Чого бракує українському законодавству для захисту від дискримінації ЛГБТ-людей?

1 березня весь цивілізований світ відзначає День нульової дискримінації. Показово, що за даними минулорічного дослідження Київського міжнародного інституту соціології, 73% українців вважають, що ЛГБТ+ люди мають бути захищені від дискримінації. Агресивна гомофобія та трансфобія в Україні все більше асоціюється саме з Росією. Тобто сьогодні можемо говорити, що підтримувати гомофобність в Україні – це підтримувати позицію РФ. Отже, давно настав час гармонізувати українське законодавство до європейського, аби надати людям зі спільноти ЛГБТКІ+ додатковий захист.

Ще у травні 2021 року Кабмін виніс на розгляд Верховної Ради розроблений Міністерством внутрішніх справ законопроєкт №5488. Документ передбачає криміналізацію злочинів ненависті та мови ворожнечі, а також пряму заборону на дискримінацію за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності (скорочено — СОГІ).  Аж у травні 2023 року його нарешті розглянув профільний парламентський Комітет із питань правоохоронної діяльності та рекомендував Верховній Раді прийняти цей законопроєкт в першому читанні за основу. Згідно з Планом законопроєктної роботи ВРУ, законопроєкт №5488 мали розглянути в четвертому кварталі 2023 року. Надворі вже березень 2024 року, а цього так і не сталося.

Утім, за інформацією координатора з політики та законодавства Національного ЛГБТІ-консорціуму Святослава Шеремета, законопроєкт №5488 є у Плані законопроєктної роботи Верховної Ради України на І квартал 2024 року.

Про потребу визначити в законодавстві заборону дискримінації саме за ознаками СОГІ вже тривалий час говорять і представники поліції.

Так, під час круглого столу “Гармонізація законодавства України з Європейськими стандартами у сфері боротьби з дискримінацією та забезпечення різноманіття” в лютому цього року заступниця начальника департаменту головної інспекції та дотримання прав людини Національної поліції України Ірина Залялова відзначила, що нинішнє законодавство дещо зв’язує руки слідчим у розслідуваннях злочинів на ґрунті ненависті та дискримінації. Тоді як прийняття законопроєкту №5488 виправить цю ситуацію і суттєво допоможе поліції та судам.

У 2023 році поліційне слідство і суди намагались врахувати мотиви нетерпимості за ознаками СОГІ при розслідуванні згаданих злочинів та призначенні покарання правопорушникам, згідно з діючим законодавством.

Так, наприклад, чоловіка, який побив у Львові трансгендерну військову Хелен Марк, визнали винним у скоєнні злочину на ґрунті ненависті за ознакою трансгендерності. Для цього вироку вперше була застосована стаття 161 Кримінального кодексу, яка передбачає покарання за дискримінацію за відкритим списком ознак. Тобто прокурор довів, а суддя визнав, що причиною нападу була саме гендерна ідентичність потерпілої, хоча прямої вказівки на цю ознаку немає у статті.

В іншому випадку суд визнав гомофобний мотив у нападі на художника Даніеля Скрипника обставиною, що обтяжує покарання, застосувавши статтю 67 ККУ. Ця стаття визначає перелік підстав, які можуть обтяжувати покарання, серед яких також немає СОГІ, але є мотив скоєння злочину “за ознакою статевої приналежності”.

Тож, як бачимо, ці спроби слідства та судів врахувати мотив СОГІ не можна вважати цілком успішними та ефективними, а відповідні вироки — належно обґрунтованими та безсумнівними.

Водночас законопроєкт №5488 передбачає включення у статтю 67 ККУ визначення поняття “нетерпимість” за певним переліком ознак, включаючи сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність. 

Якби зараз стаття 67 ККУ виглядала так, як запропоновано у №5488, її застосування для покарання за злочин з гомофобних мотивів був би цілком правомірним, але зараз це має досить дивний вигляд, тому що “статева приналежність” і “сексуальна орієнтація” — це абсолютно різні поняття.

Щодо застосування статті 161 ККУ (Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної, регіональної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками) до злочину, скоєного з трансфобних мотивів, то тут варто зауважити, що кваліфікація нанесення тілесних ушкоджень як дискримінації є вельми сумнівною з юридичного погляду. Очевидно, що коректніше було б кваліфікувати такий злочин саме як нанесення тілесних ушкоджень з обтяжливою обставиною, а саме наявністю мотиву нетерпимості за ознакою гендерної ідентичності. Саме цього чинне законодавство наразі не дозволяє і саме це може бути виправлено за допомогою ухвалення законопроєкту №5488. Тобто це суттєво посприяє адекватному визнанню та розслідуванню злочинів, а також посилить покарання за них. 

Якщо ж пересічним громадянам видається, що то надумана проблема і її насправді не існує, то згадаймо хоча б останній випадок агресії в бік ЛГБТ+. 11 лютого невідомі обмалювали фарбою фасад столичного кінотеатру “Жовтень”, написавши на ньому гомофобні висловлювання. Також пофарбували сітілайти з афішею фільму про ЛГБТ-людей “Уроки толерантності”. Таке символічне насильство дуже часто є передумовою реального. А за нинішнім законодавством такий вчинок можна юридично трактувати всього лиш як хуліганство.

Заради справедливості варто відзначити, що деякі законопроєкти гомофобного і трансфобного характеру були останнім часом зняті з розгляду парламенту. Зокрема, у 2023 році це законопроєкт №3916, яким пропонувалося заборонити “пропаганду гомосексуалізму та трансгендеризму” аналогічно тому, як це зроблено в Росії. Автором законопроєкту є депутат Георгій Мазурашу, який неодноразово відзначався трансгомофобними ініціативами. 

Ситуація з законопроєктом №5488 трохи нагадує ратифікацію Стамбульської конвенції – роками тягнули, долали опір релігійних спільнот, втихомирювали праворадикальний галас і відбивали аргументи консервативних політиків. Але врешті отримали від західних партнерів посил: хочете статус кандидата в ЄС, ратифікуйте Стамбульську конвенцію. Ратифікували. І не сталося нічого катастрофічного, не завалилися християнські цінності, не розпалися українські сім’ї. Ми, як суспільство, отримали додаткові інструменти у захисті жінок і дівчат від насильства, у тому числі домашнього. 

Тож наступний крок, який очікуємо від наших парламентарів, – винесення на розгляд до сесійної зали та підтримка законопроєкту №5488. Вже настав для цього час.

Ірина Юзик, проєктна менеджерка Центру прав людини ZMINA