Мій “прийомний син” – Сервер Мустафаєв
1977 року, після мого арешту за членство у правозахисній Українській Гельсінській групі, Міжнародна амністія (Amnesty International) оголосила мене, як і багатьох інших українських політв’язнів, “в’язнем сумління” і боролася за наше звільнення. Нам, дисидентам брежнєвського часу, здавалося тоді, що ми будемо вже останніми в’язнями сумління, ув’язненими тоталітарним режимом за свої переконання, і що після розвалу Радянського Союзу всі колись підневільні народи почнуть жити мудро і мирно. Не сталося. Сьогодні реінкарнований чекістський режим Путіна у нападі імперської гарячки готується довести світ до нової руїни. А списки новітніх в’язнів сумління в окупованому цим режимом українському Криму почали рясніти кримськотатарськими іменами.
Народ киримли платить сьогодні дорогу ціну за право жити на своїй землі й бути вільними. Це особливо трагічно, коли усвідомлюєш, що сотні убитих, “зниклих безвісти” й ув’язнених для цього нечисленного народу відповідають за своїм масштабом сотням тисяч для народу численного.
До 2014 року обидва наші народи жили поряд, але не разом. Сьогодні ми розуміємо: немає свободи для українського народу без свободи народу кримськотатарського — і навпаки. Тому тривога кримських татар стає нашою тривогою.
У ті давні радянські часи, коли група Міжнародної амністії у французькому місті Авіньйон оголосила мене своїм “прийомним сином”, важко навіть передати, як це було важливо для мене. Сьогодні знову, як і на початку 1990-х (коли ми з друзями й однодумцями також створили групи МА в різних містах України), настає для мене час платити борг вдячності, взявши в руки естафетну паличку “усиновлення”. Немає сумніву, що всі ув’язнені кримські татари гідні того, щоб на їхню підтримку лунали наші дружні голоси. Проте, щоб зробити свої зусилля більш прицільними, я обираю своїм “прийомним сином” журналіста і правозахисника Сервера Мустафаєва.
Йому зараз 35 років, три з яких він уже провів у російському ув’язненні. Вдома залишилася молода дружина Майє з чотирма дітьми. Його “злочин” нагадує мені щось до болю знайоме: як координатор “Кримської солідарності”, він публічно виступав на захист жертв політично мотивованих переслідувань, висвітлював під час різних міжнародних та національних заходів порушення прав людини в Криму. У перекладі мовою сучасного російського кривосуддя це звучить так: ч. 2 ст. 205.5 КК РФ (“участь у діяльності терористичної організації”), ч. 1 ст. 30 та ст. 278 КК РФ (“підготовка до насильницького захоплення влади”). Відразу яскраво уявляєш собі фантастичну картину, як Сервер Мустафаєв із кількома друзями готуються силою захопити владу в “мирному і беззахисному” Кремлі… Втім, схоже, що російські судді уявили собі це навіть краще за мене, бо 6 вересня 2020 року відміряли Серверу 14 років позбавлення волі в колонії суворого режиму. Відтоді справу розглядають в апеляційному суді.
Хай дарують мені Сервер та його родина мій саркастичний тон, але душа вже просто не витримує цієї цинічної кремлівської брехні. Нічого не змінилося в тому велетенському “заповіднику імені Дзержинського-Берії”. Міняються політичні декорації, але нові покоління російських карателів навчаються за тими самими давніми підручниками. А в результаті безконечною стає черга тих мічених болем сімей, яких карають, бо вони посміли жити у згоді з етичними принципами людської цивілізації. І не порожніють лави тих сміливців, які вливаються в Рух ненасильницького опору, бо серцем відчувають правоту Сервера Мустафаєва, яка струменіє з його “останнього слова” на суді:
“Неможливо жити просто і мовчки, наче нічого й не сталося: не лізти в політику, залишатись глухим і сліпим за очевидної несправедливості, якій формально надали форму закону, яка є нічим іншим, як беззаконням… Глупо думати і розраховувати на світле майбутнє після беззаконня, що сталося з боку РФ 2014-го року. Знайдіть у собі сили подивитись правді у вічі – за вас цього ніхто не зробить”.
Нам не дано знати, яке число жертв має виповнитися, щоб Бог сказав: “Досить!”. Але рано чи пізно Він це скаже обов’язково. Радянський Союз був незрівнянно могутнішим за нинішню Російську Федерацію, але впав під вагою своїх злочинів. Цю долю повторить і путінський режим, бо спирається він на те саме диявольство.
І зовсім інша доля чекає на кримськотатарський народ. Доки для його синів і дочок Божий закон є вищим за сваволю тиранів, доти його майбутнє буде під особливою опікою Небес. І що більше російський народ мізернітиме у своєму покладанні на жорстокість, ненависть і цинізм, то більше маленький кримськотатарський народ ставатиме великим у своїй шляхетності.
Я вірю, що ще настане день, — і Мустафа Джемілєв доживе до нього! — коли ненасильницький спротив, ним утверджений, принесе свої праведні плоди. І Сервер Мустафаєв повернеться до свого рідного дому з відчуттям, що його жертва не була даремною. Кажу це напередодні 10 грудня — Дня прав людини, який іще стане святом у його родині. А надію на це дають слова самого Сервера: “Палець легко зламати — кулак неможливо. Коли ми єдині – ми непереможні”.
Мирослав Маринович, правозахисник, член-засновник Української Гельсінської групи, проректор Українського католицького університету
Матеріал підготовлено в межах програми авторів-амбасадорів на підтримку українських в’язнів Кремля #SolidarityWords, яку реалізовують Український ПЕН та Центр прав людини ZMINA.
