“Чому їм більше прав, ніж нам?”, або Чи буває дискримінація позитивною?

Чи буває дискримінація "позитивною"?

Дискримінація – це явище, яке має негативне значення.

Утім, іноді можна натрапити на словосполучення "позитивна дискримінація" як позначення певних “бонусів” для якоїсь групи, яка через обставини, зазвичай історичні, перебуває у вразливішому становищі, ніж інші.

Що ж це таке і яка дискримінація може бути позитивною?

Почнемо з того, що словосполучення "позитивна дискримінація" є некоректним. Замість нього вживається термін "позитивні дії" (англ. affirmative action). Бо сам термін “дискримінація” позначає негативний контекст – коли група людей зазнає утиску, щодо них вчиняються незаконні дії лише через їхню одну або кілька ознак: як-от за статтю, національністю, кольором шкіри, політичними поглядами чи місцем реєстрації. А коли кажемо про позитивні дії, йдеться насамперед про створення додаткових можливостей для вирівнювання ситуації.

Головним принципом позитивних дій є їхня тимчасовість. Іншими словами, коли ситуація, заради якої вони були застосовані, зміниться на краще, зникне і потреба в позитивних діях.

Коли і де вперше застосували позитивні дії для боротьби з дискримінацією?

У 1960-х роках у США почали застосовувати позитивні дії для боротьби з дискримінацією темношкірого населення країни. Сам термін уперше використано в наказі президента США Джона Кеннеді в 1961 році. Новаторство полягало в тому, що позитивні дії допомагають компенсувати дискримінацію, переслідування чи експлуатацію, що існували століттями, з боку так званих панівних груп.

Історично позитивні дії почали запроваджувати щодо національних громад і релігійних груп. Це було пов'язане з колоніальним та рабовласницьким минулим усіх країн-першопрохідниць, які почали застосовувати такий підхід. Так, у Франції пропонувалася низка заходів щодо мігрантів з колишніх колоній, в Австралії – щодо корінного населення, в Індії – стосовно представників непривілейованих каст, у деяких країнах – щодо релігійних груп, меншин тощо.

Яких груп найчастіше стосуються позитивні дії?

Одним з аргументів на користь позитивних дій є те, що представники й представниці груп, які історично принижувалися, найчастіше від народження перебувають у невигідному становищі. Не в останню чергу тому, що все життя стикалися зі стереотипами й дискримінаційним ставленням, вони побоюються діяти чи вимагати дотримання своїх прав (наприклад, перед роботодавцем), а отже, мають менше можливостей для самореалізації. Тож позитивні дії, допомагаючи вирівняти різницю, сприяють мінімізації тиску упередження щодо них.

Переважно це стосується груп, які століттями були обмежені в реалізації певних прав:

– національних громад (в Україні, до прикладу, роми);

– народів, що борються за свої права (кримських татар);

– жінок, роль яких “традиційно” визначали як догляд за родиною, піклування про дітей, ведення побуту (прибирання, готування їжі тощо); 

– людей з інвалідністю;

– ЛГБТ-спільноти (геї, лесбійки, бісексуали, трансґендерні люди та ін.).

Важливий момент: нерідко під подвійною або, як кажуть, множинною дискримінацією деякі люди опиняються, коли в той чи інший момент у них поєднуються кілька ознак (до прикладу, жінки з інвалідністю або пенсіонери-переселенці). А отже, вони потребують більшого сприяння з боку держави для вирівнювання можливостей. 

Для чого потрібні позитивні дії?

Позитивні дії спрямовані не так на відновлення прав однієї особи в конкретній ситуації чи відшкодування матеріальних або моральних збитків за індивідуальні вияви дискримінації, як для вирівнювання можливостей осіб або груп осіб користуватися правами й свободами, доступ до яких був обмежений чи гірший, ніж в інших.

До прикладу, позитивні дії можуть гарантувати, що всі люди матимуть рівне право доступу до робочих місць, зокрема до високих посад, до якісної освіти, право на участь у політиці й ухваленні рішень, на культурний вплив – незалежно від статі, кольору шкіри або фізичних особливостей. Також позитивні дії заощаджують кошти соціальної допомоги. Адже коли люди мають змогу навчатися та здобувати професію, то потім вони працевлаштовуються й стають незалежними від держави. Або ж роблять внесок у розбудову своєї громади. Коли ж отримує користь громада – отримують користь усі.

Тож, плануючи позитивні дії, слід зосереджуватися щонайменше на:

– забезпеченні компенсації особам, які належать до дискримінованих груп, за системну дискримінацію в минулому та її наслідки;

– запровадженні активних кроків, спрямованих на зміну тих соціальних практик, які передбачають елементи соціального вилучення та/чи дискримінації.

Як очікуваний результат – досягнення паритетної участі представників різних соціальних груп в усіх сферах економічного, політичного, громадського і культурного життя суспільства.

Отже, позитивні дії застосовуються в разі, коли йдеться про усунення нерівності між людьми (групами людей) за різними ознаками. Ширше тлумачення позитивних дій зазначено в статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" (ухвалений у 2012 році):"Спеціальні тимчасові заходи, що мають правомірну, об’єктивно обґрунтовану мету, спрямовану на усунення юридичної чи фактичної нерівності в можливостях для особи та/або групи осіб реалізовувати на рівних підставах права і свободи, надані їм Конституцією і законами України".

Як це працює – далі.

Квоти як позитивні дії

Одним із прикладів позитивних дій є ґендерні квоти, зокрема в партійних списках. Попри супротив деяких політичних сил, особливо перед черговими виборами, важливо розуміти, ґендерні квоти – це не привілеї, а один із тимчасових та вимушених заходів, який сприятиме більшому долученню жінок до політичного життя та жіночого політичного лідерства. До того ж Україна взяла на себе такі зобов’язання вже давно, щойно ратифікувала Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, яка набула чинності 3 вересня 1981 року.

Так, у конвенції в статті 4 зазначено:

"Вжиття державами-сторонами тимчасових спеціальних заходів, спрямованих на пришвидшення встановлення фактичної рівності між чоловіками та жінками, не вважається, як це визначено цією конвенцією, дискримінаційним, проте воно в жодному разі не має призводити до збереження нерівноправних або диференційованих стандартів; ці заходи повинні бути скасовані, коли будуть досягнуті цілі рівних можливостей і рівноправних відносин". 

В українському законодавстві вперше термін "позитивні дії" з'явився у 2005 році в Законі "Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків". Відповідно до статті 1 цього закону, так називаються спеціальні тимчасові заходи, спрямовані на усунення дисбалансу між можливостями жінок і чоловіків реалізовувати рівні права, надані їм Конституцією і законами України.

Але лише у 2019 році в Україні був ухвалений новий Виборчий кодекс, де нарешті передбачено, що представництво осіб однієї статі у виборчих списках партії має становити не менш ніж 40% загальної кількості кандидатів. 

Іншими словами, на нинішніх місцевих виборах, які відбудуться 25 жовтня, буде застосована 40-відсоткова ґендерна квота: коли в кожній п’ятірці партійного виборчого списку має бути щонайменше двоє кандидатів кожної статі. Така система діятиме на виборах до всіх рад, де кількість виборців перевищує 90 тисяч.  

Для партій, які висуватимуть кандидатів до рад населених пунктів з кількістю виборців, меншою ніж 90 тисяч, ґендерна квота залишилася на рівні 30% без зазначення порядку в списку. 

Отже, квоти руйнують фактичні бар’єри, які заважають жінкам мати доступ до участі в політиці й ухваленні важливих рішень для держави. До прикладу, такими бар’єрами є стереотипне уявлення, що жінкам у політиці не місце, що вони “надто емоційні”, що їхня роль – дивитися за дітьми й бути “окрасою” тощо.  

Упереджене ставлення до жінок часто не дозволяє їм просуватися кар’єрними сходами й обіймати високі посади, зокрема в політиці. 

В Україні позитивні дії у вигляді квот застосовуються і до осіб з інвалідністю. Найпоширенішою практикою є квоти для працевлаштування, що зазначено в Законі "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні". Тож, згідно із законом, підприємства, де працюють від 8 до 25 осіб, зобов’язані мати в штаті хоча б одного працівника з інвалідністю. Якщо на підприємстві працює більш ніж 25 осіб – працівників з інвалідністю має бути 4%.  

Причому за недотримання квот передбачено штрафні санкції. Утім, наскільки це мотивує брати працівників з інвалідністю – справді кваліфікованих, а не лише заради уникнення штрафів, – в Україні тривають дискусії.  

Організації, які представляють інтереси людей з інвалідністю та допомагають відстоювати їхні права, часто кажуть про недосконалість цього механізму. Адже крім квот для ефективного працевлаштування людей з інвалідністю потрібні ще дві речі. Перша – це конкурентоспроможна кваліфікація людей з інвалідністю, друга – це знання роботодавців та їхня готовність надавати розумне пристосування згідно з потребами працівників з інвалідністю.  

Невтішною є і статистика судових рішень, де Фонд соціального страхування осіб з інвалідністю постійно програє справи про накладання штрафів на підприємства, які не мають працевлаштованих людей з інвалідністю за квотою. Аргумент суду дуже простий і зрозумілий: закон встановлює відповідальність за відсутність працевлаштованих людей, але не встановлює та не розподіляє обов’язку з їхнього пошуку та навчання. Тож установа, підприємство чи навіть ФОП, які, намагаючись виконати квоту, подають свої вакансії до Державної служби зайнятості й не отримують кваліфікованих кандидатів, не мають, на думку суду, притягатися до відповідальності, адже вони продемонстрували намір працевлаштувати таку людину. Відкритим залишається питання, як держава має покращити в цій ситуації свою позитивну дію і чи квота – це єдиний та ефективний вибір. 

Позитивні дії у сфері освіти

Ми звикли, що боротьба з дискримінацією – це боротьба за рівний доступ. Але забезпечення однакових умов для реалізації прав людьми, які перебувають у заздалегідь різному становищі, також може призводити... до дискримінації. Ці ситуації називаються непрямою дискримінацією і теж потребують усунення.  

Тут доречно розглянути ситуацію з доступом до освіти мешканців окупованих територій України (Криму та частини Донецької та Луганської областей).  

На папері, тобто відповідно до закону, діти з цих територій мають ті самі права на освіту, як і всі інші діти на території України. Але чи дійсно вони мають однакові умови, які можуть привести дитину з Донецька і дитину з Житомира до однакового результату, наприклад до вступу до закладу професійно-технічної, фахової передвищої чи вищої освіти? 

На жаль, з перших днів окупації шкільні програми на цих територіях були змінені, з них зникли важливі предмети, такі як історія України, українська мова та література. Отже, що довше триває окупація, то менше дітей на цих територіях мають знання, необхідні для забезпечення їхнього вступу до українських закладів освіти на рівних зі всіма іншими школярами України умовах (тобто після проходження зовнішнього незалежного оцінювання).  

Водночас за відсутності частини необхідних шкільних знань діти, які живуть в окупації, для складання ЗНО мають скласти іспити з усіх предметів за 9-й та 11-й класи школи для отримання шкільного атестата. Тобто вони мають додатково навчатися дистанційно або екстерном, і це величезне навантаження на дитину (пандемія COVID-19 і карантинні заходи, що призвели до запровадження дистанційного навчання для всіх дітей у школах протягом трьох місяців, дозволили більшості батьків скласти уявлення про те, в якому стані в Україні перебувають програми для дистанційного навчання і наскільки таке навчання є складним для дітей). Окреме питання – обмежений доступ до українських онлайн-ресурсів, за якими можна підготуватися самостійно, обмежений доступ до інтернету взагалі та безпекові ризики, з якими може зіткнутися родина.  

Тобто, незважаючи на закон, на практиці дитина з окупованої території не має такого самого доступу до освіти, як дитина з будь-якого іншого населеного пункту на підконтрольній уряду України території. 

У такій ситуації держава має втрутитись і застосувати позитивні дії. І це відбулося.  

Із 2016 року для забезпечення доступу дітей до навчання були створені спеціальні системи вступу через освітні центри “Крим-Україна” та “Донбас-Україна”. Завдяки цим центрам з’явилася можливість без наявності шкільного атестата, паспорта і сертифікатів про проходження ЗНО вступити на основі вступних випробувань на бюджет до більш ніж 70 закладів професійно-технічної та вищої освіти. Можна по-різному ставитися до діяльності центрів, утім вони є яскравим прикладом позитивних дій від держави для створення умов навчання дітей, які вимушені жити в окупації. 

Цьогоріч держава пішла ще далі: відповідно до законодавчих змін, тепер усім абітурієнтам з окупованих територій надано право вступити до будь-яких закладів вищої освіти на підконтрольній території без ЗНО. Це рішення було ухвалене не безпідставно: ті вступники, які були зареєстровані для проходження ЗНО, не мали змоги виїхати з окупованих територій через обмеження, що запровадила окупаційна влада (наприклад, вони можуть виїхати один раз, а повернутися – тільки тоді, коли “поліпшиться епідеміологічна ситуація”). Утім, навчання українських дітей, які живуть в окупації, не має залежати від волі окупанта. Тому рішення надати в межах визначеної Міністерством освіти та науки квоти можливість дітям з окупованих територій вступити до закладів освіти лише за вступними іспитами є прикладом позитивних дій держави. 

Тільки через максимальне залучення українських дітей, які сьомий рік живуть в окупації, до освітнього, інформаційного, культурного простору Україна зможе поступово рухатися до реінтеграції окупованих територій. Отже, це лише кілька прикладів позитивних дій, які застосовує наша держава. Проте навіть їм чиниться серйозний опір: здебільшого через нерозуміння та поширену думку, що в такий спосіб когось виділяють або “комусь дають більше”. Тож інформування і пояснення деяких рішень з боку самої влади вкрай необхідні: і для зниження градуса напруги, і, власне, щоб змінити ситуацію на краще – не для якоїсь однієї групи, а для всіх.  

А ще потрібно системне відстежування ефективності запроваджених позитивних дій та готовність їх змінювати, якщо щось працює не так, як задумувалось, або ситуація вирівнялась і позитивна дія вже є непотрібною. 

Чи є розумне пристосування позитивною дією?

Помилково до позитивних дій зараховують так зване розумне пристосування – це індивідуальні рішення, які допомагають виправити дискримінаційну ситуацію. До прикладу, людині, яка користується візком, пропонують працювати дистанційно, оскільки офіс розміщений на третьому поверсі й ліфта в приміщенні немає. Або ж для незрячого працівника ставлять на робочому комп’ютері спеціальну програму для зчитування інформації.  

Однак варто розрізняти: розумне пристосування – це індивідуальне рішення для кожної конкретної людини (зрідка для групи осіб), і воно зазвичай не поширюється на загал, а стосується конкретної ситуації. Натомість позитивні дії – це система заходів, застосування яких допомагає мінімізувати ризики дискримінації для групи осіб. 

Критика позитивних дій

Нині система позитивних дій нерідко зазнає критики. Яскравий приклад – дії президента США Дональда Трампа, який скасував низку рекомендацій, що дозволяли вищим навчальним закладам використовувати “расовий принцип” для добору абітурієнтів.

Один з аргументів – уже понад 60 років тривають позитивні дії, але ситуація не змінюється. А це суперечить принципу "тимчасовості": коли ж у такому разі припиняти надані квоти чи інші заходи для вирівнювання можливостей?

Звісно, критика позитивних дій може спонукати до перегляду вже запроваджених дій та їхнього оцінювання, зокрема й для того, щоб зрозуміти, що позитивні дії вже досягли  своєї мети, і припинити їх або запровадити інші, якщо помилилися з інструментом. 

Адже це не зовсім про рівність – радше "особливе становище", щоб з часом воно перетворилося на "звичайне". Але, щоб це “звичайне” відбулося, справді потрібно докладати зусиль із впровадження позитивних дій. І натепер це найкраще рішення. 

ZMINA дякує за допомогу в підготовці цього матеріалу Ірині Федорович, Центр “Соціальна дія”