має держава. Натомість міжнародні громадські організації готові допомагати у їхньому створенні, щоб потім місцева влада брала притулки на своє утримання. Цей процес водночас в Україні наразі рухається вкрай повільно.   

Така практика не відповідає міжнародним стандартам із запобігання домашньому насильству. Бо примирення можливе між двома рівними сторонами. Потерпіла ж, з її вразливістю, не може виступати у вирішенні таких справ нарівні з кривдником, а наслідки перенесеного насильства можуть мати тривалий характер (страх, приниженість, сором, відчуття тривоги). Насильство – це завжди замкнене коло. Унеможливлення практики “примирення” серед іншого передбачає Стамбульська конвенція, досі не ратифікована в Україні. 

Найбільш поширений міф та аргумент проти Стамбульської конвенції – що вона нібито “насаджує гендерну ідеологію” та “одностатеві стосунки”, оскільки містить слово “гендер”. Однак це не відповідає дійсності. Ось тут розвінчують міфи щодо конвенції. Водночас є багато аспектів щодо домашнього насильства, які наявне законодавство не вирішує. Стамбульська конвенція натомість зобов’яже Україну комплексно та більш активно боротися з насильством. Більше про те, які заходи та гарантії забезпечить ратифікація конвенції,  читайте тут.