Незрячі ветерани сформулювали 10 ключових потреб і закликали державу забезпечити рівність і доступність

Інклюзивна інфраструктура, соціальний супровід, адаптивні робочі місця, якісне лікування – лише деякі з важливих потреб, з якими стикаються ветерани, що втратили зір на війні. Водночас у країні вкрай мало фахівців, які можуть надавати їм підтримку.

Про це йшлося під час пресконференції на тему підтримки ветеранів з повною чи частковою втратою зору, передає кореспондентка ZMINA.

Скриншот трансляції

15 жовтня у світі відзначається Міжнародний день білої тростини, який символізує незалежність, гідність та рівність людей з порушеннями зору. Ветерани, які втратили зір, захищаючи Україну на війні, поділилися своїм досвідом та розповіли про проблеми, з якими їм доводиться тепер стикатися. 

Захисник Луганщини Максим Бондаренко розповів, що після слів лікарів про те, що він не бачитиме, спершу зневірився.

“Згодом, пройшовши певний шлях, я зрозумів, що кінець – це не коли ми не бачимо, кінець – коли суспільство не бачить нас. Я зрозумів, що моя боротьба не закінчилася, вона продовжується – за право жити гідно в суспільстві, де доступність є не жестом доброї волі, а стандартом життя. Що це не привілей, а право кожної людини на незалежність: користуватися транспортом, технологіями й не почуватися зайвим. Незрячі не потребують жалю, незрячі потребують рівності”, – зазначив ветеран.

Він додав, що в Україні все ще трапляються сайти державних органів, які не читаються голосом. Тому він виступає за державну політику, яка підтримує цифрову інклюзію, доступність міст, сіл, навчальних закладів, підприємств:

“Я хочу жити в країні, де доступність – це не якась милість, а ознака зрілості нації. Як ми боремося за нашу незалежність та територіальну цілісність, так ми можемо боротися за наші права”, – підкреслив він.

Ветеран Артур Мартосіч після поранення зіткнувся з тим, що в медичних закладах немає медичного супроводу і підготовлених фахівців, які вміють поводитися з незрячими.

“Нам потрібна допомога від держави, бо наша реабілітація зараз залежить від благодійних організацій. Коли є фінансування – є реабілітація. Є багато ветеранів, які потребують соціальної адаптації”, – зауважив Мартосіч.

Дружина ветерана Наталя Афанасьєва розповіла, що її чоловік отримує малу пенсію і стикається з неможливістю влаштуватися на роботу, бо для незрячих людей не створено належних умов.

Директор громадської організації “Трініті хаб” Іван Лукасевич поділився, як їхня мультидисциплінарна команда займається реабілітацією ветеранів, які втратили зір. Зокрема, навчають орієнтуватися в просторі, шрифту Брайля, технологій, організовують заняття спортом, забезпечують супровід родин.

Фахівців, які могли б надавати підтримку людям, які втратили зір у дорослому віці, в Україні обмаль, зауважив начальник управління фізичного та ментального здоровʼя Мінветеранів Іван Погорєлов.

“Щоб зʼявилися такі фахові кадри, мають бути створені навчальні програми. Наразі лише два університети мають подібні програми, і ми розраховуємо, що певна кількість фахівців зʼявиться через кілька років навчання”, – зазначив він.   

Погорєлов розповів, що на ринку послуг немає досить організацій, які здатні надати унормовану ефективну послугу з підтримки людей, які втратили зір: “Мінветеранів ініціювало постанову № 1060, яка стосується забезпечення експериментального проєкту з послуги з адаптації людей, які втратили зір, захищаючи суверенітет нашої держави. Але на сьогодні немає заявок від надавачів послуг, які хотіли б долучитися”.

Незрячі ветерани сформулювали 10 ключових потреб (вимог), якими поділився засновник громадської організації “Прогресильні” Богдан Ференс. Зокрема, такі:

• інклюзивна інфраструктура (звукові світлофори, тактильні доріжки, адаптований транспорт у містах і громадах);
• адаптивні технології (державне забезпечення тростинами, навігаційними системами, програмами для навчання і роботи);
• соціальний супровід і психологічна підтримка;
• якісне лікування (сучасна система медичного спостереження, реабілітаційні операції, трансплантації без черг);
• індивідуальне протезування (безоплатне протезування та реабілітація);
• працевлаштування (програми перекваліфікації, адаптивні робочі місця);
• житлове забезпечення;
• підготовка фахівців і військових психологів;
• зменшення бюрократії;
• освіта та обізнаність суспільства (курси для школярів, студентів, держслужбовців).

Нагадаємо, що забезпечення прав людей з інвалідністю є одним із зобов’язань України на шляху євроінтеграції. Зокрема, у звіті Європейської комісії за 2023 рік зазначається, що Україна повинна докласти додаткових зусиль, щоб забезпечити для людей з інвалідністю можливість користуватися правами, гарантованими Конвенцією про права осіб з інвалідністю, а також дотримання законодавства про права людей з інвалідністю та стандартів безбар’єрного середовища під час відновлення та реконструювання відповідної інфраструктури.

Раніше ZMINA писала, що в Україні створюються безбар’єрні простори, проте нерідко без урахування потреб окремих груп людей з інвалідністю. Зокрема, незрячі люди стикаються з низкою перешкод у пересуванні містом. 

Також про те, яким має бути працевлаштування людей з порушеннями зору, читайте в матеріалі.