Як недореформована правоохоронна система породила традицію безкарності

Дата: 30 Січня 2020 Автор: Ганна Рожкова
A+ A- Підписатися

Наприкінці минулого тижня Офіс генпрокурора повідомив про затримання підозрюваного в справі Катерини Гандзюк – Олексія Москаленка (Левіна). Він півтора року переховувався від слідства за кордоном. Схоже, справа зрушила з місця. 

Раніше активісти ініціативи “Хто замовив Катю Гандзюк?” неодноразово наголошували на відсутності належних слідчих дій та ефективного розслідування в цій справі. 

Про відсутність бажання в попередньої команди проводити належне розслідування вбивства активістки й радниці голови Херсонської міської ради заявляв і новий генеральний прокурор, який восени змінив групу прокурорів – процесуальних керівників у цих кримінальних провадженнях.

Нижче наведу основні ознаки недосконалої роботи правоохоронної системи з погляду дотримання міжнародних норм та принципів Європейського суду з прав людини.

Що було не так з оголошенням підозрюваного в міжнародний розшук Інтерполу

У грудні, через місяць після смерті Катерини, тодішній генпрокурор Юрій Луценко заявив, що Левіну було оголошено підозру. Проте надалі виникли проблеми зі здійсненням фактичного арешту підозрюваного через його перебування за кордоном. Як зазначали в Генпрокуратурі, у грудні 2018 року вони подавали клопотання про затримання Левіна, і тоді судом було задоволено таке прохання. Однак Інтерпол відмовився оголошувати підозрюваного в розшук виключно на підставі дозволу на затримання, без погодження його арешту. Тож які правила Інтерполу та що пішло не так? 

Згідно з правилами Інтерполу, існує декілька видів карток для розшукуваних осіб:

  • блакитна картка – збирання останніх відомостей про особу та її місцеперебування в інтересах кримінального провадження;
  • червона картка – для втікачів, розшукуваних для відбування покарання.

Червоне повідомлення – це заклик до правоохоронних органів у всьому світі знайти та тимчасово заарештувати особу для її подальшої екстрадиції. Аби фактично оголосити особу в міжнародний розшук для кримінального переслідування, необхідно присвоїти їй червону картку, що неможливо без рішення національного суду про арешт.   

У ситуації з розслідуванням вбивства Катерини лише через пів року, у травні 2019-го, слідчий суддя виніс ухвалу про обрання Олексію Левіну запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, що дало Генпрокуратурі підставу запросити в Інтерполу присвоєння Левіну червоної картки та фактичного оголосити його в міжнародний розшук. Тому тут постає важливе питання: чому слідство не звернулося до суду раніше для отримання дозволу на арешт? 

Які міжнародні норми про ефективне розслідування було порушено

У засобах масової інформації часто звучать нарікання на неефективність проведення розслідувань не лише в справі Катерини Гандзюк, але і щодо нападів на інших активістів та журналістів. Дійсно, низку резонансних справ досі не розкрито, підозру не оголошено, досудове розслідування відбувається кволо.  

Водночас у рішеннях Європейського суду з прав людини є перелік принципів, яким має відповідати ефективне розслідування. 

Зокрема, у справі “Риженко проти України” ЄСПЛ зазначив, що розслідування має відповідати мінімальним стандартам ефективності, які містять у собі належність і ретельність, оперативність і розумну швидкість, громадський контроль та участь близьких родичів. 

Суд у своїх рішеннях часто наголошує на необхідності проводити розслідування оперативно та в розумні терміни. На думку ЄСПЛ, негайна реакція органів державної влади є важливою для забезпечення громадської впевненості в дотриманні принципу верховенства права. 

Попри те що ЄСПЛ у своїх рішеннях не встановлює чітких строків, наприклад скільки часу має відбуватися розслідування та що охоплює поняття “розумна швидкість”, правоохоронні органи повинні прагнути досягати належних стандартів розслідування та керуватися цими рамковими принципами. 

Як громадськість може контролювати слідство і чому їй не варто перешкоджати

Через відсутність належно проведеної реформи правоохоронних органів громадськості доводиться не лише постійно контролювати перебіг розслідування, але й надавати справам більшого резонансу, аби змушувати правоохоронців виконувати свою роботу.

Щоб показати суспільству, що відбувається із кримінальними справами, громадські активісти та журналісти надсилають запити на доступ до публічної інформації, контактують з потерпілими та їхніми адвокатами. Коли бачать, що справа не просувається, організовують акції під Генпрокуратурою, управліннями Національної поліції, звертаються по допомогу до народних депутатів. 

До слова, слідчі органи зовсім не раді такій активності. Вони намагаються знайти якнайбільше підстав, аби не відповідати на запити та не звітувати про проведені процесуальні дії на етапі досудового розслідування. Часто компетентний орган, який проводить слідство, не надає інформації про перебіг розслідування та посилається на таємницю слідства. 

Саме тому поширеною є ситуація, коли в резонансних справах громадськість та журналісти не можуть отримати інформацію про те, що роблять правоохоронці для розкриття справи. Стає неможливим дізнатися, на якому етапі перебуває розслідування, чи опитано свідків, чи проведено всі необхідні експертизи та чи готуються повідомлення про підозру. 

Водночас Європейський суд з прав людини, навпаки, підтримує громадськість у прагненні здійснювати контроль за перебігом розслідування. Наприклад, у справі “Рамсахаї та інші проти Нідерландів” ЄСПЛ зазначив, що у громадськості має бути можливість досить пильно стежити за ходом розслідування і за його результатами для того, щоб забезпечити відповідальність винних як у теорії, так і на практиці та не допустити навіть натяку на те, що влада причетна до незаконних дій або толерантно до них ставиться.

Рожкова Ганна, Асоціація УМДПЛ

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: