Мій хлопець – полонений з Азовсталі, хочу повернути його живим
Мене звати Анастасія, мені 21 рік. Цього літа я закінчила Національний аерокосмічний університет ім. М. Є. Жуковського “Харківський авіаційний інститут” за спеціальністю “Право”. Також паралельно навчалася на військовій кафедрі на офіцера запасу. Проте, на жаль, її я не змогла закінчити і навчатимусь ще рік, оскільки 24 лютого 2022 року повністю змінило моє життя. П’ять місяців я прожила в окупованому Ізюмі Харківської області, мій коханий в цей час захищав Маріуполь, а потім потрапив в полон “ДНР”…
За годину можна було почути, як на місто скидають до 10 авіабомб
На новорічні канікули я приїхала до своїх батьків в Ізюм. 28 лютого на свій День народження я мала повертатися до Харкова. Однак Росія не дала мені змоги цього зробити. 24 лютого о 4 ранку я прокинулася від вибухів. Тоді думала, що мені здалося, зайшла в інтернет та побачила звернення Путіна, що Росія розпочала “спеціальну військову операцію” в Україні.
Ми з батьками одразу почали збирати необхідні речі, документи, ліки та віднесли все в підвал. Пізніше мені зателефонував мій хлопець, він військовий. На той момент він перебував у Маріуполі. Мені було дуже страшно, я плакала, коли з ним говорила, дуже хвилювалася за нього. Він сказав, що він поруч і що все буде добре. Але ми не знали, що на нас чекало далі.
Декілька днів ми з батьками разом з іншими містянами допомагали українським військовим: у місцевій школі готували для них їжу, приносили продукти. Свій день народження, 28 лютого, я зустрічала в холодному підвалі, одягнена в декілька штанів та кофт, теплу куртку, вкрита ковдрами. Саме в ніч з 27 на 28 лютого російські військові вперше обстріляли Ізюм. І стріляли вони не по військових об’єктах, а по житловому будинку та супермаркету. З того моменту постійні обстріли не припинялися.
Наступного дня у нас зникло опалення, на вулиці було холодно, в будинку теж. Ми мали змогу опалювати дім невеличким комином, не пристосованим для постійного обігріву. Вдома все одно було дуже холодно.
3 березня у місто зайшли російські військові. Декілька тижнів вони обстрілювали Ізюм з літаків. За годину можна було почути, як на місто скидають до 10 авіабомб. Згодом розбомбили вишку, від якої йшло світло, вода та зв’язок. Ми залишились без тепла, води, світла, мобільного зв’язку та інтернету. Ми не знали жодної інформації. Взагалі.
Усі магазини і аптеки були зачинені, та в них нічого вже й не залишилось. Один раз у місто привезли українську гуманітарну допомогу. Ми чули, що під Ізюмом з боку Слов’янська стоять вантажівки з українською гумдопомогою, але росіяни їх заблокували. Чутки ходили й про те, що росіяни обстрілювали гуманітарні конвої, тому водії відмовляються їхати.
Російську гуманітарну допомогу водночас завозили декілька разів. Під час однієї з останніх роздач росіяни давали хліб в обмін на паспортні дані та під підпис. Говорили, що підпис має бути такий самий, як в паспорті. Я тоді сказала, що багато хліба не їм, забрала паспорт і пішла. Мене викреслили зі списків на гуманітарну допомогу.
Продукти роздавали російські, але подекуди росіяни давали дітям українські солодощі фірми “Рошен”.
Була також можливість поїхати за продуктами до Слов’янська. Мої бабуся та дідусь, крім того, потребують деяких життєво необхідних ліків, які треба було знайти. Ми з батьками вирішили поїхати за ними. Однак, зрештою, нічого не змогли купити, бо в магазинах у Слов’янську теж все розібрали.
Коли ми поверталися назад, військові підірвали міст, через який ми мали потрапити на інший бік річки, де жили. Тож ми були змушені залишити авто у друзів батьків та повертатися додому пішки.
Як ми дізналися згодом від місцевих, російські військові забрали наше авто. Просто відкрили двері, сіли та поїхали. У якийсь момент батьки вирішили, що треба спробувати знайти нашу машину. Дорогою до будинку друзів мама з татом натрапили на нашу автівку у кущах – всі колеса російські військові пробили, навіть запасні. Все, що було всередині, вкрали, зокрема компресор для накачування шин, магнітофон, батькову шкіряну барсетку. На даху балончиком намалювали літеру О – її ми потім відтерли.
Мама з татом прийшли до розташування росіян і запитали, чи можна забрати автівку. Військові попросили у них документи на неї і сказали, що “не мають до автівки жодного стосунку”, і хай батьки “забирають”. Тато запитав, чи це безпечно, якщо він сяде і поїде, чи вона не вибухне. Росіяни відповіли, що вони, мовляв, таким не займаються – не мінують машини. Батьки ризикнули, все обійшлось. Однак забирали автівки не лише у нас. У моєї хрещеної, наприклад, також, і коли вона прийшла до комендадутири, там їй сказали: “Забирайте, але за наслідки ми не відповідаємо”. Хрещена подумала, що не сильно та машина їй і треба.
Коли російські військові приходили до нашого будинку, я ховалась у дивані
Через постійні обстріли було страшно кудись виходити з дому. Обстріл міг розпочатися будь-якої миті. Навіть похід в укриття міг стати останнім. Одна родина під час обстрілу переходила із будинку в підвал, але, на жаль, вони не встигли дійти і майже всі загинули. Вижив лише чотирирічний хлопчик. Він залишився без мами, сестри, бабусі та дідуся. Наскільки мені відомо, потім його вивезла з Ізюму тітка.
Кожен свій день я проживала в жахливому страху. Перед тим, як лягати спати, я запитувала сама в себе: “Я прокинуся завтра? У мене настане завтра?”. Відповідь була лише зранку, коли я прокидалася і казала: “О так, я жива, дякую”.
Згодом місцеві жителі знайшли точку, де працював мобільний зв’язок, але він був дуже і дуже поганий. Саме тоді я дізналася, що мій хлопець перебуває під постійними обстрілами у Маріуполі. У той момент мені хотілося кричати від болю.
Коли російські війська повністю окупували Ізюм, вони їздили на техніці вулицями, заходили в кожний будинок, все перевіряли – шукали українських військових або хоча б якось до них причетних людей.
До нас теж заходили. Напередодні батько порадив мені сховати фотографії мене з моїм хлопцем, які висіли у мене в кімнаті. Ми обидва навчались на військовій кафедрі, на фото були у формі.
Я змушена була ховатися. Ховатися у своїй країні, у своєму будинку. Бо після звірств у Бучі та Ірпені було дуже страшно. Я ховалася в диванній ніші.
Росіяни запитували у батьків, де їхні діти. Тато з мамою сказали, що я залишилась в Харкові. Наш дім солдати не сильно перевіряли. Однак деякі сусіди розповідали, що у них заглядали у найменшу шафу.
У місті російські військові заходили в будь-який будинок, що їм сподобався, та жили в ньому. Переважно це були порожні та заможні будинки. З них російські військові все вивозили – навіть крісла.
Також у нас була школа, де в кожному класі стояли комп’ютери, проектори, інтерактивні дошки. Зараз там не залишилось нічого, навіть парт.
Російські військові, крім того, багато пили, напивалися і стріляли по пташках – у нас біля річки водяться фазани.
Згодом у місті відкрили магазини, продукти завозили з окупованого Куп’янську, а туди – з Росії. Все коштувало дуже дорого.
Ізюмом постійно їздила російська військова техніка. За 2 км від нашого будинку стояла якась гаубиця, вона, схоже, була несправна. Снаряди від неї розлітались по всьому місту. Один із них впав на подвір’ї дому моєї бабусі, вона дивом залишилася жива – якраз поверталась в будинок. Від поранення уламками її захистив каптур. Ще один зі снарядів впав на подвір’я сусідського з нашим будинку, але не розірвався. Потім росіяни їздили “розміновувати”.
Я з батьками саме сиділа в альтанці, коли вони приїхали до будинку сусідів. Ми питали, чи треба сховатися в укритті, поки вони ліквідовуватимуть снаряд. Вони сказали: ні. Вибух був такий гучний, ми сильно злякались. У нашому домі повилітали вікна, шматок скла потрапив мені в ногу. Ми поїхали до лікарні, де залишилась частина лікарів, та в якій допомагали місцеві, дехто з яких раніше не мав жодного стосунку до медичної сфери.
У лікарні мені сказали: якби трохи глибше зайшло скло – могло б дістати до стегнової артерії. Мені наклали чотири шви. Тепер на моїй нозі назавжди залишиться слід від російських військових.
За декілька тижнів до мого виїзду з окупованої території – 18 липня – над містом почали літати гелікоптери. Літали постійно і дуже-дуже низько. Іноді здавалося, що вони зможуть зачепити дах будинку.
Спочатку ми падали на землю, бо не знали, чи будуть вони стріляти по нас. Нам було страшно. Гелікоптери літали по колу та на схід України.
Зрештою я дізналась, що мій хлопець у полоні
За деякий час мені вдалося вийти в інтернет. Мій хлопець надіслав мені відео, яке я завантажувала три дні… На тому відео він говорив, що перебуває на Азовсталі, що Маріуполь оточили повністю, що вони не мають ні води, ні їжі. Вони не мали сил, втрачали свідомість від голоду, але продовжували захищати кожного з нас, продовжували боротися. Вони – Герої.
Зрештою я дізналась, що мій хлопець у полоні. Я не знала, що робити далі. Розуміла, що полон – це тортури, знущання. Розуміла це, бо в нашому місті забирали чоловіків – зокрема, мого однокласника, строковика – били їх, катували струмом, деяких повертали ледве живими, декого не повертали.
Я й до сьогодні почуваю себе спустошеною. Постійно себе запитую: “Як справи у мого хлопця? Що він їсть? Як спить? Як йому допомогти?”. Відповідей у мене немає.
Тривалий час я не хотіла їхати з дому, не хотіла покидати батьків. Бо я тривожна людина, сприймаю все близько до серця. Боялась, що не зможу зв’язатися з родиною, дізнатись, як вони…
Але ставало дедалі важче морально. Коли росіяни обстрілювали з міста навколишні населені пункти, я розуміла, що це буквально летить смерть, що хтось постраждає або загине. Навколо постійно були вони [російські військові], було огидно їх бачити, і я зрозуміла, що більше не можу.
На виїзд з міста мене довезли батьки. На останньому російському блокпосту були великі черги, але все відбувалось швидко. Росіяни підганяли мене і не дали нам з татом і мамою нормально попрощатися. Далі мені вдалося виїхати за допомогою українського Червоного Хреста, його представники евакуювали людей одразу на виїзді з сірої зони (дамби у селищі Печеніги). Коли я опинилася на підконтрольній Україні території, я просто почала плакати. Сльози лилися самі по собі.
Мої батьки не хотіли покидати Ізюм. Але так сталось, що за кілька днів після мене вони теж поїхали. Моя мама вчителька. Місцеві колаборанти почали чинити на неї тиск, що треба виходити на роботу, готувати школу до навчального року. Мама не хотіла співпрацювати з окупантами, тому вони з батьком поїхали. З дідусем та бабусею залишився мій родич. Ми тримаємо зв’язок, хоча сконтактувати вдається рідко і наші розмови короткі.
З 24 квітня я не маю жодної інформації про свого хлопця. Зараз я можу переглядати відео з Маріуполя та Азовсталі, де він був. Я бачила його на записі, який викладали росіяни, він побитий, схудлий, травмований. Його разом з іншими полоненими з Азовсталі утримували в колишній колонії окупованої Оленівки, але у списках загиблих та поранених, що поширювали росіяни після теракту, його імені немає.
Я вірю, що мій хлопець живий і що йому вдасться потрапити на обмін, він є у списках. Йому буде потрібна реабілітація, одяг, тож я влаштувалась на роботу прибиральницею тут у Польщі, де наразі живу.
До війни у мене було чудове життя, зараз я не знаю, що робити далі. Триматися мені допомагає лялька, яку колись подарував мені мій хлопець. Її звуть Аліса. Вона завжди зі мною поруч. Я обіймаю її та уявляю, що обіймаю свого хлопця і мені стає легше. Але я хочу обійняти його, а не ляльку, бути з ним поруч, тримати його за руку, зрештою, почути його голос та сказати за пів року війни “Я кохаю тебе”.
Весь час я дзвоню йому та пишу повідомлення. Я розумію, що він не має можливості їх прочитати, але продовжую це робити, продовжую вірити та чекати.
Знаю, що так, як і я, роблять ще сотні сімей полонених українських захисників та захисниць. Я хочу, щоб світ почув мене і допоміг повернути їх додому живими.
Хочу, щоб міжнародні організації, які давали гарантії щодо збереження життя та здоров’я військовополонених, виконали їх.
