Про біженців, які “шикують в Європі”, або “Боже, як добре вдома!”

Цей текст для тих, хто, як і я, виїхав за кордон і почувається винуватим, що “шикує у Європі”.

Значить так, я повернулася на кілька днів до України, і не кажу про регіони, які потерпають від обстрілів, але от беру Київ…

Люди, ви собі не уявляєте, наскільки нам за кордоном важко. І наскільки добре дихається вдома, в моєму випадку у Києві.

Люди, які не виїхали, прикладають до поїздки за кордон єдиний досвід, який мають, – туристичний.

Те, що переживаємо ми – це досвід біженства, а не досвід туристичної поїздки. Ті, хто розповідає про те, як нам там “добре”, просто ніколи не мали досвіду біженства і не можуть уявити, що це.

Вони не знають, що таке з високооплачуваного фахівця чи фахівчині стати “ніким” з часто єдиною перспективою – низькокваліфікована праця.

Що таке втратити значення всіх дипломів та кваліфікацій, на які працювала все життя.

Що таке бачити, як всі твої заощадження зникають у дорогій країні.

Що таке бути непотрібним у тому місці, де живеш, коли тебе ненавидять і заздрять навіть ті співвітчизники, які виїхали раніше і пройшли еміграційне пекло, мовляв, “а вам все на блюдечку”. І місцеві теж не дуже люблять, бо ти вижираєш їхні ресурси…

Що таке, коли тебе зневажають ті, хто лишився в Україні, думаючи, що ти у туристичній відпустці, доки вони потерпають…

Що таке не сміти хворіти, бо отримати адекватну медичну допомогу ти не можеш, бо не застрахована, а платити “з кишені” не можеш, бо надто дорого. І у тебе повна хата хворих: у того отит і запалення в нозі, у того ще щось, у того ще щось, і ти нічого з цим не можеш зробити. Що таке труситися, дивлячись, як зникають останні закуплені в Україні ліки.

Мене, приміром, троє людей попросили закупити ліки в Україні, тож це реальна проблема…

Що таке бути тотально дезорієнтованою, на собачих правах, коли будь-якої миті у тебе або закінчаться гроші, або тебе витурять з квартири. Що таке в дорослому віці перестати розуміти, як влаштований світ.

Що таке, в принципі, жити з чужими людьми. Що таке втратити приватний простір.

Повірте, це зовсім не схоже на досвід “туризму”.

У Києві я впала в ейфорію. По-перше, бо я була поруч з дорослими людьми! Які здатні забезпечити собі їжу, проживання, які розрулюють свої проблеми самостійно. По-друге, бо навіть не встигнувши на метро, я могла набрати когось зі своїх та знайти ночівлю – тут твоє місце і твої люди.

Вже другий день я не маю гавкати на дітей і змушувати їх вчитися, я не маю тричі на день подбати, аби четверо людей поїло, я не маю розрулювати проблеми, які сипляться, мов з рогу анти-достатку: віз немає, оренда закінчується, міграційні адвокати, відсутність оплати, яка б відповідала європейським цінам… В Києві у мене просто сп’яніння від свободи! Ті, хто зараз за кордоном, ви не уявляєте, наскільки легше вдома. Я чесно не очікувала цього.

Бо так, раптом почати відповідати за 6+1 людей, окрім себе, це трохи занадто. Це дуже важко насправді. І це та робота та відповідальність, за яку ти маєш тільки хейт, бо ти фізично “в Європах” і всім здається, що ти плаваєш як вареник у маслі.

Жінки, які вивезли своїх дітей та батьків у Європу – ви героїні! Я захоплююся вами! Говоріть про свій досвід! Ви не уявляєте, наскільки люди помиляються щодо нього. Ви засоромлені казати про свій досвід, але він важливий! Те, що ви переживаєте, дуже, дуже, дуже непросто.

Боже, як же я хочу додому.