Трансформувати біль в дію – як активісти домоглися відкритих реанімацій
Міністерство охорони здоров’я видало наказ про “Про дотримання прав пацієнтів та забезпечення доступу членів сім’ї до пацієнтів, що перебувають на стаціонарному лікуванні у відділеннях інтенсивної терапії” під наполегливим тиском активістів.
Про це у ефірі Громадського радіо розказала активістка, співініціаторка кампанії за відкриті реанімації Анастасія Леухіна.
Згаданий наказ був виданий ще 15 червня, а 29 червня був оприлюднений в “Офіційному віснику України”. Ним передбачено, що заклади охорони здоров’я зобов’язані забезпечити пацієнтам, які перебувають на лікуванні у відділенні інтенсивної терапії (ВІТ), право на допуск до них відвідувачів 24 години на добу в будь-який день тижня.
“Мені здається, що це той рідкісний випадок, коли ми як громадяни не мовчали, а намагалися трансформувати свій біль в дію. Нам вдалося об’єднати багато батьків, організацій”, – каже Леухіна.
За її словами, історія з реанімаціями досить давня. Ще з радянських часів реанімаційні відділення, куди люди потрапляють у дуже важких станах, або після операцій, або через якусь хворобу, завжди були закриті. Це означало, що батьки не могли бачити своїх маленьких дітей, родичі не могли бути зі своїми близькими, коли ті в дуже важкому стані.
Леухіна додає, що видача наказу не означає, що двері відкриваються автоматично. Але текстом цього наказу передбачено, що люди, родичі і друзі, з певними обмеженнями матимуть доступ до своїх близьких, коханих людей в реанімації протягом цілої доби.
Вона розказала, що має свою нелегку історію: “Мій син 12 років тому помер в реанімації. Я сиділа під дверима і нічого не знала, а зранку зателефонували додому і сказали, щоб привозила документи. Дуже поширена ситуація, коли родичі тижнями сидять під реанімаціями, їм не дають побачити свого близького. Найгірше в цій ситуації те, що ніхто нічого не пояснює”.
Леухіна вважає, що один з важливих аспектів цього наказу — це присутність родичів всередині, вони будуть бачити, що виливається через крапельниці, чи використовуються ті ліки, які потребують закуповувати, чи погіршується стан людини.
Відповідаючи на запитання ведучого, Леухіна погоджується, що закриті реанімації могли бути своєрідною страховкою від того, що можуть бути виявлені лікарські помилки.
“Я намагалася подивитися історію судових позовів до лікарів. В Україні вона дуже низька. У нас є приблизно 30 судових позовів на рік. Відкриваючи двері в реанімації, ми впускаємо туди свідків. Це буде вимагати від лікарів і медперсоналу більшої дисципліни, більшої прозорості, зрозумілості та відповідальності”, – каже вона.
Активістка розказала, що учасниками руху за відкриті реанімації, який перетворив ідею на наказ МОЗ, є небайдужі пацієнти або їхні родичі.
“Цей папірець — це 1,5 сторінки тексту. Ми так багато годин праці витратили на те, щоб це відбулося. Учасниками руху є три мами — мама Єлисея, Маші та Максимки, які в різні часи торкалися цієї теми. Над текстом наказу працювали дві дуже хороші юридичні компанії. Вони робили це pro bono. Нам вдалося залучити дуже багато журналістів. Люди приєднувалися не тому, що ми просили, а тому, що вірили в необхідність цього кроку”, – каже Леухіна.
За її словами тиск на міністерство був з двох боків. Перший — знизу, від батьків та організацій, а другий – через депутатів, чиновників різного рівня. Декілька депутатів ВР дуже допомогли в просуванні паперової частини роботи. Їх першою реакцією було: “Я не знав (чи не знала), що так відбувається. Це треба виправити!”.
Активістка закликає здійснювати контроль за виконанням наказу всіх громадян.
