Україна багатонаціональна: 134 національні меншини і корінні народи
Пересувна молодіжна виставка “Разом” відкриває Україну як багатонаціональну державу, де кожній громаді є місце. Саме так вважають організатори виставки – Київський освітній центр “Простір Толерантності”.
Особисті, дуже зворушливі, історії та фотографії молодих людей – представників різних національних громад України, розповідають стенди виставки.
“Як правильно “рАзом” чи “разОм”? – запитує студентів Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова, де розміщена виставка, 14-річна гід по виставці Ярослава Школьна. – На мій погляд, краще говорити “разОм”, що значить спільно, усі вкупі…”.
Проводячи екскурсію по виставці, фінансування якої здійснилося за підтримки Ради Європи, київська школярка просто й невимушено говорила про те, що Україна – єдина, що серед її друзів дуже багато “українців” із різним етнічним походженням. І що немає значення, якої національності чи віросповідання її однокласник чи друг – у підлітків однакові турботи.
“От мені не тяжко з “ними” розмовляти чи знаходити спільну мову. Такі ж підлітки, як і я. Так, традиція, так, релігія, так, зовнішній вигляд… Але ми всі підлітки. Ми всі люди. І в усіх підлітках – будь-то з Вірменії чи з України – у нас одні переживання. Наприклад, двійка в щоденнику”, – усміхається Ярослава.
Дівчинка каже, що їй надзвичайно подобається “працювати” на виставці: багато хто з відвідувачів починають відкривати Україну по-новому.
Нелегальних людей не буває
Окрім стендів про українську, вірменську, кримськотатарську, єврейську, ромську, молдавську та інші громади, на виставці також представлені історії переселенців. Виконавча директорка “Простору Толерантності” й організаторка виставки Анна Ленчовська каже, що й уявити не могла, що доведеться оновлювати виставку саме такими історіями.
Організаторка підвела мене до одного стенду, з якого до мене усміхалася гарна дівчина. Її звати Марія. Дівчина з Ялти. Рік тому, коли тільки розпочинався Майдан, вона з небагатьма вийшла на демонстрацію з українськими прапорами.
“Прийшло їх всього близько п’ятнадцяти… Для мене це було круто – Ялта з Євромайданом”, – пригадує Анна.
Однак пізніше, готуючись до виставки, Ленчовська прочитала інтерв’ю Марії – зовсім інакшу історію. Через свої погляди дівчина зазнавала дискримінації від ректора університету, від викладачів, які відкрито на парах називали її і ще небагатьох її однокурсників “предателями”.
“Їм говорили, що через них закриють університет. І це першокурсникам, дітям, яким лиш 18 років… Марія до цього інтерв’ю ніколи не розповідала, як їй було боляче. Ніколи навіть не згадувала про це. Соромилася, боялася?” – каже організаторка виставки.
Історія Андрія – хлопця з Луганська – емоційно дуже схожа. У шевченкові дні, 9 березня 2014 року, Андрій прийшов до пам’ятника Тараса Григоровича. Люди співали пісень, чимало хто вдягнув вишиванку. Та за кілька хвилин їх оточили тисячі людей з проросійського маршу – і почали бити.
Хлопець разом з родиною був вимушений поїхати до Кам’янця-Подільського. Однак там зіткнувся із тим, що знайти квартиру їм як переселенцям виявилося надзвичайно складно.
“Андрій – це просто підліток. Кожний підліток має право на якийсь державний захист, а не щоб його жбурляло по життю, – пригадує, як брала інтерв’ю в хлопця Уляна Устінова, одна з організаторів виставки. – Було важко слухати, особливо про те, як із його оточення хлопці в різних містах ставляться до переселенців. Такі-собі “пацанські” розмови, але які мають надзвичайний вплив на нього… Навіть його друзі в Києві декілька разів майже не побилися. Хтось там на сході України помер чи страждав – і починають: навіщо ви все це заварили…”.
У руках Уляна тримала свою півторарічну донечку Ненсі. Донечку назвали так неспроста. Уляна пояснила, що вона і її чоловік не хотіли “прив’язувати” дочку до якоїсь конкретної ідентичності. Молоді батьки переконані, що дуже важливо, щоб свою ідентичність дочка вибрала, пізнала сама.
Історії Марії та Андрія доповнюють стенд з історією Педрама, біженця з Ірану. Тут же, на стенді, коротко пояснюється, яка відмінність між біженцем, шукачем притулку, мігрантом, внутрішньо переміщеною особою. І слова лауреата Нобелівської премії, який пережив Голокост, Елі Візеля: “Ніхто не може бути нелегальним. Цей вислів суперечливий. Люди можуть бути гарними чи ще кращими. Вони можуть бути справедливими чи несправедливими. Але нелегальними?”.
“Власне, в цих словах – ідея нашої виставки: не роби якісь судження про людину, знаючи тільки її статус чи національність. Познайомся з людиною, постав її питання… Наприклад, наша Тоня, росіянка за національністю, розповідає, що багато хто почав погано ставитися до росіян. Вона запитує, як можна про людину говорити тільки від того, з якої країни ця людина. Тоня сама з Криму, та вимушена була звідти поїхати…” – розповідає Анна Ленчовська.
Про Україну арабською мовою
Відвідувач виставки палестинець Мохаммад Фараджаллах каже, що такі заходи надзвичайно важливі для розуміння єдності України і щоб бути на крок попереду, а не тільки фіксувати трагедію, яка вже сталася.
“Ця виставка відображає мозаїку українського народу. Звісно, на превеликий жаль, у нас, в Україні, відбувається все трохи із запізненням. Так, втрату кримських татар ми почали усвідомлювати лише після втрати Криму. На Донбасі я бачив мусульман, які пішли в українську армію, і вони з Кораном охороняють наш спокій. Але поки їх український уряд не помічає. І він їх помітить тільки після того, як, не дай Бог, втратить Донбас?” – ділиться своїми враженнями Мохаммад.
Чоловік розповідає, що він сам родом із Палестини. Приїхав в Україну, бо, по-перше, тікав від війни, а по-друге, прагнув здобути освіту. Познайомився з українкою, одружився. В українсько-палестинській родині виховується син Ясин та дочка Аміра.
“Я зрозумів, що Україну я люблю, як і Палестину. Це моя друга Батьківщина. Діти наші вивчають українську та арабську, ми також їх вчимо англійської. Для нас важливо, щоб вони знали культуру двох народів. Сподіваюсь, вони стануть таким собі містком між Палестиною та Україною. І це буде тільки на користь розвитку Україні», – переконаний Мохаммад і додає: “Щоправда, українську мову діти знають краще. І трохи хитрують, щоб отримати солодощі: якщо хтось біля них з палестинців, вони кажуть, що ми – палестинці, якщо українці, то українці. Як діти…”.
Мохаммад розповів, що Україні варто дивитися на світ трохи ширше. “Якщо ембарго на Росію і маємо проблеми з енергоресурсами, то в чому річ? На Близькому Сході їх дуже багато”, – дивується чоловік.
Після подій, які трапилися минулої зими, Мохаммад заснував новинний портал, який розповідає про ситуацію в Україні арабською мовою. Аудиторія онлайн-видання – 22 арабські країни.
“Я зрозумів, наскільки важливо висвітлювати ситуацію в Україні арабському світові. Росія там перемогла багато-багато разів: по-перше, там ведеться багатомільйонний бізнес, по-друге, думка про Україну сформована тільки з подачі Росії”, – пояснює чоловік.
Фараджаллах вважає, що його відповідальність – висвітлювати події в Україні.
“Майдан – це не алкоголіки, українці – це не росіяни. Українці – це народ, який прагне змін і хоче прокладати свій шлях, а не як подають, що, мовляв, малий брат… Навпаки, Київська Русь – тут, і від неї все пішло. Ось про це ми і пишемо. І друге, ми хочемо донести голос арабських країн до України, щоб вона почула”, – каже Мохаммад.
І руйнувати стереотипи, які склалися історично
На виставці Юлію Крилову, третьокурсницю Інституту політології та права НПУ імені Михайла Драгоманова, зацікавили розповіді про українських євреїв. Особливо зворушив той факт, що їм не дозволяли селитися в столиці та великих містах.
“Наприкінці 18-го століття в столиці заборонялося жити євреям, тому не дивно, що саме за 200–300 кілометрів їх було так багато. Один виставковий стенд розповідає, що в Монастирищі і Шаргороді – “нібито” Черкаська і Вінницька області – проживало понад 75% євреїв. Наприклад, в Умані похований єврейський релігійний діяч цадик Нахман. Я вважала, що цей чоловік приїхав… з Ізраїлю, а тут дізналася, що це етнічний українець із Меджибожа Хмельницької області”, – ділиться враженнями Юлія.
Дівчина додає, що сучасне українське законодавство гарантує розвиток мови та культури національних громад, тож варто не тільки бути гостинними, а й пізнавати культуру тих, хто живе поруч. І руйнувати стереотипи, які склалися історично.
“То хто такі українці? Це значно більше, ніж український етнос. Приміром, Одеса, район Молдованка. Багато будівель збудовано молдованами, які складають велику громаду в Одесі. Університет імені Тараса Шевченка створений німецькою професурою. Чернівці – місто, яке створено євреями, австрійцями, румунами. Херсонес – це грецькі поселення, які є на території України. Усе це – частина багатої української історії. І якщо ми виділяємо лише один український етнос із цієї багатющої української історії, то… це як готувати борщ тільки з буряка”, – коментує Анна Ленчовська.
До слова, в Україні 134 національні меншини та корінні народи, і кожній громаді наша Конституція статтею 11 гарантує розвиток “етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності”…
