Театр, окупація, полон: як режисер Анатолій Левченко пережив облогу Маріуполя, 10 місяців в’язниць “ДНР”, дивом звільнився та виїхав з окупації

Дата: 23 Листопада 2023 Автор: Людмила Тягнирядно
A+ A- Підписатися

Маріуполь зустрів перші години повномасштабного російського вторгнення досить спокійно. Містяни вже мали досвід тимчасової російської окупації у 2014 році, коли бойовики так званого “ДНР” захопили місто, та за два місяці його звільнили Збройні сили України. Проте вже 1 березня 2022 року російські окупаційні війська взяли місто в облогу, а з 20 травня його повністю окупували.

Громадські активісти, волонтери, правозахисники, представники органів місцевого самоврядування, журналісти, лідери думок у культурній сфері, освітяни та і загалом усі люди з активною проукраїнською позицією опинились в зоні ризику і під пильним поглядом колаборантів та окупантів.

Серед таких активних людей був і Анатолій Левченко – засновник театру Terra Incognita, в минулому – головний режисер Донецького академічного обласного драматичного театру в Маріуполі, того самого, на який 16 березня 2022 року росіяни скинули авіабомбу. Анатолій разом з дружиною мав піклуватись про 20-річного сина, який має інвалідність через аутизм, та 90-річну матір дружини. Тож виживати під час тотальних обстрілів та блокади було особливо складно. Але після повної окупації міста чоловік потрапив в полон, де пробув 10 місяців.

Виїхати з окупованого Маріуполя на підконтрольну Україні територію Анатолію допоміг Центр прав людини ZMINA. В інтерв’ю нашому виданню театральний режисер розказав, в чому його обвинувачували росіяни, завдяки чому вдалось звільнитись та яким було життя в Маріуполі на початку окупації та майже через рік потому. 

Чи готувався Маріуполь до повномасштабної війни і чи вірило суспільство в неї?

У мене було переконання, що буде заруба, але ми до неї готові. Виявилось, що ні. Ви розумієте, я людина, яка має сина з інвалідністю, дружину, тоді ще тещу похилого віку. Якби я розумів, що нас чекає, я б вивіз рідних до вторгнення. Я і пів міста громадян були переконані, що Маріуполь має потужний захист. Щоб ви розуміли, росіяни чотири доби їхали з Криму до нас, спокійно і без всякого спротиву, у той час як під Києвом, Черніговом, в Сумах точились запеклі бої.

У перші дні березня по радіо і телебаченню кожні 15 хвилин оголошувалась інформація щодо евакуаційних маршрутів для маріупольців. Чи чули ви про це?

Ті два потяги, які виїхали з Маріуполя, я про них не знав. Але тут питання в іншому, чому до вторгнення не вивезли дітей і жінок. Більше того, для маріупольців було максимально неприємно усвідомлювати, що мер, який розповідає про підвезення продуктів і води, вже 23 лютого, до початку вторгнення, знаходився в Запоріжжі. Орієнтовно з 3 березня ми перестали чути український сигнал. Його почали глушити, відтак ми опинились в повній блокаді, відрізані від інформації і світу, без світла, води та опалення. 

 5–7 березня прийшло усвідомлення того, що нас кинули і ніхто нікому не допоможе

Якими були перші дні російського вторгнення?

Спочатку мені подзвонив мій друг, заслужений артист України Анатолій Шевченко і сказав, що їх бомблять. Місто наше велике, розтягнуте, тому у нас ще звуків вибухів не було чути. У перші дні був інтернет, і ми вже побачили, як росіяни обстрілюють всю Україну. Проте ще тоді сподівались, що це недовго і окупантів відженуть від міста.

З другого числа ввели комендантську годину, але працювали магазини, навіть ресторани зачинялись об одинадцятій. Проте вже 4–5 березня зникла гаряча вода, потім опалення, потім газ, потім інтернет. І от, коли ми опинилися в порожнечі, в темряві, зрозуміли, що нікого тут поруч немає: ні влади, ні комунальників, нікого. Тоді прийшло усвідомлення, що нас кинули, що ніхто нікому не допоможе. І почалось наше виживання. 

І вже десь 6–8 березня ночами люди стали грабувати магазини, аптеки. Звичайно, це гидотно. Особливо, коли ми потім побачили, як мародерять магазини “Алло” з комп’ютерною технікою. Люди просто брали собі про запас, а потім цю техніку продавали в Маріуполі. Але в мене ніякого осуду немає, я і сам брав участь в цьому – не відкривав магазин, але вже у відкритому взяв синові напівгнилих яблук. А що робити? Їсти ж треба було, а купити нічого, все зачинено, постійні обстріли.

Біля мене був зачинений продовольчий магазин, який люди відкрили наприкінці березня. І потім так смерділо зіпсованою рибою, м’ясом, молочними продуктами. Але не розумію, якщо чесно, того господаря. Припустимо, ще перші три дні, коли ми всі не усвідомлювали, що відбувається, але коли в тебе всі продукти в холодильниках, а електрики вже немає, хіба не можна було роздати людям ті продукти чи продати за пів ціни? Ні, воно там гнило. 

Син з аутизмом звик до особливої їжі, а коли її не стало, два тижні нічого не їв

Яким було ваше виживання під час блокади міста?

Наприкінці березня в місті не залишилось жодного магазину, який би не відкрили мародери і який би не рознесли. До війни бабуся просила докупити мішечок борошна, хоча у нас було його кілограмів десять, то я її послухав і купив. А також цукру. От це і рятувало. До травня, звісно, цього не вистачило, але інші люди просто голодували. А моя дружина з цього борошна робила хліб. Під під’їздом ми розпалювали багаття, вона три рази на день пекла цей коржик, і його можна було їсти лише гарячим.

Мій син – специфічна дитина, і він до війни їв лише особливу їжу. Тоді ж її не стало, і він якийсь час тримався на цукерках. Ми розуміли, що це погано, але вибору не було. Два тижні він нічого не їв. Ми думали, що він помре. Між собою з сусідами обмінювались овочами – хтось дає картоплю, а хтось цибулю.

Це я зараз кажу так, наче це буденно, але все це – трагедія. Було багато питань до виживання: де брати дрова у місті, якщо постійно стріляють, або коли сірників немає, то як розпалювати. Ми знову згадували лайфхаки з ютубу про те, як добути вогонь з нічого. Ми також збирали сніг з подвір’я, топили його і потім пили цю воду. Згадували, як зберігати продукти без холодильника, де найхолодніше місце в квартирі. Березень–квітень 2022-го були дуже тяжкими для нас. Коли йдуть безперервні бої, обстріли, чесно кажучи, їсти не сильно хочеться. Тижнів зо два ми просто були в пеклі. Ми не могли бігати до підвалу, бо в нашому будинку така архітектура, що треба стрибати донизу метрів на п’ять. Ні мій син, ні теща цього б не змогли зробити. Я сказав дружині, що якщо загинемо, то разом.

2 квітня померла теща. Від знесилення і старості. Ви ж розумієте, стара людина довго на коржиках витримати не змогла б. Ми закопали її на газоні під будинком. Через рік, коли я вже вийшов з в’язниці, росіяни дозволили її перепоховати на кладовищі. Коли я хотів отримати довідку про смерть, мені сказали, що я можу взяти дві пенсії. Але, як виявилось, за розпорядженням Пушиліна, тим, хто помер у 2022-му році, не передбачались такі виплати.

Як ваш син переживав війну?

Він кричав, вив, потім охрип і мовчав. Він перестав їсти, і в якийсь момент ми думали, що він помре. Крім того, він не міг мати свої звичні ритуали, які його заспокоювали. Наприклад, зараз у нього одночасно працює DVD, комп’ютер і телевізор. Це його розвага, а всього цього в Маріуполі не було. Дійшло до того, що він прикладав свої два DVD-диски до голови і прокручував пісні в голові, уявляв їх. В той момент мені перестало хотітись жити.

У квартирі було холодно, ми його постійно вкутували у ковдру. У нього почались пролежні, проблеми зі шкірою. А потім, коли з’явився хліб у місті, ми отримали нову проблему – зайву вагу. Він бачить хліб, хапає його і з’їдає одразу. От його наслідки війни. Тому що такі діти, якщо вони звикають до чогось, то їх майже неможливо відучити.

Зараз вам вдається поліпшити стан сина?

Те, що ми пережили, він ніколи не забуде. Як тільки він чує якийсь гучний удар, все, він присідає. Людям з аутизмом і у звичайному житті дуже складно, а після такого пережитого й поготів.

Такі люди прив’язані до одних і тих самих маршрутів, до ритуалів. Ось треба обійти цю берізку двічі, і якщо це буде не так, – скандал. Якщо маршрутка не жовта, а біла, то ми в неї не сядемо. І таких моментів багато. Коли ми переїхали в безпечне місце, його радував музичний канал М1. Він плакав від щастя, бо він дуже любить музику. Зараз ми намагаємось налагодити його харчування, давати яблука, банани, сир. У Кропивницькому, куди ми переїхали, є гаряча вода і син дуже любить купатись у ванні. Це йому додає радості в житті.

Одного разу нарахував за добу вісімдесят прильотів

У березні 2022 року Україну і світ шокували кадри скидання росіянами авіабомб на драмтеатр і на пологовий будинок. Чи знали про це маріупольці? Який вигляд це мало зсередини?

Драмтеатр знаходився за квартал від мене, і ми не знали, що там відбувається. Ми не виходили на вулицю, як і більшість людей, бо були постійні обстріли. Можна було вийти і не повернутись. Я вам так скажу: в кварталі навколо мене згоріло 9–10 багатоповерхівок, на моїх очах розбили торговий центр, центральний ринок, він просто згорів ущент. Люди були в такому стані – нічому не дивувались. Зараз я вже нормально сприймаю слово “приліт”, а раніше це було жахливо – вночі чотири рази приліт, вдень, потім бомбардувальник почав літати три–чотири рази. Одного разу я нарахував за добу вісімдесят прильотів. Ми бачили, як низько літають штурмовики, і коли вони знижувались до 100 метрів, можна на крилах було прочитати номер. Це було дуже страшно.

На вулицях лежали мертві тіла людей. Коли деенерівці зайшли у місто, то час від часу могли просто застрелити людину. Перевіряли хлопців на патріотичні татуювання, шукали військових. Якщо знаходили, куля в лоб. Ми обходили ці тіла і йшли далі. Тоді виключалось співчуття, і ми думали, чи переживемо цей день, чи буде хліб, вода, дрова.

Розумієте, люди досі не усвідомлюють іншого. За приблизними підрахунками, в Маріуполі загинули понад 100 тисяч цивільних. А звідки ця цифра? Мій знайомий, який працював у морзі, сказав, що лише в одному з моргів міста у книзі з прізвищами було 80 тисяч людей. А скільки ще без документів? І в Маріуполі було три морги. От можете собі уявити. Всіх шкода. Не лише тих, хто загинув у драмтеатрі чи пологовому.

Під моїм будинком на газоні було 90 могил. Люди помирали від мінометних уламків, старенькі від зневоднення. І так по кожному кварталу.

Як деенерівці поводились з місцевими жителями, коли зайшли у місто? І як люди сприймали їх?

Люди боялися їх, звичайно. У двадцятих числах березня вони вже були у місті. У нас під будинком зупинилися чотири танки. На автостоянці вони зробили технічну базу, обслуговувались там, заряджали снаряди. Вони були дуже погано одягнуті. Танки були старі. Сухпайок прострочений. Зарплати маленькі. Ми іноді з ними говорили. Я питав, чи такий вигляд має Донецьк, як наш Маріуполь за 9 років війни. Відповідали, що ні. Мої сусіди, а це здебільшого пенсіонери, які лишились, казали, що прийшла біда у місто. Але були й дівчата років по 16 з сусідніх будинків, які бігли до військових і показували, де прокурор жив.

На мене було два доноси з фактами, про які знали лише в театральному колективі

Коли до вас з обшуком прийшли росіяни? Як це відбувалось?

Ми збиралися виїжджати з міста після закінчення активних бойових дій. Я знайшов машину, бензин, це все коштувало дуже дорого. У травні 2022 року, щоб виїхати з міста, треба було пройти їхню так звану фільтрацію. Ми приїхали у Мангуш, і там треба було лишати свою адресу в їхніх документах. Я і засвітив її. Думаю, на мене вже давно був сформований донос, і вони мене шукали, лише адресу не знали, а тут я сам прийшов. І за два дні після фільтрації стук у двері, заходять два хлопці і приставляють пістолет до живота. Сказали збиратись. Я просив почекати дружину, бо син з інвалідністю. Вони ж не дозволили, то я попередив про свій арешт сусідку і попросив придивитись за сином, поки дружина була на базарі.

Перший допит був у Маріуполі і тривав три–чотири години. А потім мені наділи на голову пакет, щоб я не бачив, куди ми їдемо, і я опинився в Донецьку. Там просидів до 16 червня без будь-яких звинувачень, і лише 16 числа на допиті мені висунули першу статтю. У Донецьку допит тривав 5–6 годин, і вже у СІЗО я потрапив о першій ночі.

Пакет, який Анатолій Левченко вдягав на голову під час ув’язнення. Фото з архіву Анатолія Левченка

Як відбувався допит? Що вас запитували, що говорили і як поводились військові?

Просто кричали. Кричали і психологічно дуже сильно тиснули. Це важко сприймати, коли кажуть: “Ну, слава Богу, що не били”. Я ж кажу, що коли до тебе підходять ззаду і стукають молотком по стіні, це впливає на психіку. І ти в цей час сидиш з пакетом на голові. Казали встати, розставити ноги і руки, прикласти до стіни, а поруч з твоєю рукою молотком по стіні починають бити, в районі твоїх пальців. Це наче не катування, але… Це психологічний тиск.

Мене запитували, про що мій спектакль “Слава героям”. Я їм розповів, що він про двох ветеранів радянської армії, один з них радянський солдат, інший – учасник УПА. Вони зустрічаються в госпіталі в 90-х роках. Між ними починається розмова.

Також питали мене, хто залишився у місті, чи я знайомий з представниками СБУ. А під час одного з допитів слідча показала два доноси на мене. Вона не показала, хто саме це зробив, проте я й без цього здогадуюсь. Я встиг прочитати кілька речень, там були описані речі, які насправді відбувалися в період моєї роботи в драматичному театрі. Про такі факти знав лише колектив.

Потім до мене причепились через мої публікації у фейсбуку. Пам’ятаєте, були такі картиночки, що імітували стиль фантиків від жуйки Love is. У мене була така опублікована в стрічці, там пара дивиться на Кремль у вогні. І підпис: “Любов – це дивитися в одному напрямку”. У протоколі було написано: “Левченко призывал к поджогу московского Кремля”. Це сім років ув’язнення. З п’яти–шести постів вони зліпили три статті на мене. Це розпалювання міжнаціональної ворожнечі, потім – міжнародний тероризм.

Скриншот сторінки Анатолія Левченка в фейсбуку

Де ви знаходились після допитів?

Після допитів, а вони відбувались у школі, мене відвезли до вже всім відомої “Ізоляції” (тюрма, створена в Донецьку після його захоплення 2014 року. – Ред.)  по вулиці Світлий шлях, 3. В “Ізоляції” спочатку мене двічі возили на допит, а потім я там був майже місяць з 20 травня по 16 червня. Там було все суворо. Не можна було сідати чи лягати протягом дня, лише стояти. Прогулянка була буквально 5–7 хвилин. Якщо заходить охоронець до камери, треба моментально надівати на голову пакет. Вони дуже боялися, що їх зможуть побачити і впізнати. У в’язниці не було вже цих обмежень, проте була повна антисанітарія: ні води, нічого. Там у камері були клопи, таргани, щури. Це була така справжня тюрма як у 37-му році. Там мене не катували, але саме знаходження в ній було катуванням. У мене були проблеми зі шлунком, також у Донецьку немає води і це теж проблема. Вода у нас була раз на три дні. Коли я в першій камері був, нас було четверо, то півторалітрова баклажка води нам була на три дні на чотирьох. Це був просто жах.

Коли саме вас перевезли в СІЗО?

16 червня мене викликали на допит в їхній МГБ і назвали мені статтю, яку інкримінують – 328 КК так званої “ДНР” (Розпалювання ненависті чи ворожнечі, так само як приниження людської гідності). Потім зробили мені флюорографію, взяли кров, сфотографували, взяли відбитки пальців і перевели в СІЗО, яке знаходиться на вулиці Кобзєва, 5.

Як було у СІЗО? Чи допитували вас там?

У СІЗО я сидів у трьох камерах. Перші дні я відсипався. Лежати було не заборонено, і якщо всі інші лежать, то можна “гуляти” по двох квадратних метрах. Нічого не відбувається, ти просто сидиш і все – це жахливе відчуття. Прогулянка була довша – 40 хвилин. Виводили в окреме приміщення, воно, як камера, тільки без стелі. Я чув, як поруч мучали людей. Їх спускали в підвал і катували.

Вийти з тюрми допоміг псевдореферендум

Як вам вдалося вийти з в’язниці?

Випустили, як то кажуть: “Не було б щастя, так нещастя допомогло”. З жовтня 2022 року за їхніми законами – російськими, не деенерівськими, стаття про розпалювання міжнаціональної ворожнечі стала не кримінальною, а адміністративною. Це сталося після фейкового референдуму в Маріуполі, коли вони стали вважати його територією Росії і поширювати на нього російське законодавство. Тобто по факту ця справа перестала існувати взагалі. Її закрили, правда, за моїм клопотанням. А решту справ об’єднали в одну. Тероризм кудись зник, а залишився екстремізм. Потім я ще двічі, у  травні і червні цього року, їздив на допити в Донецьк. Під час останньої розмови зі слідчою сказав, що маю їхати до сина, бо він потребує реабілітації. Вона погодилась і відпустила мене. Я ще просив папірець, який дозволяє мені перетинати так званий кордон. Тобто на даний момент одна справа проти мене закрита 9 березня, а щодо іншої не знаю, що там, але вона не закрита. 

Постанова про припинення кримінального провадження. Фото з архіву Анатолія Левченка

Після звільнення ви відразу поїхали в Маріуполь?

Слідча зателефонувала моїй дружині і сказала, що мене відпускають. Дружина відразу набрала хлопця, який якраз у той день привіз мені передачу в СІЗО. Він мене почекав, і ми поїхали в Маріуполь разом. До кінця квітня у мене була підписка про невиїзд. Я не мав права залишати територію Маріуполя. І кожного понеділка мав телефонувати цій слідчій і казати, що я нікуди не подівся.

Після повернення в Маріуполь я почав шукати зв’язок зі своїми знайомими, почав збирати гроші на виїзд. І ось у кінці липня вдалось покинути окупацію. Виїзд був складним, бо син з аутизмом не міг виїжджати з міста з іншими людьми. Мені довелось орендувати шестимісний автобус і сплатити за нього у повному обсязі, хоча нас їхало троє.

Анатолій Левченко в Маріуполі після звільнення влітку 2023. Фото з власного архіву режисера

Як ви зараз у новому місті адаптуєтесь до нових умов?

Ми з родиною переїхали в Кропивницький. Обрали це місто, бо тут є два театри, де мене знають. До того ж я планую відроджувати свій театр Terra Incognita. Також я спільно з Українською Гельсінською спілкою з прав людини подаю позов до Європейського суду і буду вимагати компенсацію за незаконне позбавлення мене волі, а також за порушення моїх прав.

Я дякую Центру прав людини ZMINA за допомогу із виїздом з окупації і також за фінансову підтримку. Дуже радий мати друзів, які мене підтримували в окупації і також зараз. Хтось збирав гроші, хтось допомагав з пошуком квартири.

Я зараз також займаюсь здоров’ям сина. Він вже краще себе почуває. Тут є можливість купувати йому нормальні продукти, він може купатись довго у ванній, і загалом має свої звичні ритуали. Зараз ще потрібно зайнятись поверненням йому соціальної допомоги по інвалідності, бо з 2022 року він її не отримує.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter