Як депутати “зливають” питання захисту прав політв’язнів?
За п’ять років російської збройної агресії Україна так і не спромоглася розробити й ухвалити закон, який захищає “в’язнів Кремля” – українців, які незаконно перебувають у місцях позбавлення волі на території ОРДЛО, Криму і Російської Федерації. Утім, на голосування на цьому тижні винесли законопроект №8337 авторства Ірини Геращенко, який замість того, щоб нарешті вирішити це питання, заганяє його в глухий кут.
Історія з ухваленням закону на захист українських політв’язнів багатостраждальна. Законопроектів, які по-різному вирішують цю проблему, за останні роки було зареєстровано щонайменше сім. Три з них (№6700, 8250 і 8337) перебувають і зараз у парламенті.
Жоден із трьох законопроектів не отримав абсолютної підтримки правозахисних організацій і родичів політв’язнів через цілу низку недоліків. Однак, переконані правозахисники, найприйнятнішим з них є законопроект №8205. Якщо його проголосувати в першому читанні і потім доопрацювати, він зможе комплексно відповісти на запит щодо захисту та гарантування прав осіб, які були незаконно позбавлені свободи на окупованих територіях України чи утримуються на території РФ з політичних мотивів.
Утім, на розгляд парламенту був винесений інший законопроект 8337 – найгірший з усіх наявних. Протестувати проти нього в понеділок під стіни ВР вийшли родичі політв’язнів і правозахисники.
Нижче наведу основні проблеми, наявні в тих законопроектах, які потенційно можуть бути розглянуті на поточній сесії Верховної Ради.
Проект закону про визнання політичними в’язнями осіб, позбавлених свободи з політичних мотивів за рішенням органів влади Російської Федерації, та умови і порядок надання їм державної соціальної допомоги та пільг (реєстраційний № 6700) був зареєстрований у липні 2017 року Мустафою Джемілєвим, другим автором вказаний Вадим Черниш, міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України.
У цьому законопроекті пропонується введення в українське законодавство поняття “політичний в’язень” (стаття 1). Водночас політичними в’язнями, відповідно до проекту, можуть бути визнані особи, які позбавлені свободи з політичних мотивів за рішеннями органів влади Російської Федерації у зв’язку із їхньою громадською або політичною діяльністю, спрямованою на відстоювання територіальної цілісності та національної єдності України на територіях, де органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження або на тимчасово окупованій території. Тобто до цього переліку не потрапляють особи, які переслідуються, наприклад, на території РФ через їхню діяльність в Україні, а також ті, хто переслідуються з інших, ніж їхня громадська чи політична діяльність, причин (наприклад, релігійна належність). Фактично автори законопроекту звузили визначення поняття “політичний в’язень”, яке було сформульоване в Резолюції ПАРЄ 1900 (2012) “Визначення поняття “політичні в’язні”.
Державна соціальна допомога призначається особі, яка позбавлена особистої свободи, хоча очевидно, що вона навряд чи зможе її отримувати на окупованих територіях. У проекті вказується, що в разі неможливості отримання допомоги політичними в’язнями, одержати її можуть члени їхніх сімей, проте не наведено порядку отримання цих грошей та визначення того, хто саме з членів сім’ї може претендувати на отримання допомоги.
Пропонується також модель призначення виплат через міжвідомчу комісію. По суті, така модель уже була впроваджена в життя МінТОТ наприкінці 2018 року на підставі постанови КМУ №328 від 18 квітня 2018 року та наказу МТОТ №106 від 18 жовтня 2018 року і викликала численні нарікання правозахисних організацій через непрозорість, непідзвітність та вибірковість позитивних рішень комісії, яка має оцінювати відомості про громадську і політичну діяльність позбавленої особистої свободи особи та робити висновок, чи справді ця діяльність була спрямована на відстоювання територіальної цілісності та національної єдності України. Крім того, вже зараз є чимало питань з приводу підтвердження самого факту позбавлення особи волі на окупованих територіях. Адже на підтвердження цього можна надати виключно документи, видані окупаційною чи де-факто владою. А відповідно до національного законодавства, жоден подібний документ не визнається Україною.
Профільний Комітет ВР з питань прав людини рекомендував за результатами розгляду в першому читанні повернути проект закону №6700 на доопрацювання.
Проект закону про правовий статус і соціальні гарантії осіб, які незаконно позбавлені волі, заручники або засуджені на тимчасово окупованих територіях України та за її межами (реєстраційний № 8205) був зареєстрований у березні 2018 року 18 народними депутатами України від різних фракцій парламенту.
Цей законопроект містить дуже широке та нечітке визначення кола осіб, чий правовий статус і соціальні гарантії мають бути врегульовані законопроектом. Наприклад, особами, які незаконно засуджені, визнаються особи, щодо яких у період з 20 лютого 2014 року набрав чинності вирок суду іноземної держави, за умови, що такі особи були неправомірно засуджені за недостовірними доказами вчинення кримінальних злочинів та/або за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Водночас не вказано, хто і як буде встановлювати “неправомірність засудження” та “недостовірність доказів” скоєння кримінальних злочинів.
Запропонований законопроектом порядок визнання особи, яка незаконно позбавлена волі, захоплена як заручник на тимчасово окупованих територіях України чи за її межами, передбачає перевірку інформації про незаконне позбавлення волі Службою безпеки України шляхом надання довідки про незаконне позбавлення волі. Цей порядок, вочевидь, суперечить закону “Про Службу безпеки України”, чиї співробітники не мають таких повноважень.
Реалізація прав та користування пільгами, передбаченими законопроектом, відбувається на підставі посвідчення особи, постраждалої від незаконного позбавлення волі. Водночас видається воно Управлінням соціального захисту населення за місцем реєстрації такої особи, що є практично неможливим через те, що більшість людей, позбавлених волі на окупованих територіях, має зареєстроване місце проживання саме на цих територіях.
Жодної допомоги родичам особи, яка незаконно позбавлена волі, на час її відсутності не передбачено (окрім одноразової грошової допомоги в разі смерті такої особи). Право на отримання всіх видів допомоги та підтримки (правової, медико-психологічної підтримки, забезпечення соціальним житлом, грошової компенсації, права на відтермінування платежів за кредитами, гарантії у сфері трудового права та працевлаштування) належить виключно особі, яка незаконно позбавлена свободи, і очевидно, що вже після її звільнення.
Профільний Комітет ВР з питань прав людини рекомендував Верховній Раді України за результатами розгляду в першому читанні ухвалити законопроект №8205 за основу та створити в комітеті робочу групу, яка візьме на себе завдання в стислі терміни доопрацювати зазначений законопроект з урахуванням зауважень і пропозицій народних депутатів України, уряду та громадських організацій до другого читання.
Проект закону про внесення змін до Закону України “Про боротьбу з тероризмом” (щодо основ соціального захисту заручників) (реєстраційний № 8337) був зареєстрований у травні 2018 року групою народних депутатів на чолі з Іриною Геращенко.
Проектом закону пропонується внести зміни до Закону України “Про боротьбу з тероризмом”, а це фактично означає, що питання соціального захисту осіб, які є заручниками й утримуються в окупованому Криму чи на території Російській Федерації, залишається невирішеним.
Відповідно до Закону України “Про боротьбу з тероризмом”, заручником визнається фізична особа, яка захоплена і (або) утримується з метою спонукання державного органу, підприємства, установи чи організації або окремих осіб здійснити якусь дію або утриматися від здійснення якоїсь дії як умови звільнення особи, що захоплена і (або) утримується. Але це визначення не повною мірою відповідає ситуації зі збройною агресією з боку РФ, коли громадяни, які залишилися на окупованих територіях, можуть бути позбавлені особистої свободи з дуже різних мотивів, які не обов’язково вкладаються у визначення, яке дано в законі. Наприклад, з метою залякування цивільного населення без будь-яких умов звільнення особи.
Законопроект також передбачає, що колишній заручник може користуватися правами і пільгами на підставі посвідчення, яке видається Управлінням соціального захисту населення за зареєстрованим місцем проживання колишнього заручника на підставі довідки СБУ. Крім питання доцільності обмеження місця звернення за посвідченням зареєстрованим місцем проживання особи (що буде вкрай проблематично для заручників з тимчасово окупованих територій), виникають обґрунтовані питання щодо довідки Служби безпеки України. Законопроект не містить жодної вказівки на те, що має підтверджувати така довідка, на якій підставі її можуть надати в СБУ тощо. Крім цього, видавання такої довідки знов-таки виходить за межі повноважень СБУ, визначених законом “Про Службу безпеки України”.
Проект закону передбачає, що допомога надається тільки після звільнення заручника (крім одноразової державної грошової допомоги в разі його смерті). Водночас жодної підтримки родин заручників чи підтримки заручників протягом їхнього перебування у несвободі законопроект не передбачає.
Профільний Комітет Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони рекомендував Верховній Раді України за результатами розгляду проекту закону №8337 ухвалити його за основу. Проте в самому висновку комітету немає аргументів, чому цей законопроект був підтриманий його членами.
Водночас питання захисту прав тих, хто був позбавлений свободи на окупованих територіях, тих, кого переслідують та ув’язнюють на території РФ, – це питання захисту прав людини, а не національної безпеки. Тож наразі єдиним прийнятним варіантом є ухвалення законопроекту №8205, який буде доопрацьований між читаннями на базі профільного Комітету Верховної Ради з питань прав людини, а не голосування за “порожній” текст проекту №8337, який навіть потенційно не може врахувати потреб “в’язнів Кремля”.
