Пересічні віряни не поділяють такого ворожого ставлення до ЛГБТІК+-людей, як церковна верхівка
Київський міжнародний інститут соціології провів чергове дослідження ставлення українського суспільства до ЛГБТІК+-питань (на замовлення ГО “Точка опори UA”). Важливо підкреслити, що тільки КМІС – одна з найавторитетніших соціологічних служб України – проводить подібні опитування всі останні роки, і, крім цих даних, інших вірогідних джерел інформації щодо цих питань немає.
Загалом його результати підтверджують висновки попередніх опитувань, демонструючи впевнену тенденцію поліпшення ставлення українців та українок до ЛГБТІК+-людей та захисту їхніх прав. Зокрема, у 2026 році близько трьох чвертей (74%) опитаних підтримали заборону дискримінації проти ЛГБТІК+ і понад половину (54%) – легалізацію реєстрованого цивільного партнерства для одностатевих пар.
Але найцікавішим у новому дослідженні стало те, що респонденток та респондентів уперше запитали про їхні релігійні переконання.
Загальновідомим є вкрай негативне непримиренне ставлення до ЛГБТІК+-людей з боку українських церков, представлених у Всеукраїнській Раді Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), яка охоплює провідні православні, католицькі, протестантські, мусульманські та юдейські об’єднання. Ще 2007 року її учасники, найбільшими з яких сьогодні є ПЦУ, УПЦ (МП) і УГКЦ, ухвалили спільну “Декларацію про негативне ставлення до явища гомосексуалізму та так званих одностатевих шлюбів”, яка стала основоположним документом, що визначає їхню позицію в цих питаннях. Українські церкви й досі дотримуються викладених у ній поглядів, що три роки тому було підтверджено в черговій “Заяві про неприпустимість зрівняння одностатевих співмешкань із сім’єю”. Аналогічні декларації та заяви ухвалювалися й окремими церквами – ПЦУ, УПЦ (МП), УГКЦ, римо-католиками, об’єднаннями євангельських християн (баптистів, адвентистів, п’ятдесятників). Українські церкви категорично виступають не тільки проти легалізації одностатевих партнерств, але й проти будь-яких політико-законодавчих кроків щодо заборони дискримінації, криміналізації злочинів на ґрунті ненависті та мови ворожнечі за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, вбачаючи в цьому порушення їхніх свобод совісті та слова.
Хоча в згаданій основоположній декларації останнім пунктом українські церкви заявили, що “ми готові у відкритій дискусії обстоювати погляди, викладені у цій Декларації”, ці слова виявилися відвертою брехнею. З часу її ухвалення вони уникали будь-якої публічної дискусії з цього приводу, зустрічей з опонентами, обмежуючись лише заявами зі свого боку та непублічним лобіюванням своїх інтересів на закритих зустрічах із представниками державної влади. Коли чотири роки тому українські ЛГБТІК+-організації запропонували ВРЦІРО загалом та керівництву кожної церкви окремо зустрітися в будь-якому форматі та обговорити конфліктні питання, то, як завжди, не отримали ніякої відповіді.
Втім, це не дивно, тому що українським церквам немає що відповісти на очевидні запитання: як ви можете в розпал війни з головним провайдером гомо- і трансфобії у світі, Росією, беззастережно поділяти погляди “русского міра” на ЛГБТІК+-людей? Чому ви солідарні з нашими ворогами, а не з нашими – і вашими! – друзями, союзницями та союзниками з вільного світу? Чому ви фактично підтримуєте позицію патріарха Кирила, який заявив, що Росія воює проти України задля того, щоб українці не бачили на вулицях своїх міст “гей-парадів”? Чому ви не поділяєте позицію своїх західних одновірців – папи Франциска, який підтримав право одностатевих партнерів на цивільні союзи, архієпископа Вселенського патріархату Елпідофора, який охрестив дітей одностатевої пари? Чому ви не згодні жити за принципами сучасного вільного світу: сповідувати свою віру, називати гріхом те, що ви вважаєте таким, але не заважати іншим людям жити згідно з їхньою совістю?
Чому ви підтримуєте вступ України до Європейського Союзу, але відмовляєтеся визнавати основоположні цінності сучасної Європи?
Ми говоримо про “українські церкви”, але опитування КМІС продемонструвало, що насправді пересічні віряни не поділяють такого цинічного та непримиренно-ворожого ставлення до ЛГБТІК+-людей з боку свого церковного начальства.
Протестанти (баптисти, адвентисти, п’ятдесятники) виявилися найконсервативнішими християнами в Україні, і примітно, що саме протестантські політики на кшталт Руслана Кухарчука, Олександра Турчинова та Павла Унгуряна є найактивнішими в просуванні гомофобного порядку денного, але в українському суспільстві (як і серед респондентів опитування) вони становлять лише 2%. Греко-католики, які склали 7,8% опитаних, є консервативнішими за православних і християн загалом, але не набагато – і вже точно не такими відверто гомофобними, як глава УГКЦ Святослав Шевчук, який дорівнював гомосексуальність до людиновбивства і закликав президента Януковича ухвалити закон про “заборону пропаганди гомосексуалізму” за зразком російського.
Найтолерантнішими до ЛГБТІК+-людей виявилися християни найбільшої православної церкви України – ПЦУ, що різко контрастує з офіційною політикою та заявами її керівництва. Водночас цікаво, що й віряни церкви-конкурентки – УПЦ, яка досі є канонічною складовою частиною Московського патріархату, – продемонстрували не набагато менший рівень підтримки захисту прав ЛГБТІК+. Вочевидь українські віряни та вірянки, як і суспільство загалом, суттєво змінились останніми роками, переконалися, хто є справжніми друзями України й що несе із собою наш спільний ворог – “русскій мір”.
Не змінилося тільки керівництво українських церков – воно вже не наважується вголос підтримувати демагогічну антизахідну пропаганду Кремля, але не бажає і зрікатися того, що для нього є самою суттю християнства – і ні, це не заповідь любити ближнього свого як самого себе. Воно вже розуміє, що Україні не вижити без того, щоб стати частиною сучасного вільного світу та Європейського Союзу, але плекає якісь абсолютно фантастичні уявлення, що це можна зробити, продовжуючи сповідувати віру своїх московських колег. Воно живе в ілюзорному світі, де українське суспільство, до вигаданих поглядів якого воно постійно апелює, є суспільством не сучасної європейської країни, а якось релігійної диктатури третього світу. За уявленнями керівництва українських православних церков, українці та українки не хочуть і не можуть жити так, як греки на духовній батьківщині православ’я, а українські католицькі ієрархи не можуть собі уявити, щоб українці бажали та могли жити так, як живуть італійці на духовній батьківщині католицтва.
Андрій Кравчук, експерт з адвокації Правозахисного ЛГБТ-центру “Наш світ”
