Низовий волонтерський рух як частина оборони України: соціологині представили результати дослідження

Український волонтерський рух після початку повномасштабного вторгнення Росії став одним із ключових факторів стійкості країни. Громадяни масово об’єднувалися в ініціативні групи, допомагали військовим, евакуювали цивільних, забезпечували гуманітарну підтримку та адвокатували права постраждалих від війни.

Саме роль таких ініціатив у системі оборони та їхні особливості стали предметом дослідження “Всеохопна турбота: низовий волонтерський рух як частина оборони України”, презентація якого відбулася в межах проєкту про гендерний підхід до всеохопної оборони, повідомляє журналістка видання ZMINA.

Gettyimages, ілюстративне

Проєктна менеджерка експертного ресурсу “Гендер в деталях” Галина Рапецька, відкриваючи подію, пояснила, що дослідження є частиною ширшої ініціативи, присвяченої аналізу моделей залучення суспільства до безпеки держави.

“Наш проєкт фокусується на концепції всеохопної оборони — системи, яка передбачає залучення всіх громадян до подолання безпекових викликів”, — сказала вона.

За її словами, ця модель добре відома у Швеції, де вона існує десятиліттями. Водночас український досвід унікальний, адже система громадянської мобілізації фактично формується під час повномасштабної війни.

У проєкті беруть участь 21 дослідниця, які працюють у семи тематичних кластерах. Серед них — жінки в обороні, цивільна оборона, інформаційна політика, доглядова праця, місцеве самоврядування, економічні трансформації та волонтерський рух.

Авторкою проєкту є кандидатка філософських наук Тамара Злобіна, а науковими експертками виступили соціологиня Олена Стрельник та гендерна дослідниця Ганна Гриценко.

Результати дослідження презентували антропологиня Анастасія Омелянюк, юристка-міжнародниця Дар’я Гросул та дослідниця громадських рухів Марина Александрович.

Анастасія Омелянюк під час презентації зазначила, що сьогодні практично кожен українець має знайомих або родичів, які займаються волонтерством.

“Наше дослідження виходить із простого спостереження: низовий волонтерський рух уже став одним із головних ресурсів стійкості українського суспільства”, — сказала вона.

Водночас дослідниця наголосила, що цей потенціал не може існувати виключно на ентузіазмі громадян. Для його довготривалого функціонування необхідні системні механізми підтримки.

Саме тому дослідження намагалося відповісти на питання, як інтегрувати волонтерські ініціативи у систему всеохопної оборони.

Омелянюк пояснила, що у Швеції концепція total defense передбачає залучення всього населення до забезпечення безпеки держави. За законодавством цієї країни, усі громадяни віком від 16 до 70 років під час кризових ситуацій мають брати участь у захисті держави. Це може бути як військова служба, так і цивільна діяльність.

“У Швеції існує 18 громадських організацій, інтегрованих у систему національної безпеки”, — розповіла дослідниця.

У цих організаціях беруть участь приблизно 350 тисяч добровольців. Вони працюють у всіх муніципалітетах країни і виконують конкретні функції — від рятувальних операцій до ветеринарної допомоги чи психологічної підтримки. Держава фінансує їхню діяльність і забезпечує навчання.

“Це приклад того, як волонтерство може бути системним елементом безпеки, а не лише реакцією на кризу”, — зазначила Омелянюк.

На її думку, адаптація деяких елементів цієї моделі могла б допомогти Україні перетворити потужний волонтерський потенціал на більш стабільний інститут.

Юристка Дар’я Гросул звернула увагу, що у повсякденній мові українці часто називають волонтерством будь-яку форму допомоги. Однак з правової точки зору це поняття має чітке визначення.

Вона нагадала, що закон України визначає волонтерську діяльність як добровільну, безоплатну і неприбуткову роботу або послуги, спрямовані на суспільну користь.

За словами дослідниці, волонтерський сектор можна умовно поділити на дві великі категорії — формальний і неформальний. Неформальне волонтерство включає індивідуальних волонтерів та ініціативні групи, які не мають юридичного статусу.

“Це люди, які реагують на потреби навколо себе і діють за власною ініціативою”, — пояснила Гросул.

Вона навела простий приклад: людина, яка після роботи вирішує прибрати парк або допомогти сусідам, також фактично займається волонтерством. Коли ж кілька людей починають робити це регулярно, виникає ініціативна група. Саме такі групи масово з’явилися після початку повномасштабного вторгнення.

Інша частина волонтерського сектору — формалізовані організації.

За словами Гросул, станом на 2025 рік в Україні діяло понад 100 тисяч громадських організацій і ще близько 33 тисяч благодійних фондів. Деякі з них стали добре відомими й медійними.

Втім, дослідниця наголосила, що такі структури не завжди можна назвати волонтерськими у вузькому сенсі.

“У багатьох організацій є штат працівників, бюджети та управлінська структура. Волонтери там є окремою категорією учасників”, — пояснила вона.

Водночас існують організації, які працюють повністю на волонтерських засадах — без оплати навіть для керівників чи бухгалтерів. Окрему категорію становлять фізичні особи-благодійники, які збирають пожертви на свої рахунки. За офіційними даними, таких людей в Україні приблизно 11 тисяч.

Нагадаємо, за даними Київського міжнародного інституту соціології, 65% громадських організацій відчувають нестачу фінансових ресурсів. 27% опитаних громадських організацій до лютого 2025 року отримували безпосередню або опосередковану підтримку від USAID, а 8% — пряме фінансування. Загалом 22% респондентів відзначили негативний вплив припинення роботи агентства і фінансування. 

Читайте також: Громадянське суспільство України на четвертий рік повномасштабної війни: від кризи до стійкості