Колись у мені житиме наша дитина…

Дата: 07 Липня 2016 Автор: Анастасія Федченко
A+ A- Підписатися

Скоро у моєму животі житиме наша дитина. Я хочу спершу сина, смішного чеберяйчика, який ганятиме надворі у футбол чи піде на бокс. А потім стане гарним лікарем чи зводитиме красиві й світлі будинки, де людям буде радісно і сонячно жити, кохати, народжувати і красиво старіти, тішачись, яке в них зручне житло.

А потім доньку, квіточку в яскравій сукенці, яка буде акторкою і талановито гратиме життя, чи журналісткою, яка талановито про це життя писатиме. А може, вона захоче поїхати на археологічні розкопки в Папуа або відкрити власну справу. Я прийму будь-який вибір наших дітей. Ти знаєш, я навіть пригледіла вже собі “вагітну” сукню й милуюся крихітними, ніби для ляльок, кофтинками й чобітками.

Колись у моєму животі житиме наш син. А поки в ньому оселився біль. Вище, ніж має бути дитина. Він стискає шлунок, і ліки не допомагають. Марно було сподіватися, що пігулки принесуть полегкість, бо біль вродився не від їжі, а від страху.

Чого я боюся? Я вперше жахаюся, що ти не подзвониш. Що та розмова, коли ти сказав, що скоро приїдеш, що сумуєш і любиш, що я твоя мила і твоя найніжніша, що то було востаннє. Страх вродився, як у горах лавина – зі сніжинки виростає страхітлива потвора, яка нищить усе, бо так має бути.

Я ніколи не боялась: ані тоді, коли ти сказав, що йдеш на війну (ти так вирішив, а я зрозуміла, бо не зрозуміла б, якби сидів удома, сварячись на зведення звідти й на байдужість політиків), ні тоді, коли щось замовчував і просто говорив, що в тебе все добре.

Я вірила тобі і знала: ти сміливий і мужній, ти вправний та обережний, ти мудрий воїн, який знає, що за країну не потрібно вмирати, задля неї варто жити: кохати, народжувати дітей, будувати будинки, садити дерева й відкривати затишні кав’ярні. Ти мрієш про це, ми мріємо про це.

І часто говоримо, і вигадуємо нові дрібниці, щоб зробити ще краще. І ти просиш мене не забути, хоч я й забудько, і я записую, це так смішно: записувати – на вікнах нашої кав’ярні стоятимуть рожеві фіалки, а фіранки будуть шовкові, небесного кольору і невагомі. “І ти ж робитимеш свій маковий пиріг для нашої кав’ярні? Правда ж? Бо тільки заради нього приходитимуть люди, бо без нього нічого не буде”, – питаєш у мене, знаючи відповідь. Бо якби ти попросив навчитися випікати щось найнеймовірніше, я б навчилась, бо просиш ти.

Смішно записувати, що вікна нашої спальні виходитимуть на схід, а полички для моїх книжок ти зробиш власноруч, і вони будуть дерев’яні, зручні і теж чомусь невагомі. А біля вікон ростиме білий бузок і липа, бо вони пахнуть так, що тільки заради цього хочеться жити вічно.

Я думаю про це і намагаюся перемогти страх, вигнати його зі свого тіла, бо не має він жити там, де житиме наша дитина. Перечитую твої повідомлення і згадую короткі зустрічі, під час яких ти щоразу обіцяєш мені перемогу, щоразу обіцяєш, що вже скоро ми обиратимемо невагому тюль і шпалери у вітальню. Я засинаю, знаючи, що завтра прокинуся без болю.

Прокидаюся не від будильника, а від дзвінка. Дзвониш ти, але хтось інший чужим і холодним, винним голосом каже, що тебе вбито, що снайпер поцілив у голову, що тіло скоро привезуть.

І я спершу німію і клякну, як Лотова дружина, а потім починаю плакати. І не можу зупинитися, бо хочу стекти слізьми, не бути, не дихати, забути, не згадати, не чути, не знати, щезнути.

Навіщо мені твоє тіло? Мені потрібен ти! Навіщо мені труна? Мені треба колиска з нашим сином! Навіщо червона китайка? Мені потрібні невагомі фіранки небесного кольору! Навіщо тебе привозити? Ти сам мав приїхати за тиждень, мій сміливий наречений, а поїхав би вже вірним чоловіком.

Сльози душать мене, але я чомусь не припиняю бути, відчувати, пам’ятати, знати, згадувати. Чому? Чому? Бо ж мушу плекати біль. Той, що живе в моєму животі, у тім, де мала жити наша дитинка. Відтепер той біль буде моїм сином, моїм первістком, пещеним, любленим. Єдиним, що ти залишив по собі, милий.

…Написала після новини про нових загиблих серед наших хлопців…

Анастасія Федченко, журналістка

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: