Хто плекає безкарність на Одещині. П’ять гарячих історій тиску на активістів

Дата: 10 Жовтня 2019 Автор: Ганна Рожкова
A+ A- Підписатися

Останнім часом продовжує зростати кількість справ, пов’язаних із тиском на активістів. Попри те що влада декларує загальні принципи наближення до міжнародних стандартів у сфері  захисту прав людини, на практиці так відбувається не завжди.

У 2018 році Моніторингова місія ООН зафіксувала 164 випадки тиску на активістів. Із квітня 2019-го Асоціація українських моніторів дотримання прав людини (УМДПЛ) спільно з громадською організацією “ЗахисТИ” задокументували понад 50 випадків тиску на активістів, правозахисників та журналістів-розслідувачів на території всієї країни, за винятком окупованих територій. Найбільше таких інцидентів стається в Одесі та Одеській області. Схоже, тут показово зрослись інтереси бізнесу та влади, і тому саме в цьому регіоні активісти потребують найбільшої підтримки.

Арешт майна та лайно на голову: через що проходять захисники Літнього театру

Найбільш показовими були випадки тиску на одеських активістів, які відстоюють заборону забудови в Літньому театрі. У березні 2019-го компанія-забудовник подала позов проти 13 волонтерів Літнього театру щодо стягнення матеріальної шкоди на суму 1 млн гривень (з кожного) у межах цивільної справи через начебто пошкодження майна на території та забезпечення позову у формі арешту власності.

4 квітня 2019 року одна з активісток Світлана Підпала повідомила, що на неї чиниться тиск. А саме, їй погрожували, тиснули психологічно, поширювали неправдиву інформацію в місцевих ЗМІ та соцмережах. 7 травня 2019 року, коли Світлана фіксувала на відео незаконні роботи на території Літнього театру, незнайомий хлопець вилив на неї відро нечистот.

Раніше, 19 квітня 2019 року, на вході на територію Літнього театру облили нечистотами народного депутата Мустафу Найєма, який приїхав підтримати активістів.

Дискредитація як спосіб нейтралізації активістів

Дискредитація є одним із постійних елементів тиску на активістів на території всієї України. І Одеса в цьому не стала винятком.

У червні в соціальній мережі “Фейсбук” поширювалися численні матеріали дискредитаційного характеру про місцевого активіста Олега Михайлика. У матеріалах ішлося, що він нібито платить гроші мітингарям та організував петицію про призначення його губернатором Одеської області. Сам Олег спростовує цю інформацію та вважає це спланованою інформаційною кампанією проти нього. Активіст наголошує, що він не створював петиції щодо призначення його губернатором Одеської області, і вважає це провокацією.

Інший інцидент стався в липні з одеським активістом Юрієм Дяченком. Невідомі особи розмістили неправдиву інформацію про нього, поширюючи її за допомогою платних репостів у фейсбуці. В оголошенні було опубліковано фото Юрія та зазначено, що його розшукує поліція за зґвалтування неповнолітньої дівчини. Також у повідомленні були дані два номери телефону, за якими дзвонити з інформацією, та обіцянка винагороди в розмірі 10 тисяч гривень. Згодом сам пост видалила соціальна мережа. Але, як з’ясувалося, номери телефонів, зазначені в повідомленні, належать іншим одеським активістам – Михайлу Кузаконю та Аліні Радченко, які згоди на публікацію телефонів, звичайно, не давали.

На думку Юрія, за цим випадком може стояти одеський блогер Стас Домбровський, який, імовірно, виконує замовлення місцевої влади. Юрій зауважив, що це далеко не перший випадок, коли його намагалися дискредитувати, адже таке відбувається систематично.

Побиття та підпал автомобіля активіста “Дорожнього контролю”

8 травня побили місцевого активіста, представника організації “Дорожній контроль” Олексія Булгара. Його били кастетом до втрати свідомості. Олексій має дві версії можливих причин нападу на нього – його бізнес-інтереси та громадська діяльність.

24 травня 2019-го в центрі Одеси невідомі підпалили автомобіль Олексія. Активіст вважає, що підпал пов’язаний з його громадською діяльністю і до цього можуть бути причетні представники міської влади Одеси, Укртрансбезпеки чи правоохоронці. Раніше на активіста вже вчинявся тиск. У 2013, 2015 та 2016 роках Олексію спалювали автомобілі.

Напад на знімальну групу проєкту “Стоп корупції”

27 червня 2019 року в Одесі невідомі напали на авто журналістів “Стоп корупції” та почали їм погрожувати. Ася Глуцька, журналістка громадської організації “Стоп корупції”, готувала матеріал-розслідування про діяльність голови Київського райсуду Одеси Сергія Чванкіна. Їй вдалося з’ясувати адресу маєтку голови райсуду, вартість якого становить приблизно 1 мільйон доларів. Відзнявши віллу, знімальна група поїхала до Київського райсуду, де на них чекав мінібус із молодиками спортивної статури і старі “жигулі-копійка”. Молодики обступили авто журналістів, після чого дали команду водію “жигулів” врізатись у бік автівки знімальної групи. Все це супроводжувалося залякуваннями.

Одеська поліція з’ясовує обставини пошкодження автомобіля та погроз журналістам, подію кваліфіковано за ч. 1 ст. 345-1 (“Погроза або насильство щодо журналіста”) Кримінального кодексу України. Ася підозрює, що за цим інцидентом стоїть голова Київського райсуду, а тиснули на неї, аби залякати її та змусити припинити проводити розслідування. 

Які міжнародні зобов’язання має Україна щодо захисту активістів

Як бачимо, активісти в Одесі не можуть почуватись у безпеці та вільно діяти для захисту суспільних інтересів. Натомість саме громадські активісти, правозахисники та журналісти-розслідувачі виконують функцію “сторожового пса демократії”, тобто здійснюють контроль за діяльністю місцевої влади та викривають найболючіші для неї питання – бездіяльності, незаконної забудови, корупційних схем.

Аналіз показує, що переслідування може мати різні форми: відбуватись із використанням юридичних механізмів з боку держави (порушення кримінальних чи адміністративних справ) або із застосуванням незаконних кримінальних дій (підпал авто, погрози, дискредитація, залякування, побиття, пошкодження майна). Як показує практика, справи розслідуються кволо та малоефективно, а іноді й не розслідуються взагалі.

Натомість низка міжнародних документів встановлює стандарти захисту правозахисників. ООН, Рада Європи, ОБСЄ та навіть Європейських Союз у своїх документах закріплюють рекомендації щодо захисту. Попри те що ці документи є м’яким правом і не створюють юридичних зобов’язань, вони містять низку важливих норм, що створюють політичні зобов’язання, дотримання яких має значення для міжнародного іміджу держави.

Так, Декларація про захист правозахисників, ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН у 1998 році, наголошує, що держава має вживати всіх необхідних заходів для забезпечення захисту будь-якої людини від насильства, погроз, негативної дискримінації, тиску або будь-яких інших незаконних дій. 

Декларація Комітету міністрів про дії Ради Європи щодо поліпшення захисту правозахисників та сприяння їхній діяльності, ухвалена 6 лютого 2008 року, закликає держав-членів 1) вживати ефективних заходів для захисту, сприяння та дотримання прав правозахисників і забезпечувати повагу до їхньої діяльності; 2) вживати ефективних заходів для запобігання нападам або переслідуванням правозахисників, забезпечувати проведення незалежних та ефективних розслідувань таких актів і застосовувати до винних адміністративну та/або кримінальну відповідальність.

Керівні принципи ОБСЄ щодо захисту правозахисників відзначають, що, хоча відповідальність за захист правозахисників покладається насамперед на держави, порушення прав правозахисників не є лише внутрішньою справою країни. Держави мають створити відповідні інструменти та механізми, призначені для захисту правозахисників як усередині країни, так і за кордоном.

Тож, як видно з міжнародних документів, влада та правоохоронні органи мають з особливо увагою ставитися до захисту осіб, які просувають цінності прав людини та ідеї громадянського суспільства. Натомість наразі в Україні спостерігається протилежна тенденція.

Ганна Рожкова, координаторка проєктів Асоціації УМДПЛ

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: