Навіщо депутати зливають Стамбульську конвенцію?
Ратифікація Стамбульської конвенції під загрозою. На сполох б’ють різні громадські організації. А що депутати? І чому Рада церков дозволяє собі “радити” державі, як бути?
Коротко про головне. Наразі гальмується процес ратифікації Стамбульської конвенції – міжнародного документу Ради Європи по запобіганню насильства стосовно жінок. Не приймається важливий законопроект по протидії домашньому насильству – у ньому вилучаються усі терміни зі словом “ґендер”, “сексуальна орієнтація”, будь-яка згадка про Стамбульську конвенцію.
Представники Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій вважають, що ратифікація Стамбульської конвенції несе в собі серйозні ризики для українського суспільства та сім’ї, оскільки поряд із протидією домашньому насильству запроваджується проблематичне визначення поняття “ґендер”. Зокрема, на їхнє переконання, Стамбульська конвенція пропагує одностатеві стосунки.
Депутати й депутатки поки поставили питання на паузу. Як повідомляють інсайдерські джерела, чекають на роз’яснення дражливих термінів від Ради Європи…
Натомість громадськість публічно виступає і закликає ЗМІ вголос говорити про проблеми: чим буде вища поінформованість населення в необхідності ратифікації Стамбульської конвенції, тим менше у депутатів шансів “злити” цей важливий документ.
Ратифікація Конвенції стане запорукою подальшої реформи законодавства України (зокрема, в частині протидії домашньому насильству) та свідчитиме про серйозність намірів держави наблизитися до міжнародних стандартів захисту прав людини.
Статистика домашнього насильства, навіть тільки та, що офіційно зареєстрована, є невтішною.
Як коментує Катерина Бороздина, юристка “Ла Страда-Україна”, у 2016 році на “гарячу лінію” звернулося понад 38 тисяч осіб. 90 % з них – з питань домашнього насильства.
Якщо рахувати в пропорціях: кількість дзвінків у порівнянні з минулим роком збільшилася в 14 разів.
“У першу чергу, це свідчить, що потерпілі особи стали більше довіряти соціуму й шукати допомоги відкрито“, – зауважує експертка.
Також, за її словами, у 7 разів збільшилася кількість звернень на “гарячу лінію” Ла-Стради щодо зґвалтувань, в 11 разів збільшилося щодо сексуальних домагань, у 8 разів більше стало дзвінків в екстрених ситуаціях – коли переважно жінки закрилися в кімнаті й шукають захисту тут і зараз.
“Ще важливо: у 6 разів більше до нас звернулося осіб, які не зазнавали домашнього насильства, але побоювалися, що можуть стати потерпілими і шукали інформацію, як себе захистити. Якісне законодавство про запобігання домашньому насильству і ратифікація Стамбульської конвенції допоможе уберегти від низки проблем, які зараз існують, у першу чергу, в правовому полі. Ми закликаємо парламентарів до ратифікації Стамбульської конвенції”, – наголосила Катерина Бороздина.
Інформаційний розголос про ці проблеми вкрай важливий. Щоб не було перекручувань, маніпуляцій і підміни понять.
Як нещодавно сталося, коли Рада церков на зустрічі депутатів, почала пояснювати, що Стамбульська конвенція нібито “пропагує одностатеві відносини”.
Ситуацію прокоментувала Олена Шевченко, голова громадської організації “Інсайт”: “Раді церков не подобається слово “ґендер”? Ми не вважаємо, що через це має гальмуватися процес ратифікації Стамбульської конвенції.
За Конституцією України церква відділена від держави і втручатися в державні справи вона не має ніяк. Рада церков ніяк не репрезентує суспільну думку. Проте, на жаль, їхня позиція має підтримку в депутатів”.
За словами журналістки Ольги Веснянки, наприкінці березня закінчується фінансування мобільних груп, які реагують в екстрених ситуаціях, зокрема, у випадках домашнього насильства. Ці мобільні групи діяли в межах п’яти областей – Харківської, Донецької, Луганської, Запорізької та Дніпропетровської. Зафіксовано понад 18 600 випадків – коли реагували мобільні групи.
“Тепер, коли фінансування цих груп завершилося, люди залишаться без доступу до безоплатної правової, соціальної, психологічної допомоги. Це свідчить про те, що таку допомогу – комплексну й системну – має надавати держава, а не очікувати підтримку з боку лише донорів. Із ратифікацією Стамбульської конвенції держава візьме на себе такий обов’язок – це її відповідальність перед жінками в Україні”, – зауважила експертка.
Є й інші ризики у відкладанні ратифікації Стамбульської конвенції.
По-перше, Україна як держава не дає сигнал потерпілим від домашнього насильства, що вона знає про цю проблему і готова її вирішувати. Мовляв, розбирайтеся якось самі зі своїми проблемами і кривдником?
По-друге, пропонувати вихолощений закон про запобігання домашньому насильству, де прибирається загалом термінологія довкола ґендеру, це як вигадувати велосипед старої моделі з квадратними колесами, який має при цьому добре їхати. Україна долучалася до розробки тексту Стамбульської конвенції – це вже є наші стандарти, які тепер держава не хоче приймати.
По-третє, це втрата іміджу на міжнародній арені: Україна тим самим показує, що швидше готова до моделі сусідньої держави, яка скасувала криміналізацію за домашнє насильство, аніж орієнтуватися на сучасні європейські стандарти.
Нагадаю, від початку року в Україні пройшли численні заходи на захист прав жінок та проти домашнього насильства, зокрема, акція #КонвенціяУПодарунок та марші до 8 березня. Співорганізаторами цих акцій виступили, зокрема, Центр інформації про права людини та Amnesty International.
Активістки та активісти організовували не лише вуличні заходи та флешмоби, а й лекції в школах та відкритих просторах, кінопокази та дискусії. У цих заходах взяли участь сотні людей як у Києві, так і у Запоріжжі, Дніпрі, Ужгороді, Черкасах, Харкові, Львові, Маріуполі, Одесі та інших містах.
“Це означає, що тема боротьби з домашнім насильством дедалі більш активно обговорюється в суспільстві і все більше людей та організацій усвідомлюють важливість ратифікації Конвенції Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству”, – прокоментувала Оксана Покальчук, директорка Amnesty International Ukraine.
І наостанок додала: “Тільки люди з інвалідністю мають право говорити про ті проблеми, які зачіпають їхні інтереси і права, й приймати рішення. Так чому “ґендер” і “сексуальну орієнтацію” мають вирішувати за жінок і представників та представниць ЛГБТ інші люди?”.
Далі обов’язково буде…
