“Я можу бути голодним, але пожива для мізків має бути”: про політв’язня Валентина Вигівського, який за ґратами найдовше з усіх бранців Кремля
Політв’язень Валентин Вигівський перебуває за ґратами найдовше за всіх українців – бранців Кремля: з осені 2014 року.
30-річного київського підприємця, авіатора-любителя, учасника Євромайдану Валентина Вигівського затримала на вокзалі Сімферополя так звана Кримська самооборона, коли він на один день приїхав на півострів на авіаційну виставку.
Понад рік Росія незаконно утримувала українця в Лефортовському СІЗО, протягом дев’яти місяців до нього не допускали українського консула. Аж до моменту оголошення вироку ніхто не знав, у чому його звинувачують.
Тоді стало відомо, що Валентина звинуватили в економічному та військовому шпигунстві в авіакосмічній галузі. 15 грудня 2015 року його засудили до 11 років колонії суворого режиму. Судові засідання в цій справі відбувались у закритому режимі. З адвоката Іллі Новікова взяли підписку про нерозголошення.
Згідно з несекретною частиною вироку, Валентина визнали винним у “збиранні та зберіганні з метою передання представникові військового аташату КНР у Бельгії за грошову винагороду відомостей, що становлять державну таємницю, ‒ конструкторської та іншої технічної документації авіадвигуна бойової авіації”.
3 серпня 2025 року йому має виповнитися 42 роки. За весь цей час Вигівського так і не вдалось обміняти.
Протягом усього ув’язнення мати – Галина Вигівська – бачила сина лише кілька разів: на судах і двічі на побаченнях, коли його вже відправили відбувати покарання до російського Кірово-Чепецька. Зараз батьки можуть тільки листуватися з Валентином.
“Листування дуже важке останнім часом, а телефонні дзвінки йому заборонені. Загалом у нього дуже багато заборон, майже на все”, – розповідають батьки.
Вони знають, що син сидів у суворих умовах утримання (СУС), раніше – у штрафному ізоляторі (ШІЗО). Чому його перевели до ШІЗО, точно не відомо, бо написати всього він не може. Однак Валентин у таких умовах був від самого початку, кажуть батьки.
Раніше батько намагався з’ясувати, чому так, наймав адвоката. Якийсь час адвокатом Валентина був Ілля Новіков.
Спочатку, у 2016–2018 роках, у колонії казали, що Валентин перебуває в ШІЗО для того, щоб не було контактів з іншими в’язнями. Буцімто там є люди з Донеччини з проросійськими поглядами. Тобто тюремники намагалися пояснити утримання в одиночній камері особистою безпекою політв’язня.
Але потім неофіційно визнавали, що справжня причина в тому, що “особливо небезпечних” для російської держави завжди відправляють до ШІЗО.
Петро Вигівський згадує, що перед початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Валентин був у поганому психологічному стані. Навіть хотів розпочати безстрокове голодування на знак протесту проти умов утримання, але батьки разом із правозахисниками “підняли шум”. Долучилося Консульство України в РФ, тоді воно ще працювало, і лише після цього Валентина перевели в СУС.
У загальних умовах тримання, у звичайних бараках, Валентин за 10 років не був жодного дня.
“Зараз дуже тяжко листуватися. Пошта не працює, консульство теж. Банки не працюють на Росію. Листуємося через російських волонтерів, але їх стає все менше і менше. Кого у в’язницю садять, хто виїжджає, хтось припиняє діяльність”, – розповіла Людмила Вигівська.
Теоретично є ще можливість електронного листування, але там свої нюанси. Треба мати російський акаунт в інтернеті, російський банківський рахунок для поповнення… Волонтери-росіяни зробили це. Одна сторінка такого листування коштує 50 рублів.
За всі роки не вдалось обміняти, а на 11-й рік ув’язнення надії взагалі мало
Психологічно пригнічує Валентина й те, що обміни йдуть, а його не міняють. Наразі йде вже 11-й рік ув’язнення, тож надії обмін узагалі мало, кажуть батьки.
Щодо фізичного стану, то чоловік майже не розповідає близьким про це.
“Взагалі, він така людина, яка не скаржиться ні на що. Єдине – якось написав, що на ковід хворів. І з зором у нього проблеми, бо світла мало в камері”, – каже Галина Вигівська.
На побаченні з Валентином у колонії вона була два рази, востаннє – 24 січня 2017 року.
“Три доби були разом. Валік ніколи на що не скаржиться, нікого не обвинувачує, зазвичай усе тримає в собі. Він дуже стриманий. Я під час побачення навіть попросила його написати, як він, якщо не хоче говорити. Він погодився, написав, я поклала листа в сумку, щоб потім почитати. Але після перевірки речей у колонії його не знайшла. Певно, у приміщенні для побачень була камера, тож листа вилучили”, – розповіла вона.
Під час зустрічі жінка помітила на голові в сина шрам. Каже, раніше його не було, до ув’язнення шрам був лише на коліні, після того як він упав з мотоцикла.
“Питаю, що це. А він відповідає: “Трохи покоцали мене”, та й усе. Лише уточнив, що його били від голови до ніг кулаками, коли хотіли, щоб він визнав свою “провину”. Так і сказали: “Відіб’ємо нирки, і ти все одно підпишеш усі папери”, – згадує мати бранця Кремля.
Також Валентин розповідав, що якось його виставили на мороз. У місцевості, де він відбуває покарання, взимку – до 40 градусів морозу. А його залишили на три години: всіх завели, а його лишили. Тоді Валентин ледь не відморозив ноги, стрибав, бігав, щоб не примерзнути.
Розповідав, що в камерах також холодно – ноги замерзали, пальці, навіть писати листи не міг. Вода лише холодна, прати не можна. Тож коли в’язнів ведуть у лазню, то він пере свої речі й потім одразу їх надягає, так по морозу в мокрому й повертається.
“Ще й каже – нічого мене не бере, якщо я хворію, то чотири дні”, – каже Галина.
Також син розповідав, що зуби дуже боліли. Але Валентин відмовився від лікування, бо боявся дістати гепатит чи якусь іншу інфекцію в тюремній лікарні. Вирішив, що краще перетерпіти. Для цього чоловіку довелося підписати офіційну відмову від стоматологічної допомоги.
Годують у колонії дуже погано.
“Як кажуть, на одній їхній баланді можна і ноги простягнути. Але Валік сказав, що він хліб перестав їсти й солодощі наче теж. Вважає, що так краще для здоров’я”, – пригадують батьки.
Кажуть, він завжди був худорлявий, 83 кіло максимум за його зросту під два метри. Але коли мати вперше приїхала на побачення до нього, десь через вісім місяців після арешту, то просто жахнулася: він був як школяр, кілограмів 70, не більше.
Пожива для мізків – це найважливіше
Загалом у колонії персонал ставився до нього нормально, бачили, що Валік – нормальна людина, каже мати бранця Кремля.
Коли його ще відвідували адвокати, то після зустрічі дуже позитивно відгукувалися про нього, казали, що їхали до зека, а побачили розумну людину, адекватну, яка має надії на життя, складає плани, чим вона займатиметься.
“Як сказав один адвокат, “я на нього дивився, і в мене повага була до цієї людини. Він, як той монах, сидить і навчається, дуже багато читає, дуже багато пізнає”, – згадала Галина.
Валентин єдиний із в’язнів у колонії виписував журнали та газети, українські консули йому також пересилали пресу, батьки багато передавали, поки ще можна було.
Якось Валентин сказав: “Я можу бути голодним, але для моїх мізків пожива має бути, це найголовніше”.
Галина розповіла, що для нього найгіршим є інформаційний вакуум, незнання, що робиться навколо, неможливість читати, навчатися чогось нового.
“Коли він сидів у Лефортово, то близько 200 книжок прочитав, серйозних, не те що там з книжок-журналів. У Кірово-Чепецьку в колонії, звичайно, дуже слабенька бібліотека, але Валік знайшов і там застосування книгам, які йому не цікаві для читання. Він брав їх, щоб відтискатися, або використовував як гантелі”, – згадав Петро Вигівський.
Зріст Валентина – 1,87 метра, а лавка в камері висотою лише 30 см. Тож він замовляв купу книжок, клав їх на лавку і відтискався. Інакше з його довгими ногами важко робити вправи.
Фізичний стан дуже важливий для в’язня. До прикладу, Валентина часто утримували в таких умовах, де він мав цілий день, аж до відбою, стояти або ходити, а сідати чи лежати не можна було. Тапчан давали лише на ніч, щоб переспати, потім забирали.
“Валік у колонії не курить, жодного разу не матюкався, каже, інакше не буде себе поважати”, – розповідає Галина.
Хоча триматися так, щоб не зраджувати своїх принципів, в умовах російської колонії дуже непросто. Випробування для українця почалися ще із СІЗО, а потім – на етапі.
Просидів п’ять років у повній ізоляції
Мати згадувала: коли Валентина везли на етап, прив’язали до троса всіх наручниками.
“Кругом охорона, собаки, в’язням не можна було навіть голови підняти. Якщо підняв – били палицями. Отак на напівзігнутих ногах зі своїми речами їх тягли тросом за наручники”, – каже вона.
Завезли до Кірово-Чепецька, до розподільника. Там якийсь час навіть не дозволяли сідати, всі стояли в камері. Вмикали російську патріотичну музику, його аж фізично нудило від неї, розповідав.
Відтоді як потрапив до колонії, сидів в одиночній камері. 2017 року мав вийти з одиночної камери, але керівництво закладу приписало йому якісь порушення, тому чоловік просидів ще понад п’ять років у повній ізоляції. Навіть персоналу не дозволялося з ним не розмовляти.
На прогулянки його відправляли в дальній кут тюремного двору. Мати це бачила це на власні очі.
“Я заходила до тодішнього начальника колонії, він сам з України. Хотіла передати одну духовну книжку. Але той сказав, що не можна. Я кажу, тоді до бібліотеки передам, щоб усі читали, щось до мого сина і дійде. Він сказав: не можна, бо це хабар”, – розповіла Галина.
Але поговорити тоді вдалося довго, і начальник колонії показав матері відео з прогулянок. Тож вона бачила на моніторі й прогулянки, і як в’язні там пересуваються в камерах, що роблять, – усе під суворим наглядом.
Проукраїнську позицію ніколи не приховував. Навіть у колонії
В ув’язненні Валентина багато разів схиляли до праці, але він сказав, що на ворога не працюватиме.
“Він ніколи не приховував свою проукраїнську позицію. Коли його заарештували й везли, то силовики називали його “антісовєтчик”, “майданівець”, “бандерівець” і били кулаками. Когось, може, здивує слово “антісовєтчик”, бо “совєтів” уже давно немає. Але в РФ усюди помічала: вулиця Комсомольська, вулиця Піонерська тощо – наче Радянський Союз”, – згадує мати Вигівського.
Також вона помітила, що громадян РФ відправляють відбувати покарання ближче до того регіону, де вони жили, де лишилися їхні рідні.
Українцям же діставатися чи навіть просто передавати посилки дуже складно.
До повномасштабного вторгнення, щоб передати Валентину бодай щось, батьки знаходили в соцмережах знайомих або й незнайомих людей, надсилали їм гроші, а ті щось купували й передавали синові.
Валентин розповідав, що посилки завжди дуже ретельно перевіряє охорона, щоб не було заборонених речей. Усе перетрушують, відкривають. Після перевірки можуть “вермішель з оселедцем” принести.
“Слава Богу, всі, кого ми просили передати йому посилку, добросовісно звітували нам, скільки й на що витратили грошей. Ми навіть дорогу їм оплачували. Зараз не можна вже так робити. Хоча передачу йому можна два рази на рік отримувати, і він просив, щоб щось надіслали йому, але дуже важко знайти когось у Росії, хто б на це погодився”, – кажуть батьки.
Жінку, росіянку, на ім’я Світлана, яка передавала йому посилки, за її позицію в РФ засудили та відправили на поселення.
“Вона – чудова людина, навіть одного разу була у Валентина на побаченні. Потім написала нам: “Який у вас син розумний”. Він дуже їй сподобався”, – сказала Галина.
Адвокати востаннє відвідували Валентина в колонії ще до лютого 2022 року, вже понад три роки минуло відтоді. Зараз такої можливості немає.
Останній рік найтяжчий
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми не могли йому перерахувати ніяких коштів. Він написав, що це неважливо: “Головне – як ви”.
Батькам навіть зателефонувала незнайома дівчина на його прохання (як він це зробив – не сказав), сказала, що на нього було страшно дивитися. По телевізору в колонії, де лише одна програма, він намагався зрозуміти, що відбувається в Україні. Дуже хвилювався, переживав.
Зараз до звільнення Валентина лишилося менш ніж рік, але цей час, за спогадами інших політв’язнів, найважчий. Хоча чи є “легкий” час у несправедливому ув’язненні?
“Коли Валік сидів в одиночній камері, то потім розповідав, що кожен день тягнувся як місяць. Але він сильний. Йому допомогло, що він завжди багато читав, пізнавав світ, і цим він займає себе в ув’язненні”, – каже Петро Вигівський.
У колонії Валентин повністю перемкнувся на навчання.
“Колись написав нам, що жодної хвилини не проведе марно, не ляже в ліжко, якщо за цей час чогось не вивчив, не дізнався нове. Пожива для мозку – це для нього найголовніше”, – стверджують батьки.
Побачення Валентину зараз дозволено, але лише короткочасні. Та якщо й так, то як дістатися до нього зараз? Ніяк.
“Душа болить за нього. Син Валентина росте без батька, ми старіємо… Хочеться обійняти його”, – каже мати.
Понад 10 років очікування. Батьки вже майже змирилися з тим, що Валентин відбуде весь строк повністю.
“Хоча постійно відчуваю хвилювання, наче ось він завтра прийде. Я знаю, що він уже буде іншою людиною, він буде зовсім іншим. Але він буде вдома. Так хочеться, щоб було йому добре. Бо він писав, ці 10 років не життя, це навіть існуванням не назвеш”, – каже Галина.
Строк ув’язнення Валентина закінчується 17 вересня цього року. Проте гарантій, що навіть після закінчення терміну він повернеться додому, немає. Після виходу з неволі українців у Росії відправляють до центрів тимчасового утримання незаконних мігрантів, де можуть тримати до пів року, а надалі мають депортувати. Однак під час утримання в таких центрах росіяни можуть висувати українцям нові звинувачення і затримувати або ж просто вивозити звідти в невідомому напрямку, як це сталося в березні цього року з політв’язнем Геннадієм Лимешком, який після закінчення терміну ув’язнення перебував у центрі утримання іноземних громадян у місті Георгіївську Ставропольського краю. Де зараз утримують українця та з яких причин його вивезли з центру, досі не відомо.
