Викрадені: Росія приховує утримання в Криму сотень цивільних із новоокупованих територій
“Встановлено, що особа чинила опір проведенню спеціальної військової операції… Особа перебуває в умовах, які не несуть загрози життю та здоров’ю”. Такі відповіді – чи не єдина звістка для близьких людей, які були викрадені росіянами на окупованих територіях або зникли під час евакуації через окуповані регіони. Доля багатьох інших зниклих протягом місяців залишається невідомою. Які масштаби має ця проблема і що можна зробити для звільнення заручників Кремля?
Нове сімферопольське СІЗО, де утримують викрадених українцівРахунок на сотні
Правозахисники Центру прав людини ZMINA станом на початок грудня зафіксували 386 випадків насильницьких зникнень після початку повномасштабної агресії. Але це тільки верхівка айсберга – лише випадки, які стали відомі завдяки зверненням родичів або свідків викрадень.
Скільки випадків досі залишаються невідомими через міркування близьких “не зашкодити” або відсутність зв’язку, а також скільки українців зникли на блокпостах під час “фільтраційних заходів” – порахувати досі неможливо.
Серед основних місць утримання захоплених цивільних, за інформацією координаторки Медійної ініціативи за права людини Тетяни Катриченко, Крим, слідчі ізолятори найближчих до кордону Брянська, Бєлгорода, Курська, Ростова, а також колонії на окупованій території Донецької області. В ініціативі “Кримська ідея” додають, що лише в одному слідчому ізоляторі Сімферополя, за їхніми оцінками, тримають щонайменше 110 цивільних осіб з новоокупованих територій.
Інкоммунікадо
Ключова проблема в цих обставинах – стан incommunicado detention, що означає утримання в умовах повної ізоляції від зовнішнього світу. Кримські правозахисники розказують, як на початку повномасштабної війни для заручників з новоокупованих територій звільнили поверх у жіночому блоці слідчого ізолятора, який стоїть окремо від інших корпусів і має неформальну назву “монастир”.
В “монастирі” немає “доріг” – певних засобів обміну інформацією між камерами і цілими корпусами. Нових людей привозять туди з мішками на голові, щоб ніхто не побачив обличчя. Навіть охорона цього поверху в жіночому корпусі була поставлена не з персоналу СІЗО, а зі спеціальної конвойної служби ФСБ. До того ж працівникам ізолятора на окремій нараді було заборонено навіть між собою обговорювати, кого тримають на окремому поверсі в “монастирі”.
А восени 2022 року українських заручників перевезли в нове Сімферопольське СІЗО-2, яке почало будуватися на замовлення ФСБ ще на початку окупації Криму. СІЗО знаходиться на території виправної колонії суворого режиму, що посилює й без того безпрецедентну ізоляцію. “Доріг” там теж немає. І непогана звукоізоляція. Люди, які там знаходяться з весни або літа, досі не мають жодної можливості повідомити близьким про себе, не знають, в чому їх звинувачують та скільки будуть тримати в цих умовах.
Читайте також: “Цивільних, яких захоплюють росіяни, стає дедалі більше, але їх не обмінюють так, як військовополонених”, – Микола Полозов
Також вони не можуть звернутися за допомогою до адвоката. Не можуть найняти для них захисника й близькі. Формально російська влада не визнає, що утримує цих людей. На всі звернення щодо обставин перебування таких осіб адміністрація слідчого ізолятора і силові структури неодмінно відповідають, що такої людини в них немає.
Вкрай рідкими є випадки, коли рідні отримують лаконічно відповідь, що особа “вчинила опір спеціальній військовій операції” і що її утримують органи ФСБ.
Що робити
Військові дії та нескінченні воєнні злочини росіян зараз створили надпотужне навантаження на громадянське суспільство. Волонтерський рух, евакуація цивільних з лінії зіткнення, облаштування біженців, гуманітарна допомога мешканцям звільнених регіонів – це неповний перелік того, що є зараз у пріоритеті більшості організацій та ініціатив.
Доля цивільних осіб, які потрапили в заручники Кремля, не може випадати з цього переліку, бо так само як і в інших справах, йдеться про порятунок їхнього життя.
Тому зараз громадські організації можуть спрямувати свої зусилля на реалізацію двох основних напрямків.
По-перше, на пошукові дії, в результаті яких потрібно отримати максимально повну картину про кількість цивільних осіб, що потрапили в заручники, та про місця їх утримання.
По-друге, на роботу з переконання органів влади, яким “не на часі, бо багато військовополонених”. Важливо пробивати цей бар’єр меседжем про те, що ці люди так само захищали батьківщину, чинили спротив окупації і через те зараз перебувають в полоні.
Для державних інституцій так само очевидні два ключових напрямки для діяльності.
Перший – пошук та впровадження алгоритмів обміну цивільних осіб за аналогією з тими механізмами, які вже почали давати результати в обмінах військовополоненими.
Другий – збільшення уваги до цієї проблеми з боку представників міжнародної аудиторії. Багато сказано про те, що російську владу потрібно визнавати терористичною, але в якості аргументів дуже не часто згадуються сотні цивільних заручників, яким досі загрожує смертельна небезпека.
