Фемінізм – це про справедливість. Кілька аргументів “за”

Дата: 06 Грудня 2015 Автор: Анна Довгопол
A+ A- Підписатися

#FeelYourRights

Я – феміністка.

Я не скажу, що в мене в дитинстві були якісь суворі приклади дискримінації, щоб мене накрило.

Та мене дістало, коли весь час чула: “Ти дівчинка і ти повинна…”. А далі список моїх “зобов’язань”: носити сукенки, бути чемною, уміти готувати, “бо хто ж мене таку візьме заміж…”.

Пригадую, як воювала з батьками, щоб ходити в школу в штанях – просто так мені було зручніше.

“Ти дівчинка і ти маєш…” – цього я стала підсвідомо боятися. Це те, що мені нав’язували, не залишивши іншого вибору, я не завжди почувалася комфортно.

Я намагалася навіть проти цього протестувати, по-своєму, підлітковий такий спротив… У 12-15 я ще не знала слова “фемінізм”.

Подорослішавши і дізнавшись про феміністичний рух, я зрозуміла – це воно.

Чому я феміністка?

Фемінізм – це про те, що суспільство, яким воно зараз є, несправедливе. І це стосується не тільки нерівності жінок і чоловіків. Це про будь-яку нерівність пригнічених груп, наприклад, етнічну, сексуальну…

Те, що зараз називають фемінізмом третьої хвилі, постмодерним фемінізмом, у першу чергу, говорить про різноманітність. Не всі чоловіки є однаковими, не всі жінки є однаковими.

Якраз множинність ідентичності впливає на те, як у кожній конкретній ситуації балансуються наші “привілеї”. Так, якщо ми візьмемо білу гетеросексуальну жінку й порівняємо її з темношкірим чоловіком-геєм, ще не відомо, чий статус буде більш пригнічений.

Темний колір шкіри, статус біженця чи переселенця, не такий акцент у мові – часто через ці ознаки формується й “інакше”, переважно негативне ставлення до людини. І це все мене пригнічувало.

Я почала шукати відповіді “чому?”. Здобула освіту з гендерних студій.

І згодом для мене стало очевидним: патріархальна система побудови суспільства несправедлива. Певній групі людей вигідно мати певні привілеї, і ніхто владу – не тільки фізичну, а й ресурсну – не захоче так просто віддавати.

Держава, побудована на ієрархії, якщо її не розхитувати, – дуже зручна для управління людьми. Значно важче управляти егалітарним суспільством – суспільством з рівними можливостями з управління і доступу до матеріальних благ всім його членам. Тому я феміністка. Я хочу відчувати і знати, що маю рівні права і рівні можливості.

До слова, патріархат не вигідний ні жінкам, ні чоловікам. Хоча це не одразу видно. Так, для чоловіків є постійна вимога – бути сильним і “на коні”. Від чоловіків очікують більше досягнень, ніж від жінки. Чоловіки не мають проявляти емоції. А все це величезний стрес, тож чоловіки часто помирають раніше.

Порушуючи гендерні питання, критикуючи, феміністки (як жінки, так і чоловіки – а таких чимало!) підважують системні норми, які більшість ніколи не ставили під сумнів.

Ми настільки пристосувалися до цієї системи, нам так комфортно, що ми не помічаємо, що це… несправедливо.

Більше того – жінки навчилися знаходити в цьому вигоду, і в існуючій ситуації здобути й для себе трошки влади. Як? “Жінка – це шия”, жінка очікує подарунки у вигляді шуби-машини (кому що більш потрібно), жінка психологічно тисне (як кажуть, “пиляє”), жінці зручно бути в статусі жертви…

До слова, психологічне насилля над чоловіками – для мене це зворотній бік тієї самої медалі. Жінки часто не мають можливості приймати рішення. А не маючи інших важелів впливу, часто використовують саме цей. У патріархальному світі те, що говорить жінка, не сприймається серйозно: “ну говори-говори”. Не дивно, що все, що в жінки залишається, – це інструмент психологічного насилля.

І так: “пиляти” когось – це погано.

Спитаєте, як виховувати в такому разі синів і дочок?

У моєму ідеальному світі будь-яке виховання повинно відштовхуватися взагалі не від того, чи це хлопчик, чи дівчинка.

Є певні правила, як люди можуть взаємодіяти, поважаючи кордони одне одного.

Ти маєш бути чемною дитиною не тому, що ти дівчинка. Ти маєш не бруднити сукню не тому, що ти дівчинка, а хлопчику можна. І бити когось іншого не можна – не тому, що ти хлопчик, а тому що не правильно робити іншим людям погано.

Можна виховувати людину як особистість без прив’язки до гендеру: це реально, але ми до цього не звикли.

Це чи не найбільший виклик. Моделі “чоловічі” і “жіночі” засвоєні в дитинстві. І це не математика, вивчена в школі. Це базові моделі поведінки, які формуються під впливом наших батьків, нашого оточення, з того, які книжки ми читаємо, яку рекламу бачимо, що показують по телевізору… І зазвичай ми не рефлексуємо.

І коли я стикаюся з тим, що чоловіки ставляться зверхньо до всього, що каже жінка, коли я бачу сексистську рекламу в місті – як плитку, бетон, пральну машину рекламує оголена жінка.

Коли я помічаю, наскільки в суспільній культурі жінка зводиться до об’єкту.

Коли рівень домашнього насилля над жінками зашкалює.

Коли досі практикується жіноче обрізання, щоб контролювати жіночу сексуальність – усе це в мене викликає спротив і ще більше посилює бажання щось змінити. Я вкотре переконуюсь: фемінізм має сенс.

Анна Довгопол – феміністка, координаторка програми “Гендерна демократія” Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: