Робота українців на окупованих територіях: що каже про це міжнародне гуманітарне право
З початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну Верховна Рада ухвалила нову статтю Кримінального кодексу, що встановлює кримінальну відповідальність за співпрацю в різних формах з окупаційними органами влади.
Проте чи всі громадяни, які співпрацюють з окупантами, мають бути притягнені до кримінальної відповідальності? Аналіз вироків у Єдиному реєстрі судових рішень показує, що зі 1600 рішень майже третина стосується питань публічної підтримки окупанта або обіймання посад, які не пов’язані з організаційно-розпорядчою діяльністю. Зокрема, діловоди, “вуличні”, бухгалтери, спеціалісти різних відділів, це комірники, водії.
Заступниця керівниці Моніторингової місії ООН з прав людини Ноель Калгун під час дискусії Docudays UA “Освітяни, медики, комунальники на окупованих територіях – кого Україна вважає колаборантами і чи справедливо?” розповіла про міжнародні стандарти, які мають застосовуватися до тимчасово окупованих територій.
Я б хотіла почати з теорії міжнародного гуманітарного права, а саме того, як вона визначає питання окупації та колабораціонізму. У міжнародному праві є великий набір практичних правил щодо того, який вигляд повинна мати окупація.
Ці правила виходять з базового припущення та принципу міжнародного права, що окупація є тимчасовою. Отже, мета МГП – це захистити цивільне населення під час окупації. Окупаційна влада, за міжнародним правом, має забезпечувати всі базові потреби цивільного населення – їжу, воду, освіту, систему охорони здоров’я, транспорт тощо.
Оскільки окупаційна влада має цю відповідальність перед цивільним населенням, вона також має відповідні повноваження щодо примусу людей виконувати функції, необхідні для забезпечення нормального життя людей.
Це звучить дивно, та окупаційна влада дійсно має право примушувати людей працювати, наприклад, у школах, у лікарнях та на інших посадах, необхідних для життєзабезпечення. Зрозуміло, щоб звичне життя людей під час окупації могло продовжуватися, хтось має виконувати ці функції.
Водночас країні-окупанту заборонено залучати своїх громадян зі своєї власної території. Тобто російська влада не має права залучати громадян РФ, привезених з території РФ, до роботи в лікарнях та школах на ТОТ. Бо це призвело б до переміщення населення і довготривалих демографічних змін та суперечило б тимчасовому характеру окупації.
Серед важливих правил також є те, що країна-окупант повинна поважати чинні закони та установи окупованої території, наскільки це можливо. Вона повинна уникати внесення далекосяжних змін у наявний порядок речей. Вона не може змінювати статус державних службовців чи суддів на ТОТ і не має примушувати людей працювати, якщо вони відмовляються через свої особисті переконання.
До прикладу, нині в Палестині школярі навчаються арабською мовою і не за ізраїльською навчальною програмою.
Така безперервність захищає права людей, які мешкають на окупованих територіях і сприяє їхній реінтеграції. До прикладу, якщо в окупації продовжили б видавати свідоцтва про народження українського зразка, це було б добре для народжених там дітей. Бо ж окупація тимчасова, і буде реінтеграція цих громадян України, отже їм буде легше надалі отримати український паспорт, зокрема для майбутньої освіти.
Якщо під час окупації діти продовжують навчатися за українською навчальною програмою, українською мовою і отримають українські сертифікати та дипломи, то після окупації жодних проблем з визнанням документів не буде. Це логічно.
Другий стандарт міжнародного гуманітарного права полягає в тому, що окупаційна держава повинна поважати лояльність жителів ТОТ до своєї рідної країни. Цей стандарт забороняє країні-окупанту примушувати мешканців ТОТ, як сформульовано в міжнародному праві, “присягати на вірність ворожій державі”.
Це означає, що вона не має змушувати людину змінювати громадянство, давати присягу окупаційній владі чи ж бо носити символіку країни-окупанта. Це правило вкрай важливе, бо воно захищає совість, гідність та лояльність людей.
Та велика проблема полягає в тому, що Російська Федерація не розглядає себе як країну-окупанта та як таку державу, яка має зобов’язання перед МГП. Вона розглядає себе як суверенну владу після проведення незаконного “референдуму” й так званих “виборів” та чинить тиск на людей, щоб вони отримували російські паспорти.
На практиці ж Російська Федерація зобов’язує всіх державних працівників, зокрема вчителів та медичних працівників, отримувати російські паспорти, підписувати російський трудовий договір та працювати за російськими законами в російських установах. Почасти до цієї присяги примушують через затримання, катування або погрози на адресу окремих осіб або їхніх близьких. З огляду на атмосферу страху на ТОТ, багато людей підкорюється.
Постає питання, які тут наслідки для питання колабораціонізму? Адже, якщо, відповідно до міжнародного права, для окупаційної влади є прийнятним примушувати людей працювати у сфері охорони здоров’я та освіти, звідси логічно випливає, що національне законодавство має також вважати прийнятним, щоб такі громадяни продовжували працювати на цих посадах. Людей не слід переслідувати за колабораціонізм лише через те, що вони виконують цю роботу. Проте нав’язування окупаційною владою власних систем та примушування людей присягати на вірність – це порушення міжнародного права.
Тобто змушувати викладачів та вчителів викладати – це нормально. Але змушувати їх викладати за російською програмою, російською мовою, підписувати трудовий договір та співати на початку навчального дня гімн Російської Федерації – це порушення.
Хто має за це відповідати: держава-окупант, яка неправомірно примушувала людей присягати, чи цивільні люди, які присягали на вірність РФ почасти через насильство чи погрози? Або присягали тому, що в них не було вибору і їм треба було зберегти свою роботу та забезпечувати свої родини?
Слідчі, прокурори, співробітники Служби безпеки України використовують таке законодавство про колабораціонізм, яке наразі існує в країні. Зміни до Кримінального кодексу внесли за декілька днів після повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну – 3 березня 2022 року.
Законодавство варто оновити. У Верховній Раді є низка законодавчих ініціатив щодо оновлення законодавства для того, щоб воно чіткіше відповідало міжнародним стандартам. Утім, ці законопроєкти зараз не рухаються.
Ноель Калгун, заступниця керівниці Моніторингової місії ООН з прав людини
