Лілія Гриневич: Зараз “золотий час”, коли ми змінюємо зміст освіти

Міністр освіти і науки України Лілія Гриневич розповіла, як вона бачить права людини в школі, а також прокоментувала результати недавнього опитування вчителів, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва і Центром інформації про права людини за підтримки ПРООН в Україні.

– Чи задоволені Ви знаннями про права людини, які діти отримують у школі? Чи плануєте якісь зміни у цьому напрямку?

– Не задоволені, і не тільки знаннями про права людини. Проблема в тому, що наша школа повністю орієнтована на відтворення, як правило, теоретичних знань. У звʼязку із цим для нас сьогодні пріоритетним напрямком є реформування загальної середньої освіти, коли відбувається становлення і формується світогляд людини. Це концепція нової української школи, суть якої у тому, щоб перейти від школи знань, де дітей “напихають” теоретичними знаннями, до школи компетентностей.

Компетентності – це не тільки знання, а й уміння їх застосовувати. Є перелік компетентностей, які узгодили в Європейському Союзі. Він абсолютно адекватний до змін, які відбулися в нашій країні. Адже ці компетентності спрямовані на те, щоб школа стала школою для життя.

Серед таких 10 компетентностей, яким повинна навчати школа, – спілкування різними мовами, математична компетентність, компетентність у природничих науках, інформаційна компетентність, а також компетентності, які значно більше потрібні будуть людині в сучасному світі, у 21-му столітті. Це – уміння вчитися впродовж життя. Це ініціативність та підприємливість, соціальна та громадянська компетентність.

Остання – це якраз та компетентність, про яку ви запитуєте. Це про те, щоб не тільки знати права, а й дотримуватися законів, бути відповідальним, вміти критично мислити.

Далі є ще обізнаність і самовираження у сфері культури і екологічна компетентність.

Ми готуємо новий стандарт освіти, тобто переглядаємо зміст освіти. На підставі стандарту пишуться також підручники. Знання про права людини сьогодні забезпечуються практично через курс “Право”, який є дуже коротким курсом у певному класі. Насправді ж громадянська компетентність має забезпечуватися від першого по останній клас школи наскрізно через весь курс навчання. Це має бути відзеркалено в державних стандартах освіти, до цього мають бути готові вчителі, тому що це інші методики викладання.

Методики компетентнісного навчання відрізняються тим, що це робота з дітьми у групах, коли учні комунікують між собою, розвʼязують проблемні завдання, вчаться аргументувати власну позицію, демонструють критичне мислення і ставлення до текстів. Для цього також потрібне окреме середовище в школі.

Зараз ми почали працювати з Центром Вергеланда з Норвегії, реалізуючи спільний проект із Радою Європи із запровадження демократичного середовища у школах, тому що мало говорити дітям про знання, права людини й культуру демократії, її треба демонструвати власною поведінкою. Зокрема, один із елементів такої поведінки – це так звана педагогіка партнерства, яка має стати основним елементом нової української школи. Адже сьогодні стосунки в школі будуються так: учитель має порцію знань, яку він віддає учневі. Практично ніякого діалогу не відбувається. Батьки також у стороні: вони не впливають на життя школи, а тільки приносять гроші. У результаті партнерства ніякого немає.

Концепція нової української школи буде запроваджуватися з 2018 року.

– А що робити з тими дітьми, які вже навчаються за старими програмами?

– Зараз ми переглядаємо і оновлюємо навчальні програми, які чинні в межах існуючого державного стандарту. Наприклад, іде обговорення програм 5–9 класів. Ми обрали чотири наскрізні теми, фактично це попередні кроки до запровадження компетентнісного підходу. 

Перша наскрізна тема – безпека і здоровʼя. Друга тема – це громадянська компетентність і права людини. Це означає, що на всіх предметах, де це можливо, ми пропонуємо вчителям тексти, матеріали, ігри, методики, які вони можуть застосовувати з різними віковими категоріями дітей для того, щоб формувати громадянську компетентність.

В Україні за цей час було зроблено багато подібних проектів. Проблема полягає в тому, що проект відбувається тільки доти, доки є фінансування. От у ньому взяло участь 10 шкіл, пропілотували якісь матеріали, можливо, є хороші напрацювання, але вони лишилися мертвим вантажем, і ніхто більше цього не застосовує.

Зараз ми збираємо найкращі результати цих проектів, які були повʼязані з громадянською компетентністю, розбиваємо їх на вікові категорії, на класи, на предмети і викладемо їх на відкриту онлайн-платформу до 1 вересня цього року, щоб вчителі могли нею користуватися. 

Співпрацюємо з відкритою громадською платформою EdEra, на якій іде перегляд і оновлення програм. Туди буде викладено і матеріали з громадянської компетентності. Зараз “золотий час”, коли ми змінюємо зміст освіти, коли можна результати пілотних проектів, які реалізовувалися в півсотні шкіл, зробити надбанням для всієї системи освіти.

– Майже ¾ опитаних нами вчителів позитивно ставляться до ідеї викладання прав людини як окремого предмету у школі, і лише ¼ опитаних вважає, що кращим шляхом буде інтеграція цього предмета з іншими дисциплінами. Яка ваша позиція із цього питання?

– У системі шкільної освіти є такий предмет, як “Право”, який розрахований на певну вікову категорію дітей. Це година чи півтори на тиждень. Звичайно, це може сформувати якісь фрагментарні знання про права, але цей предмет не може сформувати того, що ми називаємо громадянською компетентністю. От буде людина знати теоретично свої права… А як їх застосовувати? Як реагувати в різних проблемних ситуаціях?

Права людини, можливо, і можна викладати як предмет, але при цьому речі, які потрібні для успішної самореалізації кожної людини, мають бути наскрізними через весь процес навчання. Це дуже важко зрозуміти, тому що в нас ще з радянської школи була предметна логіка.

– Вчителям це важко зрозуміти…

– Вчителям важко. Вони звикли, що є вузький предмет, який вони вчать. Порівняйте це, наприклад, з Фінляндією, коли вчителя готують так, що він іде в школу і може викладати будь-який предмет. Але ж вчительська підготовка там значно складніша, ніж у нас. Ми зараз намагаємося, щоб вчителі могли викладати хоча б два-три предмети. Тому це довгий і важкий шлях.

– На думку вчителів, основні перешкоди для якісного викладання прав людини у школах переважно стосуються методик та відсутності матеріалів. Чи планується в цьому питанні якийсь прорив?

– Перехід до компетентнісної школи – це реформа на десятиліття, тому що цей стандарт впроваджується поступово. Результат ми побачимо не скоро. Якщо, наприклад, у 2018 році діти підуть у перший клас за новим, компетентісним стандартом, то мусимо 25 тисяч вчителів, які вчитимуть першачків, пропустити через систему підвищення кваліфікації.

Зараз працює робоча група, яка пише модельний курс підвищення кваліфікації, який мають пройти ці вчителі першокласників. Це підбір інших текстів, методів навчання. Коли дитина працює не тільки із зошитом і книжкою, коли діти вирішують проблемні завдання.

– Питання одне: чи вистачить революціонерів?

– Не знаю. Але якщо ми цього не зробимо, то не матимемо такого майбутнього, про яке мріємо. Тому що сьогодні ми готуємо дітей так, як готували в двадцятому столітті. І готують їх люди, які вчилися в минулому столітті. В еру інформаційних технологій діти повинні мати інші навички, інші вміння. Більше немає того, що було з нами: ми вивчили щось в університеті і потім могли цим користуватись. Уже зараз це неможливо.

– А вища освіта пристосовується до нової концепції школи? Ті, хто зараз у педагогічних вузах вчаться?

– Зараз педвузи – це найбільш проблемні вищі навчальні заклади. Тому ми працюємо над концепцією нової педагогічної освіти.

Триває перегляд стандартів вищої освіти відповідно до вимог ринку праці. Ми багато чого переглянули. От тільки педагогічні стандарти “зависли”, тому що там треба багато чого концептуально міняти, збільшувати практичну частину. Щоб вони не тільки про педагогіку 19 століття слухали, а щоб практикували новітні методи навчання.

А повертаючись до шкіл, хочу сказати, що ми оновили програми початкової школи, надрукували двотомну хрестоматію для початкової школи з текстами сучасних українських дитячих письменників. Бо ті тексти, які в нас зараз читають діти у школах, для них нудні й нецікаві.

Уявіть собі: всюди завезли ці хрестоматії, в кожну школу, дали вчителям рекомендації з оновлення програм, виставили на сайт EdEra відеоролики для вчителів з демонстрацією нових методик, а потім провели невеличке опитування. Добре, якщо двоє з пʼяти вчителів застосовують це. Ми виявили школи, де вони ще не поклали на парту перед дітьми цю хрестоматію. Це показує страшний консерватизм і регрес самої вчительської спільноти.

Тому ми будемо робити серйозний національний моніторинг, як вони імплементують оновлення програм у 1–4 класах. Може, це будуть розглядати як репресивний захід, але я не бачу іншого способу, щоб їх потім примусити для 5–9 класів теж користуватися тими навчальними матеріалами.

Раніше вже був зроблений один кульбіт із зовнішнім незалежним оцінюванням. Я вважаю, що реформа має шанс, якщо за неї буде виступати суспільство.

– Але коли вона починалася, все-таки був скепсис…

– Так, але треба доносити ідеї. Тому ми почали звертатися до батьків, до підприємців, до бізнесу – вони ж прекрасно знають, що школа не навчає для життя.

І вперше над оновленням програм ми працюємо не в робочій групі, яка сидить в Академії наук, а виклали це на онлайн-платформі, де вчителі з усієї України можуть написати свої пропозиції і отримати відповідь, врахують їх чи ні, і якщо ні – чому не врахують. Тобто йде комунікація, в ході якої ми виявили прекрасних фахівців у регіонах. Адже раніше всі товклися в замкнутому колі в Києві на базі Національної академії педагогічних наук, де всі знають один одного, пишуть підручники і нічого не хочуть міняти.

Зараз почався новий процес. Для когось це боляче. За це мене, звичайно, недолюблюють, тому що ми втрутилися в існуючу раніше монополію. Однак я переконана, що коли ми говоримо про зміст освіти, про опрацювання програм, це настільки важливо, що в цьому мають брати участь усі. Не тільки замкнене коло, а вчителі-практики і громадськість теж мають право бачити, чому вчать дітей у школах, який зміст освіти.

– Близько третини вчителів під час опитування зазначили, що в їхніх навчальних закладах трапляються випадки дискримінації. Найчастіше їй піддаються учні з особливою поведінкою. Наприклад, неконтактні діти, з бідних сімей, фізично слабкі діти, які не в змозі захистити себе, та діти, які мають конфлікти з так званими лідерами класів. Чи є якісь протоколи або стандарти на рівні МОН, як мають діяти педагоги у випадку булінгу?

– У нас немає антибулінгових програм, які запроваджені в Європі. Але є документація, яку мають заповнювати педагоги. Утім, жодною документацією ми не вирішимо цю проблему, тому що це питання формування цінностей.

Наприклад, зараз ми розширюємо інклюзивну освіту, щоб діти з особливими потребами могли ходити до звичайної школи, якщо їм дозволяє здоровʼя. Цього року ми навіть вперше запровадили субвенцію з державного бюджету на інклюзивну освіту. Дали гроші в регіони, щоб стимулювати цей процес.

На жаль, у нашому суспільстві немає культури спілкування з людьми з особливими потребами. Їх же ніколи не було видно, вони сиділи по своїх домах, тому що не мали можливості рухатися по закладах і території громадського вжитку. Зараз ми зіткнулися з тим, що батьки інших дітей, які навчаються у звичайних школах, проти інклюзії. Це означає, що ми маємо формувати культуру суспільства, як вони мають спілкуватися. Зрештою, коли ми все-таки наполягаємо, переконуємо батьків, і діти з особливими потребами ходять у звичайні класи, самі батьки потім дякують і розуміють, що це було корисно для їхніх дітей. 

Ощадбанк зробив цікавий проект: як спілкуватися з людиною з особливими потребами, як врахувати ті потреби. Ми плануємо подібну акцію зробити для шкіл, але тут ще є проблема – вчителі: їх ніхто не готує. Насправді за кордоном, у Фінляндії чи в інших успішних освітніх системах, це входить в обовʼязкову програму підготовки вчителя. Будь-який учитель, який іде в школу, розуміє, що таке працювати з такими дітьми. Наші вчителі до цього зовсім не готові й лякаються: як це, коли прийде дитина на візочку або дитина, яка має якісь інші порушення, як до цього готувати клас? Тому тут справді багато що ще треба робити.

– Наше опитування показало, що 65% вчителів виступають за інклюзивну освіту. Однак вагома частина (25%) переконані, що найкращим варіантом для дітей з особливими потребами буде навчання у спеціально адаптованих для них умовах. Яка Ваша думка з цього питання?

– Звичайно, потрібно визначати ступінь готовності дитини з особливими потребами сидіти в одному класі зі здоровою дитиною. Тому що є діти, для яких дійсно треба особливі умови, які не можуть іти в тому темпі навчання. Але якщо ми зараз подивимося, наприклад, на досвід інших країн, де успішно здійснюється соціалізація людей з інвалідністю, то вони роблять окремі класи для складніших порушень, але все одно в приміщенні звичайної школи. Щоб по коридору ходили діти з особливими потребами й інші діти. Діти вчаться в різних класах, різними темпами, але в них відбуваються спільні культурні заходи, вони разом у їдальні. Тільки тоді буде успішна соціалізація і тих дітей, і суспільства загалом.

– У такому випадку не так важливо, як вони вчаться, а важливо, що вони є серед людей, у соціумі. Вони будуть працювати потім…

– Для них це корисно, бо вони потім не жахаються людей, можуть вийти в світ, вони вже були, бачили, виховані в цьому… І для здорових дітей це корисно, бо вони потім можуть реагувати адекватно на людей з інвалідністю. Так що тут незоране поле.

– Із зони АТО прийшов хлопець, у якого немає ніг і однієї руки, але він настільки життєрадісний. Їздив до Америки на марафон десантників – це 10-милевий марафон для ветеранів-воїнів. Вони прилетіли до України і зараз роблять програми для реабілітації хлопців без кінцівок. До речі, я знаю громадську організацію ветеранів, які хочуть іти в школу і говорити про те, що не треба ніколи здаватися…

– Тут є два ракурси. Таких людей треба обовʼязково для контакту з дітьми, які мають проблеми зі здоровʼям, щоб вони не опускали руки. Але до тих, які потерпають від булінгу, треба ті, хто в дитинстві пережили цей булінг. Вони тоді говорять: “Коли я був маленький, наді мною знущалися, – і розказує, – я досяг того й того. От, я паралімпієць, а наді мною тоді знущались. Чи можна знущатися над дитиною?”.

Я не бачила всього курсу Ніка Вуйчича, але через фрагменти побачила, що курс спрямований на формування ціннісної платформи щодо того, як ти маєш цінувати гідність кожної людини. Тобто немає значення, чи це людина з особливими потребами, чи ні, вона – боже створіння, в неї є духовна основа, почуття гідності, так само як і всі інші. 

Розмовляли Ірина Бекешкіна та Юрій Горбань, Фонд “Демократичні ініціативи” імені Ілька Кучеріва