Від А до Я: Дискримінація жінок України – висновки Комітету ООН

Жінки України залишаються на узбіччі мирних переговорів, усунуті від прийняття рішень, під тиском глибоких патріархальних та дискримінаційних стереотипів щодо ролі та відповідальності жінки та чоловіка у суспільстві. Це призводить до обмеження участі жінок у політичному та публічному житті, виборі освіти та професій, нерівному становищі на ринку праці.  

Саме такі висновки про Україну в березні цього року зробив Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок. І надав довгий список з п’яти десятків рекомендацій, як виправити ситуацію.

Нагадаємо, 14 лютого 2017 Україна представила свою восьму доповідь щодо виконання Конвенції ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. Звітувала за період з 2008 по 2016 рік. Тепер має домашнє завдання від Комітету ООН до 2021 року.

Про що ці рекомендації… і хто винен?

СІДАЙ – П’ЯТЬ. ЗА ЩО ХВАЛИЛИ УКРАЇНУ

Спершу можна розказати, за що Україну похвалили:

• За приєднання до Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень у 2015 році;
• За прийняття у 2011 році Закону “Про протидію торгівлі людьми”;
• За прийняття (у першому читанні) у 2016 році Закону “Про запобігання та протидію домашньому насильству”;
• За зусилля зі зменшення дискримінації жінок в країні (за державні програми, плани, стратегії тощо);
• За підписання Римського статуту та визнання юрисдикції Міжнародного кримінального суду щодо злочинів, здійснених на території України з 20 лютого 2014 року.

На цьому позитив закінчується і починаються, власне, рекомендації, зауваження та пропозиції.

Розуміючи, що в Україні вже пішов четвертий рік з початку збройного конфлікту, Комітет зауважує, що саме Конвенція ООН про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок в такий час може бути надійним захисником, який потрібен українським жінкам – рушійній силі соціально-економічного розвитку країни.

Комітет наголошує на ключовій ролі законотворчої влади у питанні реалізації Конвенції на практиці й просить Верховну Раду встигнути виконати всі рекомендації до наступного звітного періоду, в тому числі щодо становища жінок у конфліктних та пост-конфліктних ситуаціях.

Створення спеціального координаційного механізму, який би включав всі відповідні державні установи, судові та інші органи, представників суспільства та міжнародних організацій – ось що може допомогти втіленню рекомендацій Комітету.

РИЗИКИ СЕКСУАЛЬНОГО НАСИЛЬСТВА

Які ж сфери визнаються в Україні найпроблемнішими з точки зору порушення прав жінок?

Незважаючи на зусилля держави, військовий конфлікт в Україні мав трагічні наслідки для мирного населення, особливо жінок, включаючи дівчат і жінок переселенок, сільських жительок, жінок похилого віку, жінок з інвалідністю тощо.

Так, за даними Місії ООН з моніторингу за дотриманням прав людини, затримані бандитськими угрупованнями жінки мають великий ризик сексуального насильства, загалом в зоні АТО. У доповіді, представленій Місією у лютому 2017 року є інформація про неодиночні випадки групових зґвалтувань жінок учасниками бойових угруповань, з метою отримання інформації чи матеріальної вигоди.

Ця ситуація призвела не лише до зростанню кількості насильства проти жінок, а й посилення традиційних та патріархальних догм, які обмежують права жінок.

Серед конкретних рекомендацій Комітету можна виділити наступні:

• Забезпечити правосуддя з ґендерно-чутливим підходом, виконати зобов’язання щодо попередження, розслідування та покарання злочинів проти жінок та дівчат;
• Не застосовувати амністію за злочини, пов’язані з сексуальним насильством під час конфлікту;
• Включати жінок до процесу переговорів щодо примирення, особливо на рівні прийняття рішень;
• Проводити обов’язкові систематичні навчання правоохоронних органів та військових щодо прав жінок;
• Привести у відповідність з міжнародними стандартами визначення зґвалтування, включивши у нього не лише фізичне насильство, а й зловживання владою, страх психологічного насильства, шантаж та утримання в неволі;
• Забезпечити адекватну медичну допомогу та доступ до правосуддя для жертв сексуального насильства, внутрішньо переміщених жінок та інших вразливих груп жінок;
• Узгодити термінологію антидискримінаційного законодавства;
• Проводити політику та програми державного апарату, націлені на ґендерну рівність.

Згадуючи задовгий процес ратифікації Стамбульської конвенції Ради Європи про запобігання насильству щодо жінок, Комітет підкреслює, що в Україні домашнє насильство все ще не має кримінальної відповідальності.

А також, що не вистачає притулків для жертв ґендерного насильства, досвідчених співробітників правоохоронних органів, реабілітації постраждалих жінок, що судді все ще прибігають до медіації навіть у випадках домашнього насильства (що неприпустимо).

Згідно із Стамбульською конвенцією, на кожні 10 000 населення має бути 1 місце у притулку для жінок-потерпілих від домашнього насильства. В Україні нині забезпечено лише 1/10 частину від цього мінімального стандарту, причому такі притулки не приймають жінок старших 70 років чи жінок-мігранток без документів.

РИЗИКИ СУЧАСНОГО РАБСТВА

Комітет підкреслює, що в країні склалася загрозлива ситуація у сфері торгівлі людьми, зґвалтування жінок у проституції, відсутність програм реабілітації для жінок, які прагнуть залишити проституцію.

Так, за даними дослідження, проведеного за замовленням Міжнародної організації з міграції, з 1991 року більше ніж 160 000 українців постраждали від торгівлі людьми, що означає що Україна – серед основних постачальників “сучасних рабів” у Європі.

Комітет закликає проводити інтенсивну роботу з особами, задіяними в цій сфері, в тому числі освітню, а також посилювати міжнародне співробітництво щодо протидії торгівлі людьми.

І ЩЕ ТРОХИ ДОМАШНЬОГО ЗАВДАННЯ

У сфері політичного життя, ринку праці та освіти, можна привести такі рекомендації Комітету:

• Забезпечити призначення жінок на посади, що передбачають прийняття рішень на національному та місцевому рівнях;
• Збільшити обізнаність суспільства, політиків та журналістів щодо важливості участі жінок в управлінні, політичному та публічному житті, як запорука політичної стабільності та економічного розвитку країни;
• Покращити зусилля з усунення негативних стереотипів щодо жінок та дівчат з шкільних освітніх програм, надати доступ до освіти ромським жінкам;
• Гарантувати принцип рівної оплати за рівнозначну роботу, зменшити розрив у заробітній платі жінок та чоловіків, переглянути список заборонених для жінок професій тощо.

Неефективність вже здійснених Україною в цьому напрямку заходів добре демонструє виборче законодавство.

Так, згідно зі ст. 4 Закону України “Про місцеві вибори” від 14 липня 2015 року № 595-VIII, представництво осіб однієї статі у виборчих списках кандидатів у депутати місцевих рад у багатомандатних виборчих округах має становити не менше 30 % загальної кількості кандидатів у виборчому списку. Проте оскільки серед підстав відмови у реєстрації кандидатів відповідне положення відсутнє, то на практиці невиконання цієї норми ніяк не заважає партіям мати хоч 100 % чоловічого складу.

У сфері охорони здоров’я Комітет рекомендує покращити доступ жінок до висококваліфікованої медичної допомоги, інтенсивніше впроваджувати попереджувальні стратегії у сфері ВІЛ/СНІД, надавати жінкам доступ до необхідної в цій сфері інформації та збирати відповідну статистику.

Так, з 2008 року найбільш частою причиною інфікування стали незахищені статеві стосунки гетеросексуальних партнерів (60 % випадків у 2015 році з тенденцією до зростання цієї цифри). За даними UNAIDS, в Україні проживає близько 223 тисяч осіб, які живуть з ВІЛ, причому основні групи ризику – це споживачі ін’єкційних наркотиків, гомосексуальні чоловіки та жінки у проституції.

Щодо допомоги жінкам у сільській місцевості, Комітет закликає звертатися за міжнародної підтримки та досвіду, щоб покращити інфраструктуру, боротися з бідністю, забезпечити доступ сільських жінок, жінок з інвалідністю та інших вразливих груп жінок до правосуддя, освіти, працевлаштування тощо.

Наступну доповідь Комітету Україна має робити у березні 2021 року, проте протягом двох наступних років державі доведеться письмово прозвітувати щодо домашнього насильства та представлення жінок у органах влади. Оскільки країна стоїть на межі суттєвих змін, можливих у зв’язку із ратифікацією та впровадженням згаданої Стамбульської конвенції про запобігання насильству щодо жінок, можемо сподіватись, що буде про що звітувати.

Шістнадцять сторінок дрібним шрифтом – не стали весняним подарунком Україні від Комітету з ліквідації дискримінації щодо жінок, проте окреслили напрямок руху, у якому маємо рухатись, використовуючи всі доступні ресурси: і чоловічий, і жіночий. Тож quo vadis, Україно?