Чому важливо говорити правду під час війни
Війна є часом великих випробувань для журналістики. Журналісти гинуть і отримують поранення на фронті, стають жертвами насильницьких викрадень і катувань, велика кількість медіа змушені закриватися і припиняти роботу через фінансові труднощі, а окупанти блокують саму можливість сигналу на підконтрольних їм територіях.
Однак не меншим викликом для ЗМІ стає сама можливість розповідати правду під час війни, коли кожне слово доводиться ретельно вивіряти й зважувати, адже від цих слів в прямому сенсі може залежати чиєсь життя.
Звісно, умови воєнного часу накладають об’єктивні обмеження на свободу слова. Не повідомляти оперативні деталі пересування військ, техніки, влучань і руйнувань після ударів ворога, не показувати обличчя бійців, не розповідати про заплановані, відкладені чи скасовані операції, про військові частини, методику і тактику їхніх дій тощо. І це зрозуміло.
Але як бути із викриттям зловживань посадовців чи недоліків у роботі влади? У цьому випадку багато журналістів вмикають самоцензуру, аби “не лити воду на млин ворога” і не давати приводів для ворожої пропаганди.
“Першою жертвою війни стає правда” – універсальна формула, яка стосується усіх збройних конфліктів. Однак, якою б гіркою не була ця правда, важливо не замовчувати її, а з іншого боку – не вигадувати того, чого нема, і не видавати бажане за дійсне. Для цього є декілька причин.
Професійність і журналістські стандарти
Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’язком журналіста, говорить Кодекс етики українського журналіста.
Професійні журналістські стандарти не передбачають відступу чи “дерогації”, навіть в умовах війни чи надзвичайного стану. Навпаки, у такі найскладніші часи вага журналістського слова кратно зростає, дозволяє людям прийняти зважені рішення і зорієнтуватися у ситуації, яка загрожує життю та здоров’ю.
Чи сталася б аварія на ЧАЕС, якби не було радянської цензури, існувала б незалежна преса і суспільство знало б про попередні аварії на подібних об’єктах? Скільки людей могли б зважено прийняти рішення та врятуватися від зайвих доз радіації, якби ЗМІ повідомили про аварію одразу?
І якщо перенестися у сьогоднішні дні, важливо не займатися “шапкозакиданням”, що війну от-от виграємо, через місяць, два, до кінця весни, до кінця літа. Населення має отримувати зі ЗМІ адекватну і засновану на реальній оцінці сил інформацію, щоб приймати доленосні рішення: чи можна повертатися додому, куди діти підуть у школу, де шукати роботу. Дезінформація або видавання бажаного за дійсне може дорого коштувати й вести до розчарування через завищені очікування, які формують ЗМІ.
Поглиблення проблем через замовчування
Після початку широкомасштабної агресії Російської Федерації проти України довелося чути від кількох антикорупційних активістів, що вони або припинили роботу, або працюють “в шухляду”. Мовляв, зараз не час для викриттів і треба заплющувати очі на те, з чим раніше миритися не можна було.
І справді, під час війни важлива єдність суспільства та влади у протистоянні зовнішньому агресору. Потрібна консолідація і спільна робота на захист країни.
Однак варто себе завжди запитувати, якою є ціна замовчування зловживань і сваволі?
Якщо це крадіжки на закупівлях захисного спорядження для армії, тоді ціна – це життя військових. Якщо це укриття, які існують тільки на папері, тоді ціна – це життя цивільного населення. Якщо це брехня посадовця в інтересах країни, то ціна – втрата довіри й підтримки партнерів. Якщо це злочини, катування російських військовополонених, то ціна – втрата обличчя і наслідування варварських практик ворога.
Визнавати проблеми й говорити про них навіть під час війни – це крок до їх вирішення, це ознака дорослого і відповідального суспільства.
Тетяна Печончик, голова Центру прав людини ZMINA, учасниця Комісії з журналістської етики
Матеріал опублікований у межах проєкту Комісії з журналістської етики за підтримки International Media Support (IMS).
