Ми передали цю війну нашим дітям: чого покоління Романа Ратушного навчило Україну

Четвертий фестиваль “Протасів Яр пам’яті Романа Ратушного” цього року присвячено темі “Слова, які мають вагу”. Протягом кількох днів письменники, філософи, історики, військові, правозахисники, громадські діячі та митці говорили про відповідальність за сказане, силу мови під час війни та про те, як слова можуть не лише описувати реальність, а й змінювати її.

Однією з ключових подій фестивалю став виступ письменниці, філософині та есеїстки Оксани Забужко, яка розмірковувала про постать Романа Ратушного, покоління, сформоване війною, силу громадянського активізму та обов’язок називати речі своїми іменами.

ZMINA публікує її промову.

Коли мене запросили виголосити ключову промову на цьому фестивалі, я дуже добре усвідомлювала міру відповідальності. Його тема – слова, які мають не дзвеніти, а важити. Це слова Сенеки, але для мене вони сьогодні нерозривно пов’язані ще й з ім’ям Романа Ратушного – людини, для якої ця думка була не красивою цитатою, а способом існування.

Говорити тут, під знаком Романа Ратушного, у просторі, який був одним з головних сенсів його мирного життя, означає говорити не лише про нього. Це означає говорити про відповідальність цілого покоління.

Я вже багато років повторюю одну й ту саму думку, і вона не стала для мене менш болючою. Моє покоління – це покоління відкладеної війни. Ми виявилися неготовими до неї тоді, коли ще могли змінити перебіг історії. Так сталося, що війну, до якої ми самі не підготувалися, ми передали своїм дітям. І тепер наші діти стали нашими вчителями. Це надзвичайно складне екзистенційне переживання. Наші діти вчать нас навіть тоді, коли їх уже немає серед живих. А можливо, особливо тоді, коли їх уже немає. Саме таким учителем став для мене Роман Ратушний.

Я не була знайома з ним особисто. Але після його загибелі виникло абсолютно миттєве й дуже сильне відчуття: ось обличчя нового покоління України. Світлий хлопець, якого всі знали як громадського активіста. Хлопець, про якого мимоволі думалося: ось майбутній державний діяч. Майбутній український політик нового покоління. Людина з державним мисленням, із глибоким історичним баченням України, її місця у світі, її майбутнього. Усе, що виходило від нього, усе, що формувалося довкола нього, створювало відчуття величезної внутрішньої цілісності. Здавалося, нарешті прийшло покоління, якому можна буде залишити країну. Саме тому його смерть стала не просто трагедією. Вона стала потрясінням, яке змусило дуже багатьох з нас переглянути власні уявлення про відповідальність, громадянську мужність і про саму природу політики.

Відтоді минуло кілька років, але ці роздуми не полишають мене. Вони лише набувають нових сенсів. Після загибелі Романа величезного розголосу набули його слова: “Чим більше ми вб’ємо зараз, тим менше їх доведеться вбивати нашим дітям”. Тоді ця фраза буквально розлетілась інформаційним простором. Але дуже швидко я зрозуміла цікаву річ. Навіть у 2022 році, вже під час повномасштабної війни, для цивільної України ці слова звучали занадто радикально. Саме слово “вбивати” викликало внутрішній спротив.

Я й сама ловила себе на тому, що мені незручно було цитувати ці слова перед європейськими аудиторіями. Незручно пояснювати їхній зміст. Незручно було вимовляти це слово вголос. І саме тут проходила одна з найважливіших меж між фронтом і тилом. У мирному місті після нічного обстрілу люди кажуть: “Дай Боже, щоб вони швидше здохли”. А військові відповідають зовсім інакше: “Ми працюємо над цим”. Це не просто різниця в лексиці. Це різниця світоглядів.

Для військового смерть є частиною реальності війни, частиною відповідальності. Частиною тієї страшної роботи, яку необхідно виконати, якщо хочеш, щоб твої діти не мусили робити її після тебе. Тому слова Романа – це не емоція. Це політичне мислення людини, яка дивиться далеко вперед. Людини, яка усвідомлює історичну перспективу.

Фактично він сказав те саме, що свого часу сказала Голда Меїр: “Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає дуже мало місця для компромісу”. Це одна й та сама думка. Нам з Росією не залишено простору для співіснування в тому вигляді, в якому Росія сама визначила свої наміри. Вона вже заявила, що Україна не має існувати. Тому слова Романа – це не заклик до жорстокості. Це слова людини, яка взяла на себе відповідальність за майбутнє. І саме тому вони набувають особливої ваги. Бо вони були підтверджені найвищою можливою ціною – власним життям. Саме так слова перестають бути звуками. Вони стають тим, що важить.

Але є ще один вимір цієї історії.

Мене давно не полишає думка про те, чому Роман Ратушний міг говорити такі речі з такою ясністю, а моє покоління – ні. Чому нам бракувало цієї сміливості називати речі своїми іменами. Якщо вже говорити мовою філософії, тут варто згадати Альберта Швейцера. Ще в середині ХХ століття він поставив діагноз ціннісній кризі сучасної цивілізації. На його думку, спекулятивне мислення почало переважати над підставовим. Що це означає? Підставове мислення народжується з живого людського досвіду. Воно шукає сенс з огляду на прожите життя. Спекулятивне ж мислення складається з цитат, які спираються на інші цитати. Це нескінченний ланцюг чужих слів, не оплачених власним досвідом. Таке мислення може бути блискуче ерудованим, але воно не прожите.

Саме тому для мене спадщина Романа Ратушного – це приклад підставового мислення. Все, що він говорив, було прожите ним особисто. У кожному його слові була повна людська залученість до життя країни.

Нещодавно я остаточно це зрозуміла. Тиждень тому я була в Харкові – місті, яке сьогодні набагато більше понівечене війною, ніж Київ. Коли йдеш його центральними вулицями, майже не бачиш цілих вікон. Більшість із них закрито плитами ДСП. Деякі історичні будинки стоять розкритими назовні ще від весни 2022 року. Їх не відбудовують. Вони стали частиною міського ландшафту війни. Але мене вразило інше. На цих плитах вірші, стріт-арт, українська поезія – класична й сучасна.

Молоді харківські художники буквально вписують літературу в поранене місто. Це покоління дітей війни освоює простір руїн як простір свого життя. Іншої молодості вони вже не матимуть. Одного дня мене завернули з центральної вулиці в невеликий провулок.

– Подивіться, – сказали мені. – Тут стояв будинок. У нього влучила ракета.

На його місці тепер вирва. А навпроти – мій вірш.

Я навіть не одразу його впізнала. Він був написаний років десять тому – ще тоді, коли в Україні не говорили “війна”, казали “АТО”. Не було ветеранів – були “атовці”. Не було російського вторгнення – був “конфлікт”. Уся міжнародна політика тоді будувалася навколо максимально безпечних евфемізмів.

Той вірш починається словами:

“Скажеш слово – і відчиняються брами в повітрі…”

І завершується просто:

“…розплющуєш очі й кажеш: війна”.

Я запитала художницю, яка винесла цей текст у публічний простір:

– Чому саме цей вірш?

Її відповідь мене приголомшила.

Вона сказала:

– Я мусила якось описати цей простір.

І раптом я зрозуміла. Простір, де стоїть будинок, – це один світ. Простір, де замість будинку вирва, – вже зовсім інший. Його треба назвати. Йому треба дати ім’я. Його треба описати. Бо тільки тоді він стає частиною людської свідомості. Саме в цей момент я усвідомила ще одну болісну річ про власне покоління. Я написала цей вірш багато років тому. І… сховала його. Не надрукувала. Не винесла в публічний простір. Це зробила людина віку Романа Ратушного. Представниця покоління війни, яка вже не боялася вимовити слово “війна” вголос. І тоді я зрозуміла, що саме це покоління навчило нас найважливішого. Не боятися називати речі своїми іменами.

Саме тому слова Романа про те, що “чим більше ми вб’ємо зараз, тим менше їх доведеться вбивати нашим дітям”, не стали тоді повноцінним мемом українського інформаційного простору. Для багатьох вони були надто різкими. Надто прямими. Ми все ще жили в культурі недомовленості. Ми все ще боялися назвати те, що вже давно знали. Наше покоління надто довго виховувалося в бажанні всім подобатися. Не сваритись із сусідами. Бути зрозумілими Заходу. Не дратувати Москву. Не засмучувати Берлін. Відповідати очікуванням Вашингтона. Постійно озиратися на чужі вимоги й чужі оцінки. Ми настільки звикли пристосовуватися до чужого погляду, що зробили його власним. І ось приходить молодий хлопець. Громадський активіст. Людина, яка виросла не в кабінетах і не в політичних штабах, а в реальній боротьбі за свій парк, за своє місто, за свою країну. Він говорить просто: “Чим більше ми вб’ємо зараз, тим менше їх доведеться вбивати нашим дітям”. І саме тому це звучить визвольно. Бо це слово звільняє. Звільняє від самоцензури. Від евфемізмів. Від страху. Від звички говорити чужими словами.

Саме таким був низовий громадянський активізм, який уособлював Роман Ратушний. Він народжувався не з політичних технологій, а з особистої відповідальності за свій простір, свою громаду, свою державу. І саме тому з цього активізму виросла нова політична етика – етика людей, які не чекають дозволу говорити правду й діяти.

Можливо, саме це і є найважливішим уроком, який нам залишило покоління Романа. Воно не просто навчилося воювати. Воно навчилося говорити правду. А правда завжди починається з правильно названих речей. Саме тому сьогодні я так багато думаю про слова. Не лише про те, що ми говоримо, а й про те, що ми відмовляємося говорити. Росія дуже добре розуміє силу слова. Вона розпочинає війну не з ракети. Вона розпочинає її з мови. Подивімось уважно, як за ці роки змінився російський офіційний дискурс. Передусім з нього майже зникло слово “Україна”. Вони не воюють проти України. Вони воюють проти “Заходу”, проти “НАТО”, проти якогось абстрактного “противника”. Україна як суб’єкт просто зникає з мови. А якщо зникає слово – поступово зникає й сама реальність. Так само вони прибрали слово “війна”. Замість нього існує “СВО”. Тому що слово “війна” неминуче породжує питання. Хто воює? Навіщо? Чому? Хто є відповідальним? “СВО” не породжує жодного з цих питань. Воно працює як мовна анестезія. Воно дозволяє мільйонам людей жити так, ніби війни не існує. Мені розповідали, що навіть у спортивних новинах російського телебачення можуть не згадувати Україну там, де її неможливо оминути. Так працює символічне знищення. Коли з мови прибирають назву країни, її намагаються прибрати й зі свідомості. І це означає не менше, ніж фізичне насильство. Це означає символічну смерть. Саме тому мене дивує, про що ми говоримо у власному інформаційному просторі.

Я спеціально переглядала українські медіа. Скільки разів ми чуємо питання: “Як ми житимемо з Росією після війни?”, “Коли українці й росіяни помиряться?”, “Якими будуть наші майбутні стосунки?”. І майже не звучить інше питання. Хто сказав, що після нашої перемоги Росія залишиться такою, якою ми її знаємо сьогодні? Хто сказав, що саме Україна повинна без кінця думати про майбутнє держави, яка відкрито проголосила наше знищення своєю метою? Ми досі надто часто мислимо в чужих категоріях. Це і є те, що Альберт Швейцер називав спекулятивним мисленням. Це мислення чужими словами. Чужими конструкціями. Чужими сенсами. І ми самі ставимо собі бар’єри. Самі себе цензуруємо. Десятиліттями українська журналістика багато в чому переписувала московські смисли. Не досить перекласти текст із російської українською мовою, бо перекладаються не лише слова, перекладаються сенси, а російські сенси непомітно проникають у наш інформаційний простір. Саме тому так важливо навчитися говорити власною мовою не тільки граматично, а й світоглядно. Саме це робив Роман Ратушний. Він говорив не чужими словами. Не словами політичної кон’юнктури. Не словами, які мають усім сподобатися. Він говорив словами, народженими з особистої відповідальності.

У цьому і полягає справжня чесність. Відповідальність за слово. Відповідальність, від якої сучасна політика майже відучила суспільство. Недарма Джордж Орвелл ще 1946 року писав про деградацію політичної мови. Для нього головною ознакою доброї мови була щирість. Розрив між тим, що людина думає, і тим, що вона говорить, неминуче породжує брехню. Людина починає прикриватися словами так само, як восьминіг випускає чорнило, щоб приховати себе. У результаті губиться сама реальність. Вибух стає “хлопком”. Війна – “спеціальною операцією”. Занепад – “від’ємним зростанням”. І люди поступово перестають бачити світ таким, яким він є.

Роман Ратушний був повною протилежністю цьому. Він належав до покоління, яке відмовилося жити в тумані евфемізмів. Він називав речі своїми іменами. Саме тому його слова важать і сьогодні.

Саме тут я знову повертаюся до Сенеки. Його знаменитий вислів про те, що слова мають не дзвеніти, а важити, перегукується зі словами апостола Павла: якщо говорити всіма мовами світу, але не мати любові, то залишиться лише порожній брязкіт. Слова набувають ваги лише тоді, коли за ними стоїть прожите життя, коли людина готова відповідати за них до кінця.

Роман Ратушний саме так і жив. Його громадянський активізм був не професією і не політичною технологією. Він був способом бути людиною. Від боротьби за Протасів Яр до захисту України зі зброєю в руках – це була одна й та сама моральна позиція, одна й та сама відповідальність за свій дім, свою громаду і свою державу. Саме тому низовий активізм в Україні сьогодні є не периферією політики, а її моральним центром.

Мені здається, саме це і є головний урок, який залишило нам покоління Романа. Воно навчило нас не тільки воювати. Воно навчило нас не тільки брати відповідальність. Воно навчило нас говорити так, щоб слова важили.

І, можливо, саме з цього – зі здатності чесно називати речі своїми іменами, не ховаючись за евфемізмами, не пристосовуючись до чужих очікувань і не боячись правди, – починається майбутня Україна. Саме та Україна, якій Роман Ратушний уже встиг показати дорогу.

Оксана Забужко, письменниця, філософиня, есеїстка та публіцистка

Записала журналістка Людмила Тягнирядно