Чому зупиненню грантів від США радіють агенти Росії та хто придумав слово “соросята”
Вперше такі слова, як “грантоєди”, “загрєбущіє рукі Сороса”, “агєнти Сороса”, я почув в РФ на початку 2000-х, коли ще жив у Мурманську. Масово в ЗМІ та суспільстві вони почали звучати після подій на Майдані 2004 року. Тоді Помаранчева революція, сама того не бажаючи, зробила ведмежу послугу для демократичних сил та громадянського суспільства в РФ.
Кремль ретельно вивчив, завдяки чому відбулися демократичні зміни 2004-го в Україні, і почав діяти в РФ на випередження: створення низки молодіжних рухів, робота з попзірками, скорочування політичних ток-шоу, контроль над ЗМІ, скасування виборів губернаторів тощо. Зокрема, почав боротися з незалежним фінансуванням громадського сектору та медіа.
Демонізація іноземної грантової підтримки була одним з інструментів у Росії. Коли Фонд Сороса пішов з РФ, там буквально святкували, адже тепер не буде містера зло, який одностатеві цінності “рускаму чєлавєку” нав’язуватиме. Іронія долі, але Фонд Сороса в 90-х переважно фінансував російську науку – стипендії для викладачів і дослідників, гранти на дослідження, видавництво наукової літератури. Завдяки Соросу російська наука вижила.
Кумедна деталь. У 2006–2007 роках Спілка української молоді Мурмана, яку я створив і очолював, скористалася грантом NED для того, щоб ми поїхали на табір СУМ в Україні, а їхні представники до нас у Мурманськ. За американські гроші фінансувалися проєкти з поглиблення співпраці та взаємодії між російськими та українськими організаціями.
У 2007-му я репатріювався з РФ в Україну і не чув цих слів про “грантоїдів”. Навпаки, я помітив, що українське суспільство позитивно, відкрито і вдячно ставиться до іноземної підтримки. Використовує цю підтримку для розбудови потужного громадянського суспільства, яке в майбутньому не раз відіграє свою роль.
Але десь після приходу до влади Януковича і регіоналів почали з’являтися перші голоси про “грантоїдів”, “агентів чужих інтересів” тощо. Активно цю риторику просував “Украінскій вибор” Медведчука.
Після Революції гідності корупціонери-рентовики відчули, що громадянське суспільство і незалежні ЗМІ можуть їм суттєво попсувати життя. І вони почали сильніше використовувати ці “антигрантові” наративи у своїй риториці.
Головним голосом рентовиків став горе-нардеп Олександр Дубінський, який модифікував “агентів Сороса” у відомих усім “соросят”. Фактично він оголосив такий собі хрестовий похід проти громадянського суспільства.
Нескладна конструкція “іноземні гранти + ЛГБТ” (типу більшість грантів спрямована на ЛГБТ) була обрана недарма. У такий спосіб вони хотіли заручитися підтримкою консервативно налаштованого суспільства, зокрема церков.
І їм це частково вдалося. Риторику “гейських грантів” підхопив відомий у вузьких колах Руслан Кухарчук (фаундер руху “Любов проти гомосексуалізму”), який не гребував співпрацювати з людьми, які потім виявилися відкритими зрадниками й злочинцями, як московський поп Андрєй Ткачов чи Ігор Друзь (брав участь в окупації Криму, пізніше став радником Гіркіна), та тим самим “Украінскім вибором”.
У розвинутій Україні майбутнього не буде USAID та його грантів, бо USAID працює лише в країнах з проблемами та недостатніми силами громадянського суспільства. Наприклад, уже давно немає ніякого USAID чи UkAID у країнах Балтії. А, скажімо, Чехія з отримувача допомоги перетворилася з часом на надавача – у них є власний аналог USAID під назвою Transition.
Сподіваюсь, у майбутньому ми самі будемо роздавати гранти й учити корінні народи РФ самоорганізації, збереження національно-культурної спадщини та децентралізації.
Пофантазував, досить. Повертаємося в Україну сьогодення. Так звана підтримка ЛГБТ, якою нас лякають, дай Боже, становить 3–5% загальних сум грантів, що впроваджуються в Україні. Решта грошей – це перепідготовка вчителів, розроблення підручників, закупівлі медичного обладнання, стипендії для дослідників, підтримка медійних проєктів (наприклад, ми торік зробили три відео про зміни в приватизаційному процесі, функціонування Земельного банку та корпоративне управління в ДП, які не приватизують), впровадження реформи митниці й податкової (торік ми робили кампанію про перегляд Нацстратегії доходів і готували свої пропозиції до змін та моніторили судові рішення за контрабанду) та багато чого іншого.
Ви можете побачити купу постів від людей, які не займались організацією та проведенням гей-парадів, а робили купу корисних речей із 2014 року – починаючи від децентралізації і закінчуючи створенням інфраструктури з протидії корупції (НАБУ, НАЗК, САП, суд).
Ми, “CASE Україна” з партнерами, у 2016 році домоглися скасування валютного контролю над експортом послуг, що не лише спростило життя і заощадило кошти багатьом, а й стало одним з драйверів розвитку ІТ-сектору (це говорили нам самі представники галузі).
Тому якщо ви десь побачите / почуєте радість від припинення фінансування USAID, то знайте, що перед вами або “корисний ідіот” (тобто недалека людина, яка геть не розбирається в темі), або кремлівський агент. Бо можна мати цілком обґрунтовані претензії та бачення, як краще можна було б ці кошти використати. Але радіти закриттю – це щось інше.
До речі, можете у відповідь запитати такого жартівника, коли востаннє і скільки він коштів пожертвував на проведення в Україні шкільної, судової, фіскальної / (вставте будь-яку іншу галузь і тему) реформи. Так, саме на реформи. Навіть нехай на реформу армії: реформа закупівель, підготовки офіцерського складу, перехід на стандарти НАТО тощо. Наприклад, на розроблення законодавства та підзаконних актів.
Так, у країні, де не має бути USAID та інших іноземних агенцій з міжнародного розвитку, місцеве населення має фінансувати реформи. Скажімо, саме бізнес повинен фінансувати реформування БЕБ, митниці й податкової, а не якісь там американські платники податків. І так далі.
Микола Малуха, директор з комунікацій аналітичного центру “CASE Україна”