“Зрозуміли, що нас або не випустять, або везуть не у Владимир…”: маріупольчанка про вивезення в Росію

Дві доби Світлану, її доньку та маму росіяни везли в Таганрог якимись невідомими дорогами. Під час поїздки їх постійно пересаджували в інші автобуси, людей, з якими вони їхали з Маріуполя, ставало все менше і менше, а до них підсаджували інших людей. В Росії вони зрозуміли, що їх хочуть завезти кудись на Далекий Схід. Тож вони сказали, що їдуть до родичів у Москву, а самі поїхали до Латвії.

Далі наводимо історію Світлани, яку вона розповіла виданню ZMINA.

Під постійним обстрілом

Разом з донькою та мамою ми мешкали у приватному будинку в Приморському районі міста Маріуполь. В лютому почались чутки, що буде війна, але ніхто в це не вірив. Однак 24 почалось страшне – було таке відчуття, що Маріуполь бомбили постійно. 

Наш будинок знаходився у приватному секторі – це 8–10 будинків з великими присадибними ділянками. За приватним сектором знаходиться гора, і вже десь за нею стояла українська армія. З іншого боку була дорога, а далі парк, можливо, в ньому і були військові. Але попри це росіяни обстрілювали саме приватні будинки. 

Спочатку ми ховалися в найвіддаленішій кімнаті будинку, а потім перейшли в недобудований готель, що знаходився через дорогу – там товсті стіни й була надія, що він витримає удар.

Разом з нами було 16 людей, серед них 6 дітей. Наймолодшому було 2,5 рочка, а решта переважно люди пенсійного, передпенсійного віку. То ж я та ще одна жінка – моя ровесниця – ходили у пошуку ліків та одягу. Ходили по сусідах, збирали теплі речі, шукали ліки, дрова – нам військові залишили буржуйку, бо температура трималась на рівні -15⁰С. З їжею було легше, бо підготували запаси. Наші солдати, вони на початку до нас ще заходили, дізнавшись, що разом з нами переховуються діти, залишили нам коробки зі снікерсами. Вода також була, бо біля готелю був колодязь. 

Українські військові спочатку говорили, що можуть нас евакуювати вертольотами разом зі своїми пораненими, але потім сказали, що не зможуть. Напевно через той корабель, що заплив і обстрілював. 

В середині березня було два дні практично без пострілів. Але потім все почалося з новою силою: нас обстріляли з “градів”, будинки почали горіти. Згорів і наш будинок з усіма речами, машинами, собаками та котами, які там сховалися. 

Один з будинків у Приморському районі Маріуполя. Джерело: pikabu

Через декілька днів наші військові сказали, що незабаром цей район займуть російські війська. Тож нам треба виїжджати.

Люди згорають дотла

Ми й раніше намагалися виїхати, поки машина не згоріла разом з будинком. Але поряд з нами проходила дорога на Запоріжжя й кожного дня вона поповнювалася розстріляними, повністю згорілими цивільними машинами, чи врятувалися їхні пасажири, було незрозуміло.

Зараз я знаю, що люди горять дуже добре, швидко й дотла…

Після поради військових їхати ми з дівчиною, що по речі ходили, вперше вийшли в центр міста – все було зруйноване, спалене. Ми йшли містом і плакали. 

Знищене місто. Джерело: Telegram Маріупольської міської ради

Ми йшли від поста до поста, шукаючи, хто може нас вивезти. Прийшли на край міста, там було кілька столів, біля першого записували дані, а біля другого – куди хочете їхати. Біля першого стола нам сказали, їдьте куди хочете: в Росію, в Запоріжжя. Однак, коли ми підійшли до другого столу, то там сказали: “Ніякого Запоріжжя, там воєнні дії, ми вас туди не пустимо, їхати можна тільки в Росію”.

В Росію їхати ми не хотіли, тому не записалися на виїзд і повернулися назад, це було десь у кінці березня. Далі почалися такі сильні обстріли, що не було можливості вийти навіть по воду. 

Просиділи так два тижні, потім знову спробували вийти, зустріли двох жінок, які порадили нам йти до церкви, нібито там є волонтери й звідти можна виїхати.

Один російській військовий сказав йти через блокпост. Там, напевно, були кадирівці, й вони сказали, що якщо ще раз ми йтимемо повз них, то там і залишимося. Коли ми поверталися, я запитала того чоловіка, чому він нас туди направив, адже нас могли розстріляти. А він відповів: “Ничего страшного”. Тоді я зрозуміла, що для тої влади й справді нічого страшного не було б, якби нас розстріляли посеред вулиці. 

“Евакуація” з постійними пересадками

Біля церкви ми зустріли волонтерку, домовились, що наступного дня нас вивезуть. Зібрали речі та дітей і якимось дивом, бо знову почалися обстріли, добралися до того місця, де нас чекав мікроавтобус.

Виїхали десь о другій чи третій годині дня і їхали в напрямку Таганрога дуже довго якимись невідомими дорогами, було страшно.

Під час поїздки нас постійно пересаджували в інші автобуси, своїх, з ким виїхали з Маріуполя, ставало все менше і менше, а до нас підсаджували інших людей. 

Вночі зупинили біля якоїсь машини з їжею. Там поїли, сходили в туалет. Потім знов поїхали в невідомому напрямку, зупинились біля якоїсь будівлі, можливо, колишня автостанція. Нас висадили, завели у приміщення і заборонили виходити. Там всіх викликали по одному в якусь кімнату, перевіряли телефони, запитували чи є знайомі, родичі військові. Нічого не знайшли, але тривало це все дуже довго. 

Ілюстративне фото: Джерело: РІА Новини

Після перевірки дали п’ять хвилин інтернету, щоб ми змогли повідомити рідним, що живі й що їдемо у Ростов. Потім знову поїхали, вранці приїхали на якийсь полігон біля Таганрога, де приймали біженців, там знову погодували, дали чай. По всьому приміщенню висіли камери спостереження. 

Люди, які там були, мене питали про ставлення до подій, питали, чи діти не хворіли. Мене це дуже розлютило, бо згадала, як ми з донькою спали на скловаті в підвалі недобудованого готелю за температури -15  градусів. Як діти могли не хворіти в таких умовах? Але згадала про камери та промовчала.

На полігоні прочекали до вечора і знову повезли. Маршрут перевізники міняли постійно. Посеред дороги зупинилися в посадці, простояли там дві години. Можливо, нас не пустили туди, куди планували завезти спочатку. Людей в автобусі знову перемішали, бо тих, з ким познайомилися дорогою до полігону, в автобусі вже не було. Далі поїхали на залізничний вокзал, напевно, Таганрога.

Висаджували автобуси по черзі: один висадили, завантажили в потяг, потім наступний. Напевно, щоб люди не спілкувалися між собою. 

Владимир чи Владивосток

Волонтерка на вокзалі у Таганрозі наказним тоном попросила людей сідати у потяг, який їхатиме ніби у Владимир. Сказала, що в потягу нас годуватимуть тричі на день, ми зможемо виспатися і відпочити. Дала 5 хвилин на роздуми.

Люди були виснажені, бо з Маріуполя в Таганрог нас везли дві доби, практично без сну, хоча там їхати 2 години машиною. Більшість була в такому стані, що їм було вже однаково, куди їхати. 

Моя мама сказала волонтерці, що ми вийдемо у Москві, на що та відповіла, що Москву не проїжджатимуть. Це було дивно. Мій дідусь був працівником залізниці, тож мама замолоду багато їздила тією залізницею і розуміла, що неможливо потрапити у Владимир, не проїхавши Москву. 

Ми зрозуміли, що нас або не випустять у Москві, або везуть не у Владимир. І це може обернутися якимось Владивостоком. 

Тож ми вирішили не їхати. Щоб переночувати, довелося у спекулянтів міняти гривні на рублі за захмарним курсом. Думали там же переночувати, але навкруги було багато сумнівних людей, тому купили квитки на електричку і поїхали в Ростов. 

Я – вільна

Там зв’язалися з родичами, вони купили нам квитки до Москви онлайн. Знайома, у якої ми зупинились по приїзді, запевняла, що Росія вільна демократична країна, у всіх рівні права. Однак вже наступного дня вона переконалась у зворотному, коли не змогла купити нам квиток на потяг до Європи через те, що у моєї доньки не було закордонного паспорта, тільки свідоцтво про народження. Наступного дня нам знову не продали квитки, бо в Європі… епідемія ковіду. Таких спроб було кілька. 

Зрештою ми змогли купити квиток на автобус. Дорогою була перевірка документів, але нас не перевіряли. Нам пощастило: загалом біженці з України були на першому поверсі автобуса, а ми на другому. А туди перевіряльники підійматись не стали. 

На кордоні у пункті пропуску Бурачки (Росія–Латвія) перевіряли довго, але без проблем. Перевіряли документи та речі. 

Коли перетнули кордон з Латвією, я написала своїм родичам, що я вільна.

Записали журналістка Олеся Ланцман та документувальниця Оксана Січова