Як після російських колоній українці – неполітичні в’язні виходять у нікуди

Дата: 07 Травня 2021 Автор: Роман Мартиновський
A+ A- Підписатися

Сьогодні в мене важкий день.

А важкий він тому, що Назар, з яким я спілкувався лише онлайн протягом кількох останніх років, звільнився з російської колонії.

Я розумію його радість від того, що він нарешті на волі та вдома – в Україні. Але я постійно думаю над тим, що буде з ним далі? І хоча він не демонструє цього, але я відчуваю розгубленість у його погляді, у його рухах.

Де він провів першу ніч після звільнення, я не знаю. Друга була в потягу до Києва. Як він жив ці два дні без грошей, я теж не знаю…

До Києва доїхати я йому допоміг. У Києві зустрілися. Пізно поснідали. Де він буде сьогодні вночі, він і сам поки що не знає. Іноземні студенти, що навчаються в Києві, запросили його до свого багатолюдного житла на Харківській. Туди він доїде, карту на метро він уже має. Але чи справді там його чекають?

Назар має золоті руки й не має дітей, які залишилися в окупованому Криму. Поки він відбував покарання в Адигеї, куди його вивезли з Криму, місцева влада через суд позбавила його та його дружину батьківських прав. Дітей передали до дитячого будинку.

Їхню хату в селі хтось підпалив. Та навіть якби було, де жити в Криму, повернутися туди він не може, бо на момент окупації мав реєстрацію в Тернопільській області. Після звільнення в його паспорті російські прикордонники поставили відмітку про довічну заборону в’їзду до РФ. Тож і до Криму йому дорога закрита.

На “материку” ані родичів, ані друзів. Розраховувати на чиюсь допомогу не може. Житла немає, грошей немає, роботи немає…

Він дуже хотів на волю, хотів повернутися до України, а ще більше – забрати сюди й дітей. Зараз він на волі з важкими думками – що далі? Я прошу його лише про одне – не зірватися. Триматися до останнього. Це важко. В Україні XXI століття важко. Бо держава не думає про таких людей, суспільство здебільшого байдуже до проблем людей із кримінальним минулим.

Він готовий до будь-якої роботи, готовий жити в підвалі й на будівельному майданчику. І він більше не хоче туди – за ґрати.

Я дивлюся на нього, вбого, але чисто вдягненого, на всі його скарби, що помістились у звичайному пакетику, а головний скарб – документи, які він привіз із колонії і за допомогою яких сподівається повернути собі дітей, і не можу думати ні про що, крім того, наскільки цинічними звучать зараз рядки з Конституції про те, що “Україна є… демократична, соціальна, правова держава”, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”.

Протягом семи років війни наші громадяни повертаються з російських колоній-катівень, ми допитуємо їх про воєнні злочини, що скоюються державою-окупантом, а далі відпускаємо їх у невизначеність, ховаючи очі від їхніх поглядів, у яких читається страх не тільки перед майбутнім, але й перед тим, що їх чекає сьогодні ввечері й завтра зранку.

Дякую вам, невідомі іноземні студенти, що згодилися прийняти під свій кров Назара сьогодні. Держава, до якої ви приїхали навчатися, здається, не здатна навіть на таку милість.

Загалом за період із 2014 до 2021 року в Криму не за політичними мотивами засудили понад 12 тисяч українців, з них лише близько 1300 відбувають покарання в кримських колоніях, всі інші – переміщені до Російської Федерації. Там вони відбувають покарання в понад 80 колоніях і в’язницях.

Якщо після відбуття покарання вони, як Назар, приїжджатимуть на підконтрольну територію, то так само не потраплятимуть у нікуди. Адже вони не підпадають під дію закону про соціальну адаптацію осіб, які відбули покарання, оскільки Україна не визнає вироків окупаційного суду. Утім, на восьмий рік окупації державі вже варто визначити статус таких осіб, та, очевидно, це досі не на часі.

Роман Мартиновський, адвокат, експерт Регіонального центру прав людини 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: