Реалізація “формули Штайнмаєра”: які ризики та погіршення для людей у “сірій зоні”

Комплекс заходів з імплементації так званої “формули Штайнмаєра”, який попри спротив великої частини суспільства проштовхує українська влада, спричиняє низку побоювань. Ось головні з них.

Безпекова ситуація, яка є передумовою виконання плану врегулювання конфлікту за Мінськими угодами, надто далека від ідеалу.

Обстріли тривають. Зокрема, у межах ділянок розведення сил. Протягом шести місяців, що минули після початку розведення сил, загинуло 43 українських військовослужбовці. Що дорівнює числу загиблих у попередні шість місяців. Відсутність суттєвого зменшення інтенсивності обстрілів з боку “російських проксі” аж ніяк не вказує на готовність російської сторони відмовитися від своїх агресивних планів.

Як не вказує на неї і те, що в районі села Петрівське, за даними СММ ОБСЄ, “російські проксі” обладнали нові позиції всупереч домовленостям про дзеркальне розведення сил. А на панівній висоті на межі ділянки розведення сил у Станиці Луганській бойовики обладнали нові стаціонарні вогневі точки, які дозволяють здійснювати ефективний вогневий контроль не тільки Станиці, а й прилеглих населених пунктів.

Від наших джерел на окупованих територіях надходить інформація про достатньо інтенсивний рух військових формувань бойовиків поблизу лінії розмежування.

Про перекидання військової техніки до кордонів з Україною повідомляють і мешканці прикордонних районів Воронезької та Ростовської областей Росії. Можливо, йдеться про ротацію підрозділів, але в будь-якому разі РФ не зменшує чисельності угруповань поблизу українського кордону.

Таким чином, наразі ніщо не вказує на намір уряду РФ відмовитися від своїх агресивних планів. На цьому фоні спроби українського уряду “авансом” іти на поступки Кремлю, руйнуючи водночас безпековий баланс, який вибудовувався роками, виглядають небезпечною авантюрою. Нагадаю, що останніми роками лінія зіткнення не змінюється і ефективно контролюється українськими військовими. Інтенсивність бойових дій протягом останніх трьох років невпинно знижувалася, і цьогоріч кількість жертв конфлікту є найнижчою за п’ять років.

Відводячи далеко в тил українську армію та поліцейські сили, ми наражаємо на небезпеку сотні проукраїнських активістів. Деяким з них погрожують уже.

Як доводить досвід, беззбройна поліція не зможе захистити навіть від побутового насильства. Наприклад, колишні бойовики два роки тому в “сірій зоні” між контрольними пунктами розправилися з двома своїми конкурентами, мешканцями Станиці Луганської: одного з них забили до смерті, іншого викрали, й він досі перебуває у підвалі так званого “МГБ ЛНР” за вигаданим звинуваченням у шпигунстві. Але якщо тоді “сіра зона” сягала декількох сотень метрів, то після реалізації плану розведення це буде смуга завдовжки в 450 і завширшки від 3 до 5 кілометрів, де українські поліцейські чергуватимуть тільки вдень, а вночі мешканці десятків сіл та міст залишатимуться беззахисними. Тим більше, як вже казав, беззбройні поліцейські не зможуть ефективно зреагувати навіть на випадки побутового насильства, а що вже казати про сплановані розправи від вороже налаштованих місцевих або диверсійних груп? На запитання, як буде гарантовано безпеку мешканців демілітаризованих зон у таких випадках, відповіді від представників ООС ми не отримали.

Є ризик значного погіршення гуманітарної ситуації для близько 105 тисяч мешканців територій, які фактично опиняться поза юрисдикцією України після виведення звідти всіх офіційних збройних формувань.

Уже зараз мешканці демілітаризованих та прилеглих до них районів відчувають обмеження в пересуванні. Ситуація в цій сфері значно погіршилася. В’їзд та виїзд до таких зон необґрунтовано ускладнено. Особливо ретельно влада слідкує за журналістами та представниками громадських організацій. Це може свідчити про те, що обмеження спричинені радше не міркуваннями безпеки, а задля попередження витоку з цих районів незручної для уряду інформації.

Обмеження в пересуванні та зменшення контрольованості демілітаризованих районів обмежить доступ їхніх мешканців до освіти, медичних та адміністративних послуг і навіть продовольства та питної води. Мало хто з комерційних постачальників палає бажанням доставляти товари до районів, де українська влада не гарантує безпеки, а купівельна спроможність мешканців украй низька.

З тих самих міркувань не завозитиметься туди й готівкова маса. Буде обмежений доступ до банківських послуг – до “демілітаризованої” Катеринівки вже зараз не виїжджають мобільні відділення банку. А обмеження можливості отримати пенсію вкрай негативно вплине на місцеве населення, більшість із якого дуже залежить від соцвиплат через характерне для зони бойових дій безробіття. Для розуміння проблеми варто зауважити, що більшість сімей у прифронтових населених пунктах через відсутність робочих місць уже зараз утримують саме пенсіонери.

Але головне питання – що далі?

Чи готова Європа проковтнути профанацію виведення з Донбасу російських гібридних формувань і профанацію демократичних виборів? Адже наразі ніщо не свідчить про намір росіян виводити найманців та військову техніку, якої вони сконцентрували в окупованих районах більше, ніж її мають деякі європейські країни. В оточенні російського президента не приховують, що не мають наміру повертати окуповані райони під українську юрисдикцію, що український суверенітет буде там суто номінальним. А це означає, що вільні вибори на окупованому Донбасі неможливі. І, якщо Європа буде готова визнати їх такими, це свідчитиме про зневагу європейців до власних фундаментальних цінностей.

Навіть якщо росіяни раптом дійсно залишать Донбас та Україна отримає контроль над втраченою ділянкою кордону (у що я особисто не вірю), вибори в суспільстві, випаленому п’ятьма роками жорстких репресій, відсутністю політичної конкуренції, незалежних ЗМІ та навіть громадських об’єднань, стануть можливими тільки після щонайменше року інтенсивної роботи уряду та громадянського суспільства, спрямованої на нормалізацію суспільної атмосфери.

Про “особливий статус”. Як людина, яка все своє життя прожила на Донбасі, я засвідчую, що в нашому суспільстві ніколи не було запиту на автономію, а тим більш на від’єднання від України. Це цілком кремлівський наратив. І робити зараз законодавче закріплення особливого статусу обов’язковою для України умовою – це означатиме гру за нав’язаними росіянами правилами і нехтування справжніми інтересами та потребами мешканців східної України.

Одного разу Франція разом із Британією в схожий спосіб уже вирішили долю іншої країни – Чехословаччини, – віддавши її на поталу гітлерівській Німеччині, сподіваючись так заспокоїти агресора. Але не врахували, що в Гітлера були набагато більші амбіції. Франції це коштувало п’яти років, проведених під окупацією, а Європі – 40 мільйонів загублених життів.

Не варто повторювати помилок.

Не варто недооцінювати амбіції Путіна.

Не варто йти на поступки кремлівському режиму, який не приховує того, що зневажає цінності та принципи, на яких побудовано євроатлантичну цивілізацію, і прагне перекроїти наявний світовий лад. Кожну нашу поступку він сприймає як слабкість, а отже – як сигнал для продовження експансії.

Системним розв’язанням проблем, які породжує агресивна зовнішня політика РФ, може бути лише демонтаж путінського режиму. А для цього потрібне не загравання з ним, а продовження політики міжнародної ізоляції Росії і посилення санкцій, які послаблятимуть російську економіку. Що з часом позбавить режим ресурсів, необхідних для продовження експансії, та зруйнує його легітимність в очах російського суспільства.

Боюся, що, з огляду на плани чинного політичного керівництва РФ, це – найбільш гуманна з усіх можливих стратегій виходу з кризи. Решта варіантів коштуватимуть світові набагато дорожче.

З промови правозахисника та журналіста Костянтина Рєуцького на заході Міжнародної федерації прав людини (FIDH) “Розв’язання збройного конфлікту в Україні: політичні та гуманітарні виклики” в Парижі.