“Версія ґвалтівника?”: як писати про сексуальне насильство та спілкуватися з потерпілими

Тема зґвалтування як найвищого вияву гендерного насильства давно вже не табу в суспільстві. Проте вона досі викликає резонанс і суперечки щодо доказовості провини та етики подання таких матеріалів. Востаннє це продемонструвала ситуація з шеф-редакторкою СтопКору Мариною Тітовою та засновницею платформи goodjob Даною Окоманюк, яка наважилася розповісти про зґвалтування, що пережила багато років тому, коли була студенткою.

Дана розповіла, що їй щось підсипали в напій на вечірці, після чого вона майже нічого не пам’ятала. Каже, що поділилася своєю історію, щоб підтримати дівчат, які бояться говорити про сексуальне насильство над ними через віктимізацію потерпілих, що досі є вельми поширеною в суспільстві. 

Невдовзі після публікації дівчині написала шеф-редакторка видання “СтопКор” Марина Тітова і попросила номер телефону ґвалтівника, щоб дізнатися його версію подій. А після того, як Дана висловила обурення неетичністю та нечутливістю такого запиту, журналістка написала статтю, де виправдовує свої дії дотриманням стандартів журналістики та водночас звинувачує Дану Окоманюк у бажанні отримати популярність і “зробити ЗМІ своїм піар-агентством”.

Про те чи можна, говорячи про зґвалтування, вважати потерпілу і ґвалтівника сторонами конфлікту або опонентами, чиї точки зору мають бути рівнозначно представлені, зокрема в матеріалах медіа, а також про те, як узагалі медіа сьогодні мають підходити до таких чутливих тем, як сексуальне насильство, читайте в матеріалі ZMINA.

Що не так з відповіддю СтопКору

У статті під назвою “Об‘єктивність чи хайп? Відповідь Дані Окоманюк” Марина Тітова пише, що дівчина, яка “нібито стала жертвою зґвалтування”, “образилася на журналістів за те, що вони роблять свою роботу”.

Далі аргументує, що об’єктивні журналісти мають завжди “враховувати позиції обох сторін”, а також зауважує, що “журналіст – не психолог”.

Скриншот повідомлення, яке отримала Дана Окоманюк від Марини Тітової

Тітова каже, що їй шкода через те, що зробила Дані неприємно своїм повідомленням. Водночас журналістка переконана, що, коли людина оприлюднює свою історію в публічній площині, їй треба усвідомлювати, що “в будь-якої історії є дві сторони. І незалежні медіа підходять саме таким чином до всіх історій”.

Також шеф-редакторка СтопКору дозволяє собі саркастичний пасаж у бік авторки, яка поділилась історією про власне зґвалтування:

“Сподіваюся, що після такої бурхливої реакції українці нарешті дізнаються про Дану, у тому числі і як про письменницю. Бо очевидно, що талант у створенні контенту в неї є”.

А далі фактично звинувачує Дану Окоманюк у бажанні прославитися на “хайповій” темі:  

“Якщо мета – зібрати більше лайків, щоб стати більш відомим, то завжди треба обережно підходити до теми, яку подаєш, адже її можуть підхопити ЗМІ. І так, вони мають бути об’єктивними. Водночас якщо людина переживає травму, то це не означає, що ЗМІ автоматично стає її піар-агентством, і це варто розуміти”.

Закінчує свою статтю Марина Тітова обіцянкою того, що медіа обов’язково зв’яжеться з ґвалтівником Дани та опублікує “максимально неупереджену статтю з урахуванням позицій всіх сторін”. Що звучить уже майже як погроза викриттям.

Статті про насильство: чи працює правило “двох сторін”

Дана Окоманюк розцінює статтю СтопКору як цькування та повідомила, що звернулася зі скаргою до Комісії з журналістської етики. Рішення комісії наразі ще немає, але першою на цю ситуацію відреагувала членкиня КЖЕ Єлизавета Кузьменко.

За її словами, у згаданому кейсі є нерозуміння етичного стандарту балансу думок, який часто сприймається як надання слова всім.

Водночас потерпіла і ґвалтівник не є опонентами, вони є жертвою злочину і кривдником. Тож збалансованість подання інформації не може досягатися через запрошення до слова потерпілих і ґвалтівників. Ставлення знаку рівності між жертвами і нападниками є хибним, адже призводить до фальшивого балансу, наголошує Ліза Кузьменко у своїй колонці на “Детекторі медіа”.

Так само не є балансом запросити російського військового прокоментувати перебіг військової агресії в Україні, наводить приклад експертка.

Вона рекомендує журналістам, які працюватимуть з темою сексуального насильства, керуватися не лише Кодексом етики українського журналіста, але й Кодексом Мурад. Його ініціювала Надя Мурад – іракська правозахисниця, співлауреатка Нобелівської премії миру 2018 року, яка була в сексуальному рабстві й зазнавала тортур після захоплення селища Кочо бойовиками-ісламістами в серпні 2014 року.

Ключовими для згаданого кейсу є такі пункти кодексу.

Уникати припущень. Тобто не робити припущень або узагальнень щодо людей, які пережили сексуальне насильство, або їхнього досвіду, наприклад щодо того, як їм “слід” поводитись або реагувати, щодо їхньої вразливості, травми тощо.

Поставити на перше місце безпеку людей, які пережили сексуальне насильство. Тобто докладати зусиль, щоб зрозуміти ризики та наслідки для людей, які пережили сексуальне насильство, та їхнього оточення, що можуть виникнути внаслідок контакту з нами. Це можуть бути ризики повторної віктимізації, репресій, стигматизації; фізичні, онлайнові, інформаційні ризики; ризики для безпеки комунікацій та правові ризики.

Не звертатися до людей, які пережили сексуальне насильство, несподівано. Після початкової підготовки запитувати людей, які пережили сексуальне насильство, про їхні бажання, пріоритети, занепокоєння, ризики та поточну ситуацію.

Не експлуатувати людей, які пережили сексуальне насильство. Тобто не вдаватися до витягування інформації, маніпулювання, експлуатації, знущання або домагання та не використовувати людей, які пережили сексуальне насильство, та їхню інформацію у своїх інтересах.

“Потерпілі не зобов’язані бути героїнями публікацій медіа, навіть якщо вони оприлюднили свою історію на сторінці в соціальній мережі. Вони також не зобов’язані займатися просвітою, щоб інші “жертви насильства зрозуміли, що не треба мовчати”, – підсумовує Ліза Кузьменко.

Непрофесійними та негуманними вважає дії журналістки СтопКору і виконавча директорка Українського інституту медіа та комунікацій, членкиня КЖЕ Діана Дуцик.

На її думку, журналістка припустилася етичної помилки із самого початку, попросивши контакт ймовірного кривдника Дани.

“Це, по-перше, абсолютно негуманно, а по-друге, непрофесійно. Журналіст не має своїми діями призводити до повторної травматизації людини, яка вже й так пережила травму. Це перше і головне правило, коли журналіст пише / знімає щось про людей, які пережили травму, тим паче коли йдеться про сексуальне насильство. Про це написано в усіх посібниках для журналістів. Тут або хтось не читав і не знає, що таке професійні та етичні стандарти, або дуже в специфічний спосіб їх трактує”, – говорить Діана Дуцик у коментарі ZMINA. 

На переконання медіаекспертки, баланс, про який говорить редакторка СтопКору, – це не стерильне подання позицій двох сторін: не можна ставити позицію жертви та ґвалтівника на один рівень. 

З іншого боку, юристи можуть сказати, що, допоки чиюсь провину не доведено в суді, його не можна вважати правопорушником чи злочинцем.

“Це так. Але завжди має працювати ще й здоровий глузд, коли ми висвітлюємо подібні історії. Журналіст/-ка повинен/-на детально розібратися в тому, про що він / вона пише. Для цього має відбуватися ретельна робота з різними джерелами інформації.  Але на виході в журналістському матеріалі позиції жертви та її ґвалтівника не можуть бути представлені співмірно”, – вважає Діана Дуцик. 

Не згодна експертка і з позицією редакторки СтопКору, що “журналіст – не психолог”:

“Це правда, але він має мати базові знання з психології. Це одна з умов для професійної роботи журналіста з людьми, які пережили травму. Ці знання, зокрема, допоможуть і самому журналісту правильно поводитися в складних ситуаціях”.

#MeToo: як висвітлювала тему в межах кампанії західна преса

Кампанію #MeToo (#ЯТакож), яка розпочалася 2017 року з твіту американської актриси Аліси Мілано на підтримку потерпілих від сексуального насильства, широко висвітлювала світова преса. Із заявами про харасмент тоді виступили тисячі жінок, навіть ті, які мовчали роками, побоюючись осуду з боку суспільства попри те, що були жертвами злочину. 

#MeToo дозволила зробити проблему видимою – і її масштаб, навіть у, здавалося б, успішних з погляду прав людини країнах, вразив. Завдяки соціальному тиску через обізнаність і усвідомлення кількості злочинів на сексуальному підґрунті багато компаній у світі запровадили певні правила для боротьби з харасментом серед своїх співробітників. Можна стверджувати, що кампанія #MeToo затаврувала сексуально неадекватну поведінку на роботі.

Водночас якщо подивитися на публікації західної преси, яка висвітлювала рух, то можна знайти досить випадків, коли медіа після звинувачень на адресу відомих людей у сексуальних домаганнях або зґвалтуваннях надавали майданчик для коментаря “другій стороні”. 

Так було, наприклад, в історії з ісландською співачкою Бьорк, яка 2017 року звинуватила в домаганнях відомого данського режисера Ларса фон Трієра.

Скриншот: The New York Times

Журналіст без навичок спілкування з потерпілими від насильства не має брати цю тему 

Як наголосила віцепрезидентка “Ла Стради – Україна” Катерина Бороздіна, є певні етичні стандарти щодо спілкування з потерпілими від гендерно зумовленого насильства загалом та від зґвалтувань як крайнього його вияву. Дотримання цих стандартів важливе абсолютно для всіх, хто контактує з потерпілими. Журналісти, прокурори, слідчі, представники громадськості тощо. 

“Є досить багато розроблених посібників, порад, підказок для представників медіа, як спілкуватися з потерпілими і як писати про сексуальне насильство, зґвалтування. Від того, який сценарій спілкування обере медійник чи медійниця, загалом залежатиме висвітлення ситуації, ставлення суспільства до випадків насильства, а також психоемоційний стан постраждалої людини”, – сказала вона.

Якщо потерпіла чи потерпілий надає згоду на спілкування з пресою, треба пам’ятати, що зґвалтування як крайній вияв гендерно зумовленого насильства є надтравматичним, і не лише в момент скоєння насильства над жертвою, але й надалі в її житті. На жаль, коли журналісти не готуються до етичного спілкування, не розуміють необхідності етичного спілкування, це може нашкодити постраждалій особі – змусити пережити ретравматизацію, підкреслила Катерина Бороздіна.

З часом ситуація після скоєння насильства може бути більш-менш виправлена для потерпілої, пропрацьована, наприклад, з психологом чи психотерапевтом, але певні тригери все одно залишаються. Саме таким тригером з ефектом ретравматизації могли стати запитання журналістки під час спроби висвітлити ситуацію з Даною, зокрема питання про контакти кривдника, вважає віцепрезидентка “Ла Стради – Україна”.

Так, дівчина публічно поділилася своєю історією, але все йшло через “я”, вона її викладала. Добирала слова, думала, робила це в обраний для себе спосіб. Але те, що може прийти збоку, дійсно має бути обережним, щоб мінімізувати шкоду від спілкування з потерпілими, наголошує психологиня:

“У своєму дописі Марина Тітова зазначає, що журналісти – не психологи. Так, це правда, як і те, що психологи – не журналісти. Але, повторюся, є мінімальні стандарти, і перед тим, як почати працювати з темою, необхідно ознайомитися з основними принципами ведення таких тем. Щонайменше, треба ознайомитись із законодавством стосовно, в нашому випадку, зґвалтування, дуже важливо. Якщо не робити цього, не розуміти, що це за злочин, це може призвести до, наприклад, трансляції гендерних стереотипів або звинувачення жертви в тому, що сталося”.

Катерина Бороздіна, як і інші експертки, наголошує: у разі ситуації зі зґвалтуванням думка обох сторін не має розглядатись:

“Ні, з двох сторін зґвалтування не розглядається. Бо тільки кривдник ухвалює рішення, робити це з жертвою чи ні. Якщо ж намагатися розглядати ситуацію “з двох сторін”, я вбачаю тут виправдовування кривдника. Зґвалтування – це не конфлікт, який розглядають з обох сторін, це злочин”.

Журналістам, які беруться за цю тему, треба обов’язково ознайомлюватися з елементарними правилами про проведення такої роботи з постраждалими. Адже, за словами віцепрезидентки “Ла Стради”, коли хтось із потерпілих зголошується висвітлити свою історію, вони навряд чи готові до звинувачень, хитромудрих запитань, питань про подробиці тощо. З такими випадками Катерина Бороздіна часто стикалася під час професійної діяльності: 

“У них були зовсім інші очікування ніж те, що відбулося насправді. Адже там висувалися стереотипні звинувачення типу “не треба було туди йти”, “так одягатися” та інші. На щастя, зараз такі звинувачення звучать рідше, але їх усе одно багато”. 

Невдала підготовка журналістів до інтерв’ю, невдале спілкування призводить до того, що жертва потребує додаткових консультацій з психологом, бо вона отримує повторну травму.

Катерина Бороздіна каже, що за потреби фахівці “Ла Стради” готові допомогти з підготовкою до комунікацій з  потерпілими. Також вона рекомендує ознайомитись із порадами за посиланням.  Адже попри все, на переконання експертки, розповідати про випадки гендерно зумовленого насильства треба: 

“Зґвалтування не має бути латентним, кривдники мають бути покарані, а в соціумі повинна існувати непохитна норма, що насильство неприпустиме, що жертва ніколи не винна, а провина – виключно на кривднику чи кривдниці”.

Утім, експертка наголошує, що в разі зі зґвалтуванням об’єктивність має йти поруч із принципом “Не нашкодь потерпілому/-ій”.

“Є багато тем, з якими можуть працювати журналісти. Якщо хтось не готовий до такої тонкої, доволі травматичної теми, як зґвалтування, моя порада: не беріться за неї, працюйте з іншими темами, також цінними й важливими для суспільства”, – підсумовує Бороздіна. 

На її думку, ще одна помилка з боку Марини Тітової – це наполягання на тому, що журналіст не психолог. Не треба бути професійним психологом, щоб розуміти, де межа. Професійних психологічних знань, звісно, від працівників медіа ніхто не очікує, а ось дотримування елементарних етичних стандартів – так.

А загалом у журналістиці є ще одне важливе етичне правило: якщо шкода від публікування якоїсь інформації перевищить шкоду від замовчування, від оприлюднення такої інформації варто відмовитися. Про це треба пам’ятати, особливо коли йдеться про потенційну шкоду жертві насильницького злочину.

 Читати також: Сексуальні домагання: що робити, куди звертатись, як реагувати?