“Я поховала не військового, а сина”: спогади матері

Славіта Лаврова – мати Кирила, який загинув рік тому, захищаючи Україну. Її молодший син Данило та чоловік Олександр також захищають нашу країну в лавах Сил оборони.

Значну частину свого життя Славіта присвятила школi. Працювала вчителькою в Харкові, а згодом очолила сільську школу на Вовчанщині Харківської області. За кілька тижнів до загибелі сина відчула, що їй необхідно стишитися, трохи перепочити, побути наодинці із собою. Їй хотілося почути себе серед щоденних турбот. Вона й не здогадувалася, що чекало попереду. Згодом все наповнилося болем втрати.

Славіта дозволила собі прожити своє горе – не кваплячи себе, не вимагаючи від себе зосередження, не намагаючи вкласти свій біль у якісь часові межі. Горювати саме так, як відчувала в тому потребу, у власному темпі. “Кожен проживає горе по-різному, і немає в цьому єдиного правильного способу. Є лише свій шлях, який потрібно дозволити собі пройти”, – наголошує жінка.

Згодом прийшло розуміння: вона хоче допомагати таким самим мамам, що, як і вона, втратили своїх дітей на війні. І в цьому році вступила до Харківського університету внутрішніх справ на факультет психології.

Сьогодні Славіта достеменно знає лиш одне: у цей страшний рік без сина вона відшукала в собі сили жити далі задля світлої памʼяті про нього.

Мами героїв та героїнь, які повертаються додому на щиті, ховають не військових. Вони ховають своїх синів і дочок.

Нижче – щемна розповідь Славіти Лаврової про свого сина і своє материнство, а ще про любов, яка не закінчується зі смертю.

Матеріал підготувала журналістка Ірина Виртосу за сприяння RFSL – Шведської федерації за права ЛГБТІК

У 2024 році 24-річний Кирило Гончаров (позивний “Хаті”) долучився до лав 12-ї бригади спецпризначення “Азов” у складі Національної гвардії України. Він був командиром інженерного мостобудівного взводу інженерно-технічної роти батальйону підтримки. Загинув на позиції 20 вересня 2025 року.

Далі – пряма мова.

“Я хочу розповісти історію свого сина. Не таким, як його знали, – героєм та захисником.

А про хлопчика, який прийшов у цей світ тихого весняного ранку. Про той звʼязок між мамою і дитиною, який починається з моменту народження, і який не закінчується тоді, коли дитину не можливо вже обійняти.

Коли народився Кирюша, звісно, я не знала про його майбутнє, яким сильним і стійким він виросте. Не знала, що одного дня він піде захищати свою країну й матиме для цього стільки мужності. Я знала одне: це – мій син. Я лиш хотіла, щоб він був щасливим.

Кирило народився 23 квітня 2000 року, на Вербну неділю, рано-вранці. На дворі вже було тепло. Я памʼятаю, як за вікном було чути щебіт пташок, як усе навколо прокидалося разом із його народженням.

Я завжди трималася за те, що Кирило народився саме у Вербну неділю, вірила, що йому дана добра доля, щастя, удача. Здавалося, якщо дитина приходить у день, коли все оживає, то її життя неодмінно буде світлим.

Та через кілька днів сталося те, чого зовсім не очікувала. У Кирила не розкрилася нижня частина легенів, і почалося запалення. Його перевели до перинатального центру, де він добу пробув без мене. Його перший життєвий виклик. І мій. Я ще не встигла, як слід, звикнути до того, що я мама, надивитися на сина, запамʼятати запах, а його вже від мене забрали. Тоді вперше дізналася про той мамин страх: ніби серце знаходиться не в тобі, а десь там, де перебуває твоя дитина.

Кирило впорався. Тоді ще не було телефонів, не було такої метушні, яка забирає нашу увагу. Тож я сиділа поруч, щось читала, мріяла. Мені з ним було легко. Син майже не плакав, навіть коли йому робили неприємні процедури. Переносив їх стійко. Ніби показував: мама поруч – і цього вже достатньо. Він не вимагав від світу зайвого, був спокійним і врівноваженим. А я біля нього – щаслива.

Дитяча мрія

Син мав неймовірні очі – великі-превеликі. Моя мама жартома називала їх лупатими. А я бачила, як вони випромінюють розум, добро і щирість. Таким він і ріс.

Славіта Лаврова і Кирил Гончаров. Фото надане героїнею

Після закінчення школи Кирило хотів повʼязати своє життя з військовою справою. Це був 2017 рік, ми вже знали про АТО і перші бойові дії. Тож вітчим був категорично проти. І я як мати теж вагалася. Тоді він прислухався до нас й обрав іншу спеціальність. А з перших днів навчання пішов працювати. Я бачила, як син втомлювався, та він ніколи не скаржився. У ньому була дивовижна витривалість. І те, що я спостерігала в маленькому хлопчику, – з роками тільки міцнішало.

У 20 років він пішов до армії, прийняв присягу й розпочав військову службу в Кривому Розі. Скоро до їхньої частини приїхали представники Нацгвардії й запропонували вступити до них. За словами сина, охочих було небагато, але Кирило був серед перших.

Він повернувся до Харкова й склав іспити до Національної Академії гвардії України, навчався на факультеті логістики.

Під час наших нечастих побачень Кирило багато розповідав про навчання, своїх товаришів, а ми – про наш дім. Нам ніколи не вистачало часу наговоритися. Це були прості зустрічі. Та коли дивлюся на ті зустрічі з відстані часу, думаю, наскільки ми були щасливими. Тоді я ще не знала, що зустріч із сином, коли він ось так сидить поруч, розповідає про своє життя, щось питає, слухає тебе, – стане одним з найдорожчих спогадів у житті.

…Кирило пишався формою. І я нарешті змогла побачити, що ось – переді мною стоїть молодий хлопець, у військовій формі, який знайшов своє місце в житті. І тоді в мені щось змінилося. Те, чого я найбільше боялася, поступово стало тим, чим я почала пишатися.

Академію Кирило закінчив з відзнакою, брав участь у різних спортивних змаганнях. А ще він цікавився історією, любив читати, збирати книги. З часом у нього сформувалася власна бібліотека: художня література, історичні книжки, книжки про військову справу.

Його захоплення вплинуло на молодшого брата Даню. Кирил став для нього прикладом. Мені приємно думати, що він прищепив свою любов до знань і молодшому братові. Усе найкраще, що міг взяти в нашій родині, він це взяв. І примножив завдяки своїй цілеспрямованості. І я за це йому дуже вдячна.

Спочатку повномасштабного вторгнення Кирило брав участь в обороні рідного Харкова. І для нього це вже не було питання вибору професії чи власного майбутнього. Війна прийшла туди, де були рідні, де був рідний дім.

У 2024 році син долучився до лав 12 бригади спецпризначення “Азов”. Він обрав собі позивний “Хаті”. Я спитала чому? І він розповів про образ вовка зі скандинавської міфології: “хаті” зазвичай тлумачать як “той, хто ненавидить”. Це звір сильний, невтомний, невідступний у своєму русі до мети. Усі ці риси проявилися в ньому з перших місяців служби в “Азові”. Тепер його внутрішня сила була потрібна не тільки нам, родині, а й іншим, хто був із ним поруч.

Справжня ціна

Війна – не просто слово. Це смерть, загибель. Моє материнське серце боліло за сина. Якщо він не виходив довго на звʼязок, знала: значить, на виході. Кирило був старшим на позиції та відповідальним за підтримання зв’язку з командуванням під час виконання бойових завдань. Син доповідав про ситуацію й тримав командування в курсі того, що відбувалося. Лише коли бачила, що він у мережі, тоді видихала.

Наші зустрічі ставали все рідше. Якось під час його відпустки ми гуляли торговим центром. Довкруги – багато гарних молодих людей, цей запах кави, міське метушливе життя. Памʼятаю, як мене тоді це засмутило. Здавалося, що багато хто живе так, ніби війна – це десь далеко, ніби не про них. Син це також помічав. Він запропонував піти в кафе в цьому ТРЦ, а хтось відповів: “Та це відстій”.

Пригадую Кирилів погляд. Він подивився так, ніби не міг зрозуміти. “Відстій? Я думав, відстій – це сидіти три тижні в бліндажі”, – лиш сказав.

Я гостро відчула, наскільки різними можуть бути два світи. Син знав справжню ціну того, що інші сприймали, як належне.

Я боялася, щоб Кирило не розчарувався, не озлобився на людей. Але ми зайшли в кафе, влаштувалися за столиком на літній терасі. Він жартував, сміявся… Я любила бачити його саме таким.

Ввечері ми пішли на стадіон побігати. То мала бути наша спільна пригода. Ми трішки побігали, пофотографувалися, посміялися. А син, як завжди, не став відволікатися на розмови: увімкнув музику в навушниках і побіг далі. Коло за колом. Ніхто біля нього не стояв із секундоміром, ніхто не перевіряв, скільки він пробіг.  Він біг для себе. Він знав, навіщо це робить. Дивилася на нього й знову бачила в ньому сина з дитинства – наполегливого, дисциплінованого. Якщо Кирило щось для себе вирішив, він це робив. Я навіть зняла його на відео…

Служити – вибір моїх дітей, і я його прийняла

Кирило був прикладом для свого молодшого брата Дані. І той у 21 рік пішов на фронт – у Третю окрему штурмову бригаду. Певно і ще для того, щоб брат пишався ним, щоб він знав, що молодший брат не стоїть осторонь, що йому не байдужі люди, свобода і незалежність, що в них спільне бачення майбутнього країни. І кожен з моїх синів взяв на себе відповідальність за те, щоб це майбутнє було.

Вони мали свої особливі теми для розмови, яких я не зовсім уже розуміла. Але я сідала поруч і спостерігала, як в обох палали очі, коли говорили про службу, побратимів. Я дивилася на своїх синів – сильних і мужніх, – і ними пишалася.

Та за цією гордістю завжди жив страх – тихий, глибокий, материнський. Кожній мамі хочеться одного: щоб її дитина жила, щоб була щаслива, щоб повернулася додому, щоб на неї чекало життя – довге, наповнене любов’ю. Щоб попереду були зустрічі, родинні вечори, здійснені мрії.

Мені було страшно за своїх дітей, бо я розуміла, якою ціною їм дається їхній вибір. Але я також розуміла, чому вони його зробили. Я не могла сказати: “Не йдіть, або вас це не стосується, це не ваша справа”. Не могла просити відвернутися від того, у що вони вірили. Я могла лише любити їх безмежно, хвилюватися за них і чекати на них. І молитися кожного дня.

Ночами думала про моїх хлопчиків – вони так швидко виросли й вже тепер стоять на захисті нашої країни. Я чекала на їхні дзвінки, здригалася від кожного повідомлення. Але не могла не поважати їхній вибір. 

…Під час нашої останньої зустрічі Кирило говорив про навчання. Він хотів вступити до ще одного військового закладу. Та через службу не встиг скласти необхідні іспити вчасно. Узимку оголошували додаткову сесію, і він її чекав з нетерпінням.

Того дня син був у білосніжній футболці й синіх джинсах. Вродливий, коротко підстрижений. Мав чудовий настрій, багато жартував. Мені було з ним так легко. Я зовсім не відчула, що бачу його востаннє. Не було жодного передчуття чи особливого прощання. Просто моя дитина приїхала додому.

І саме таким я хочу його памʼятати. Не в найстрашніший день. А молодим, гарним, у білій футболці, усміхненим, з палаючими очима й планами на майбутнє.

Славіта Лаврова і Кирил Гончаров. Фото надане героїнею

Моїм останнім повідомленням до нього були його дитячі фотографії. Я випадково їх відшукала у телефоні. Він їх побачив, і все. Звичайний епізод з життя мами і сина. Але тепер я знаю, що іноді останні речі в нашому житті виглядають зовсім не як останні. Вони не попереджають, не кажуть “Запамʼятай цей момент!”. Вони просто стаються. Ми ж живемо далі, не здогадуючись, що саме цей погляд, ця усмішка, ця фотографія, ці кілька слів стануть частиною памʼяті…

Кирило поставив якийсь смайлик. Певно, йому було приємно пригадати себе десятирічним. А через два дні мені сказали, що його більше немає. Загинув на позиції.

…Я не знаю, як описати ту мить… Я не могла зрозуміти, як це могло статися? Ще зовсім недавно він був переді мною – такий гарний, – а тепер мені кажуть, що його немає.

Я думала: “Боже, він такий ще молодий! Він же нічого не встиг, йому лише 25… Чому саме він? Як же так?”.

І було ще одне питання, від якого ставало страшно. Як я тепер буду жити без нього?

Випробування часом

Для нашої родини почалося ще одне випробування. Його не одразу змогли евакуювати з позиції. Тривали обстріли. Бригада щодня робила по кілька спроб. А ми чекали.

Ми ще не могли осягнути наше горе, як знову жили в очікуванні: коли ж нам повернуть нашу дитину.

Ще день. І кожного разу надія, що вдасться. Ці два тижні були ніби між двома станами: ми вже знали про смерть, але не могли попрощатися. Не могли поховати, навіть просто забрати до себе. Я весь час просила Господа: “Заберіть його звідти, заберіть мою дитину, хай він просто буде в безпеці, хоч зараз”.

Моторошно звучить, але для мене він залишився моїм синочком, якого треба повернути додому. І коли нарешті його забрали до Краматорська, я відчула якесь страшне полегшення.

…Після впізнання в Києві мені віддали його жетон, і ми поїхали додому. Один з найстрашніших днів у моєму житті. Тоді померла і я. Не фізично. Але тієї людини, якою я була, більше не стало. Я все думала: невже це і є те, чого боїться кожна мама, – день, коли ти вже нічим не можеш допомогти своїй дитині, не можеш захистити її, пригорнути до себе, сказати, що все буде добре? Настає мить, коли ти безсила перед тим, що сталося.

…Як організовувати похорон власного сина?

На поховання прийшло багато побратимів. Йому посмертно надали звання капітана. Згодом нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня, також отримав “Комбатанський хрест”. Люди памʼятають його, цінують його відданість, сміливість, героїзм. Але тоді ніщо не могло заповнити порожнечу всередині мене. Бо жодна нагорода не могла повернути мені сина.

Життя після втрати

Осінь непомітно перейшла в зиму. Здавалося, та зима ніколи не закінчиться. Вона була одним довгим холодним днем. Холодним і сірим. Я майже нічого не памʼятаю з того часу. Нічого не хотіла – ні з ким говорити, нікуди йти.

Закрилася в собі. Години безсоння. Я багато плакала. А іноді навіть не могла плакати. Було відчуття страшної байдужості.

Життя тривало, біля мене кудись поспішали люди, про щось сперечалися, сміялися. А я ніби залишилася в іншому світі – у тому, де мій син був живим.

Я прокидалася, і на якусь мить могла забути, а потім ця реальність падала на мене всією своєю вагою. Не знала, як себе із цього витягти. Не розуміла, навіщо прокидатися вранці. Я просто жила. День за днем.

Тієї зими Даня отримав поранення, потрапив до госпіталю, лікувався. Господи, тільки б з Данею все було добре! Я не мала сил боятися ще за одного сина.

Потім були зустрічі з психологом. Потроху почала спілкуватися з іншими жінками, матерями, які дотичні до війни, пережили втрату. Я була не одна в своєму горі. І в якийсь момент зрозуміла: я можу говорити про сина.

Коли я залишалася сама, біль був нестерпним. Та коли я розповідала про Кирила, ділилася спогадами, мені ставало трохи легше. І я знайшла вихід свого болю: через слова, памʼять, через людей.

Я не думаю, що час лікує таку втрату. Як можна звикнути до того, що немає твоєї дитини? Але з часом ти вчишся жити із цим болем.

Поступово я почала повертатися в реальність. На мене чекали молодші діти. Я повинна виходити з дому, гуляти, пекти, щось робити. Я почала дивитися фільми, щоб хоч трохи відволіктися, щось читати, зустрічатися з людьми. Робити звичайні речі. Нічого великого. Просто маленькі кроки. Відчула, що мені треба змінити оточення. У мене народився онук, тож я поїхала до старшої дочки в Польщу. Цей малюк приніс у моє життя щось світле. Ми разом з донькою проживали свій біль, але поруч була маленька дитина, яка потребувала любові й турботи.

Я поверталася до життя, в якому Кирила немає поруч фізично, але він назавжди лишився в мені.

Коли доглядаю за собою, зустрічаюсь зі знайомими, помічаю маленькі радощі, це не означає, що моя любов до сина зникла. Я його люблю. А коли приїжджаю на кладовище, ділюся новинами. Бо це мій син, і я знаю, що смерть не може перекреслити наш звʼязок.

Я прийняла, що його шлях був саме таким. Він знав, що цей шлях важкий, страшний і небезпечний. Я не можу змінити його вибір. І не можу повернути час. Але я можу бути вдячною за те, що він був у моєму житті, за те, що саме я була його мамою. І ось за це я найбільше вдячна Богу: що був мій Кірюша. Я памʼятаю його не тільки в останній день. Я памʼятаю його хлопчиком з великими очима. Його усмішку. Як він танцював в дитячому садочку. Як він бігав на стадіоні. Як читав книжки. Як приходив у формі й у нього світилися очі. Памʼятаю його жарти, голос, погляд. Памʼятаю моїм сином. І скільки б не минуло років, я завжди буду його мамою.

Скринька любові

Я мала можливість горювати. Могла плакати, коли хотілося, або мовчати. Або лежати ночами й думати про сина, їздити зранку на кладовище, говорити з ним, обирати для нього квіти. Зустрічатися з близькими, коли хотіла хоч трохи відволіктися. Я не мусила нікуди поспішати. Не мусила одягати на себе маску людини, яка зобовʼязана працювати й триматися, коли всередині все розсипається. Я змогла прожити своє горе настільки повно, наскільки можна прожити таку втрату. І я дуже вдячна собі за це.

Переживши найважчий період, відчула, що не хочу повертися до старого життя, “бо так треба”. Я хочу вчитися, пізнавати життя, людей, себе.

Що дає мені сили сьогодні? Менші діти, турбота моєї мами. Кирило пішов захищати країну, щоб ми продовжували жити і були щасливі.

Хоч на зріст я невеличка, але завжди була сильною. Бо ніхто крім мене не витягне мене з прірви болю. Жодний психолог, подруги чи родичі. Мені неймовірно важко й боляче, і так буде завжди. Але я хочу бути живою, щоб продовжувати памʼять про свою дитину.

Живучи в цій війні, ми стали загартовані. Телефоную Дані, питаю, де він. А син каже: “У Києві, їду ховати побратима”. А це єдиний син у батьків, 19 років. За якийсь час спілкуюся з Данею, а він уже в Сумах на похороні. Через два тижні – знову похорон в Одесі. І це діти 19-20 років. Кажу синові: “Краще б ви їздили один до одного на дні народження, весілля…”

А ще постійно думаю про їхніх мам. Як вони із цим горем? Що їм допоможе прийняти біль? Чи не забракне сил жити замість дитини? У мені завжди була ця сила, може, тому я змогла. А як допомогти матерям, які тільки вчора дізналися про втрату?

…Час не лікує. Але все стає по-іншому. Усі наші спогади і біль я сховала в таку-собі скриньку, яку ношу глибоко в серці. І коли мені хочеться, я її відкриваю. Я беру стільки часу, скільки хочу, щоб наплакатися, набутися із своїм горем. А потім ніби закриваю ту скриньку на ключ і ховаю ключик у кишеньку.

Мій біль нікуди не зник. Але я навчилася ним керувати. Кирило сказав би: “Усе в порядку. Мама тримає все в порядку. Як і раніше. Мама молодець”.