Рішення ЄСПЛ у справі про окупацію Криму Росією: деталі перемоги

14 січня 2021 року Європейський суд з прав людини ухвалив рішення щодо часткової прийнятності міждержавної скарги України проти Росії щодо Криму. Українські урядовці одразу назвали це перемогою, а Росія поширює меседжі, що рішення є позитивним саме для неї. Розберемося, чому наразі про перемогу має говорити саме наша країна.

Одразу варто загадати, що під час усних слухань у справі, які відбулися 11 вересня 2019 року, ледь не головним питанням, навколо якого точилися дискусії, була дата, з якої Росія контролює Крим. Україна наполягала, що контроль відбувається щонайменше з 27 лютого 2014 року (наступного дня після захоплення кримського парламенту). Тоді як російський уряд переконував суд, що російські війська з’явилися на півострові після 18 березня, щоб підтримати прагнення кримчан до Російської Федерації, вже висловлене на “референдумі”.

Суд дійшов висновку, що Росія здійснювала ефективний контроль над територією Криму саме з 27 лютого 2014 року. Це означає, що Росія не лише відповідає за порушення прав людини на півострові, які відбулися наприкінці лютого та в першій половині березня. Ймовірно, для російської сторони це саме по собі було б не так важливо.

Утім, зараз можна впевнено стверджувати, що й так званий “референдум” відбувався під дулами російських автоматів (цікаво, що й саме слово “референдум” ЄСПЛ у своєму рішенні послідовно пише в лапках, задаючи певний стандарт посилання). І це вже не просто інша оцінка ситуації, а факт, встановлений юридичними засобами на підставі дослідження доказів та аргументів сторін, який не можна ігнорувати. Саме це є найболючішим наслідком цього рішення для російської влади.

Щоб хоч якось приховати поразку, російська пропаганда одразу підхопила “частковість” прийнятності, видаючи це за власну перемогу, рахуючи пункти тощо. Але насправді в частковій прийнятності скарги також немає нічого серйозного, якщо оцінити суть рішення. Навіть змістовно рішення свідчить про значну перемогу саме українського уряду.

Але спочатку звернемося саме до “неприйнятних” (тобто таких, що не розглядатимуться судом) пунктів. Їх три: неприйнятною скарга визнана лише в тому, що стосується окремих випадків убивств або поранень, короткотермінових затримань іноземних журналістів у першій половині березня 2014 року та вилучення їхнього обладнання і практики націоналізації майна українських військовослужбовців.

Суд не сказав, що в таких випадках не було порушень. Йдеться радше про відсутність системності, яка може бути пояснена “адміністративною практикою” російської влади в Криму.

Зокрема, у контексті вбивств або поранень йшлося загалом про сім різних випадків, які разом не свідчили про поширену адміністративну практику вбивств або застосування вогнепальної зброї. Ці випадки становили частину скарги на порушення статті 2 Європейської конвенції про захист прав людини (право на життя), і Суд розгляне скаргу за цією статтею в частині, яка стосується недобровільних зникнень та нерозслідування таких випадків російською владою.

Так само в питанні про іноземних журналістів йшлося загалом про три випадки як складову частину скарги на порушення статті 10 конвенції (свобода вираження поглядів).

Іншими словами, йдеться про те, що згадані питання, з огляду на їхній епізодичний і несистемний характер, не можуть бути предметом міждержавної скарги, хоча порушення можуть бути визнані, якщо розглядати в межах індивідуальних скарг. І лише у випадку з націоналізацією майна військовослужбовців суд послався на відсутність доказів щодо вчинення таких дій протягом відповідного періоду (лютий 2014-го – серпень 2015-го).

А ось решта вимог стосується поширеної практики порушення прав людини на території Кримського півострова і буде розглянута по суті. Що ж це за вимоги:

• примусові зникнення та відсутність ефективного розслідування таких випадків (ст. 2 конвенції);
• нелюдське поводження та незаконні затримання (ст. 3 та 5);
• поширення на територію Криму російського законодавства, внаслідок чого суди в Криму з 27 лютого 2014 року не є “створеними на підставі закону” (ст. 6);
• автоматичне нав’язування російського громадянства та захоплення приватного майна (ст. 8);
• переслідування релігійних лідерів, які не є представниками Російської православної церкви, захоплення місць для відправлення релігійних обрядів та конфіскація релігійної власності (ст. 9);
• переслідування неросійських ЗМІ (ст. 10);
• заборона публічних зібрань та затримання їхніх учасників (ст. 11);
• експропріація власності фізичних осіб та приватних організацій (ст. 1 Першого протоколу);
• утиски української мови в школах та переслідування українськомовних дітей (ст. 2 Першого протоколу);
• обмеження свободи пересування між територією Криму та материковою частиною України через трансформацію адміністративної межі в державний кордон РФ (стаття 2 Протоколу № 4);
• дискримінація кримських татар у контексті статей 8, 9, 10 та конвенції.

Так само суд вирішив приєднати до цієї скарги питання про переміщення ув’язнених з території Криму на територію Росії. Ці скарги будуть розглянуті разом з рештою вимог.

Наведений перелік поки що не є переліком порушень, за які відповідальна Росія. Зараз ми маємо “перелік пунктів обвинувачення”, за якими буде ухвалений вирок. Де Росія буде визнана винуватою, а де буде виправдана – побачимо. Фактично справу розглянуть за 12 пунктами з 15, але насправді пункти, які відкинуто, мають дещо меншу вагу в порівнянні з іншими.

У тексті рішення використано нейтральну термінологію, якою суд скористався, щоб не склалося хибного враження про те, що ЄСПЛ зробив якісь далекоглядні висновки та підтримав Україну в її прагненні до повернення Криму. Суд намагається уникати різких висловлювань та політичних оцінок, залишатися незаангажованим та об’єктивним органом. Але ніщо не заважає нам називати речі своїми іменами, і, коли ЄСПЛ каже про “ефективний контроль над територією Кримського півострова з боку Російської Федерації”, ми цілком упевнено можемо говорити про окупацію.

Сергій Заєць, адвокат, засновник проєкту JustCraft