“Подумки просили, що коли сюди прилетить, щоб померли всі”: історія родини з Маріуполя, яка місяць жила в укритті під обстрілами

Дата: 03 Листопада 2022
A+ A- Підписатися

Аліна з чоловіком Богданом та шестирічною донькою Аделіною жили на лівому березі Маріуполя. Неподалік жили батьки жінки. На початку лютого Аліна з дитиною їздила до сестри у Краків, а напередодні початку повномасштабного вторгнення РФ вони повернулися. Родина не вірила, що почнеться велика війна, але потім їм довелося місяць прожити у підвалі. Маленька Аделіна тоді посивіла від страху. Згодом їм вдалося виїхати до Європи.

Про це Аліна розповіла в інтервʼю виданню “Українська правда. Життя”. 

Аліна та Аделіна. Фото: “Українська правда. Життя”

24 лютого сімʼя прокинулася о пів на пʼяту ранку від перших вибухів. За пів години їм зателефонував знайомий, який запропонував тимчасово переїхати у надійне бомбосховище бізнес-центру, власником якого він був. Це місце знаходилося недалеко від будинку Аліни та Богдана, тому вони одразу почали збирати речі.

Бомбосховище ​​було непідготовлене, тому місцеві жителі в перший день займалися його облаштуванням. Підлогу накривали банерами з кіноафіш, щоб не здіймався пил. Приносили піддони та дивани.

У першу ніч, як розповідає Аліна, було понад 50 людей. Деякі спали, інші боялися звуків пострілів, що не стихали.

На ранок частина людей з бомбосховища поїхала, але більшість залишилися. Подружжя також вирішило перечекати кілька днів в укритті.

“Магазини перестали працювати одразу, їх миттєво розмародерили. У бомбосховище кожен приніс запас продуктів: консервацію, крупи, каші. Харчування було дворазовим, дуже маленькими порціями, аби притупити гостре почуття голоду”, – розповіла Аліна.

Місяць 50 людей жили у підвалі. З них десь третина – діти віком від 4 до 10 років. Його метраж був, як у трикімнатної квартири.

Коли зникла електрика та настав постійний холод, людям довелося спати в куртках. Аби хоч якось освітити бомбосховище, під обстрілами заряджали кільцеві лампи від акумуляторів на машинах.

По воду теж бігали під обстрілами: набирали її з відстійника у лікарні, з басейнів, навіть дощову та топили сніг. Люди це пили, на цьому готували та мили посуд.

“Весь місяць в бомбосховищі жили на адреналіні. Не знали, чи прокинемось завтра, день закінчиться, чи ні. Тож подумки просили, що коли сюди прилетить, щоб померли всі. Як мінімум – сім’єю, щоб ніхто не залишився з травмами та стресом у руїнах”, – зазначає жінка.

Офісна будівля, де було укриття, перебувала під постійними обстрілами. У неї було 4 прямі попадання “градів”. Від одного знесло половину будівлі та знищило 4 автівки. 

Одного ранку мешканці бомбосховища вирішили їхати у бік центру. Було 8 машин, у кожній – по дитині. Військові ЗСУ зупинили автівки та наказали їхати назад, оскільки на дорозі попереду – жорстокі бої. Порадили повертатися у бомбосховище або взагалі виїжджати через так звану “ДНР”.

“І додали, що росіяни вже побачили машини, тож нам варто засісти у сховищі й молитися, щоб по нас не прилетіло. Їхали з відчиненими вікнами й висували руки, щоб по нас не почали стріляти. Це був знак, що ми цивільні та їдемо з миром. Інакше вони б обстрілювали машину”, – пояснює Аліна.

У цей час батьки Аліни жили у квартирі подружжя, але після “прильотів” по багатоповерхівці вирішили повернутися до себе додому. Дорогою почався сильний обстріл, тому їх прихистили абсолютно незнайомі люди. 

Якось, як згадує Аліна, у місті був нібито “зелений коридор”. Тож подружжя збиралося їхати до батьків з бомбосховища. Але біля невідомого будинку, що стояв на узбіччі, побачили машину рідних у дворі. Зупинилися, почали кричати, мовляв, де власники цієї машини? Люди, які прихистили батьків, вийшли та запросили ще й Аліну з Богданом та Аделіною до дому. Там вони пробули всі разом 4 дні.

Одного дня крізь звуки бою почули стукіт у двері, але відчиняти боялися, бо не знали, хто там, а потім почули українську – це був військовий ЗСУ. 

“Наші військові сказали, що ми маємо 20 хвилин, щоб евакуюватися до повної зачистки. Сіли в машини, їдемо, а бій триває. Я дочку завжди накривала ковдрами й обіймала, щоб вона не бачила всього довкола. Морський бульвар був повністю усипаний трупами. Кожен квадратний метр – тіло. Хтось без голови, хтось повністю розірваний”, – пригадує жінка.

Фільтрацію родина проходила у Донецьку. Там у них зняли відбитки рук, а не лише пальців. Сфотографували з різних боків, а також перевірили на наявність татуювань. Переглянули усі контакти в телефоні, фотографії та листування. Після цього занесли до бази та видали довідку.

Наступного дня сімʼя рушила на кордон із Росією, де простояли 17 годин. Ще 5 – на вʼїзді до Росії. Зупинялися у РФ двічі – переночували в Ростові та Москві, а далі поїхали маршрутом Латвія – Литва – Польща. Там зупинилися у сестри Аліни, а оговтуватися та розуміти, що відбулося, почали тільки згодом.

Нагадаємо, що у Польщі про наміри повернутися до України говорять 58% українців, що виїхали. Ще 30% збираються лишитись у Польщі на довший період, а 12% хочуть переїхати до інших країн.

Серед причин вибору Польщі біженці вказують на культурну близькість (36%), наявність друзів (27%) та/або родичів (24%), а також приязне ставлення поляків до громадян України (19%). 18% біженців – висококваліфіковані працівники, утім, 82% респондентів не мали досвіду роботи в Польщі. 55% кажуть про знання англійської мови щонайменше на розмовному рівні. 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: